Навіщо ж так переживати?..

Інформаційним приводом до написання цієї статті став, зокрема, анонс («зокрема» тому, що насправді подібних приводів нинішня виборча кампанія надала більш ніж досить): «Прес-конференція «Передвиборна криза в Україні і її розвиток». Основні теми прес-конференції: «Віктор Ющенко і Віктор Янукович: реальні рейтинги і шанси на перемогу», «Роль Адміністрації Президента України та російських політтехнологів у дестабілізації передвиборної ситуації», «Перспективи розколу українських еліт і України як держави», «Можливий пакт Ющенко — Янукович: філософія і сценарій», «Варіанти розвитку російсько-українських відносин після приходу до влади нового президента України».

Чому сприяє публічний обмін думками із заданими в такому тоні параметрами? Переведенню дискусії про поствиборні перспективи в площину обговорення сценарію цивілізованої передачі влади в Україні або ж нагнітанню й без того наелектризованої передвиборної атмосфери? Питання риторичне. Ще більше дивує той факт, що проанонсований захід відбувся далеко, з географічного погляду, від епіцентру українського виборчого процесу — у прес-центрі газети «Аргументы и факты» в Москві. Давав цю прес- конференцію президент Інституту національної стратегії Станіслав Бєлковський. Серед іншого пан Бєлковський заявив, що «конституційна реформа в колишньому її вигляді зазнала краху», але вона «можлива в найближчому майбутньому, якщо про її проведення домовляться Віктор Ющенко та Віктор Янукович». На запитання, як могли б розподілятися обов’язки між основними учасниками такої угоди, С. Бєлковський відповів: «Ющенко має стати президентом, який би сконцентрувався на питаннях зовнішньої й оборонної політики, а Янукович — прем’єром коаліційного уряду, який сконцентрувався б на економічних і соціальних питаннях... Оптимальний варіант, якщо угода про стратегічне перемир’я та програму спільних дій, що включає конституційну реформу, буде досягнута до першого туру виборів, тобто до 31 жовтня» (www.apn.ru). Ну ніяк російські експерти не можуть примиритися з необхідністю надати право вирішувати українські проблеми самим українцям...

Чи можна залишити спроби деяких закордонних аналітиків зробити вибір за українських виборців і на свій розсуд спланувати майбутнє України без уваги? Автори запропонованої статті іншої думки.

Активна фаза президентської виборчої кампанії 2004 року ще стане предметом прискіпливого та ретельного аналізу науковців і експертів. Саме під час неї якнайяскравіше проявилися суттєві проблеми розвитку українського суспільства та держави. Проте вже нині можна дійти доволі обгрунтованого висновку щодо критично великого рівня участі в українських виборах різноманітних фахівців із інших держав. Йдеться насамперед про надзвичайну активність окремих іноземних громадян у сферах політичного консультування, політичних технологій, а також зв’язків із громадськістю, пропаганди і агітації.

Безсумнівно, інтернаціоналізація політичної діяльності є загальносвітовим процесом, однією із важливих складових глобалізації. Дійсно, не можна не визнавати законної зацікавленості Росії, Америки та країн Європейського Союзу в дотриманні демократичних стандартів і верховенства права в українській внутрішньополітичній боротьбі. Не можна закривати очі й на такі реалії сучасного світу, як наявність у зазначених країн інтересів в Україні та механізмів, які ці інтереси забезпечують. За умов дотримання чинного міжнародного та українського національного законодавства подібна ситуація не може заперечуватися.

Проте таке визнання жодним чином не означає неможливості регулювання закордонних впливів і тим більше не заперечує активну позицію інститутів Української держави щодо недопущення негативних наслідків таких впливів. Навпаки, Конституція України, її ст. 5 чітко визначає, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ... Ніхто не може узурпувати державну владу». Ці положення доповнені у ст. 17, яка визначає, що «захист територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу».

До відповідної позиції та активних дій щодо її захисту спонукає державні інститути й Закон України «Про основи національної безпеки», ст. 6 якого відносить «недопущення втручання у внутрішні справи України» до пріоритетів національних інтересів. Більше того, ст. 7 цього Закону визначає «спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав» як основну загрозу національній безпеці в зовнішньополітичній сфері.

Закон України «Про вибори Президента України» містить ст. 64, яка встановлює спеціальні обмеження щодо ведення передвиборної агітації. Серед положень цієї статті слід звернути особливу увагу на її третю та 12-ту частини, у яких забороняється «поширення в будь- якій формі матеріалів, що містять заклики до ліквідації незалежності України, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету й територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, незаконного захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права та свободи людини, здоров’я населення» та «проведення передвиборної агітації в зарубіжних засобах масової інформації, що діють на території України» відповідно.

Отже, чинне українське законодавство прямо вимагає від держави здійснення ефективних і дієвих кроків щодо недопущення негативних впливів з боку іноземних держав і їхніх громадян на виборчий процес в Україні.

Зазначена проблема не є специфічно українською. Упродовж останніх сторіч різним чином і різною мірою вона актуалізувалася для майже всіх держав світу. Про намагання міжнародної спільноти надати адекватну відповідь на цей виклик свідчать численні міжнародні документи, учасником яких є й Україна, й найбільші та найвпливовіші наші партнери — РФ, США та країни Європейського Союзу. Слід навести як мінімум такі основоположні акти, як Статут ООН і Статут Міжнародного Суду. Стаття 2, частина 4, цього документа визначає, що «всі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об’єднаних Націй». Це положення конкретизовано Декларацією про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 24.10.1970 р. В ній зокрема йдеться про те, що «кожна держава повинна утримуватися від організації підбурювання, здійснення допомоги або участі в актах громадянської війни чи терористичних актах в іншій державі чи потурання організаційній діяльності в межах своєї території, спрямованої на здійснення таких актів, тоді, коли акти, про які йдеться в цьому пункті, пов’язані із погрозою силою або її застосуванням». «Усі інші форми втручання або погрози, спрямовані проти правосуб’єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ, є порушенням міжнародного права. Жодна держава не може ні застосовувати, ні заохочувати застосування економічних, політичних заходів або дій будь-якого іншого характеру з метою домогтися підпорядкування собі іншої держави у здійсненні нею своїх суверенних прав і одержання від цього хоч би яких переваг. Жодна держава не повинна також організовувати, розпалювати, фінансувати, підбурювати або допускати підривну... діяльність, спрямовану на насильницьке повалення ладу іншої держави, так само як і сприяти їй, а також втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі. Кожна держава має невід’ємне право вибирати собі політичну, економічну, соціальну й культурну систему без втручання в якій-небудь формі з боку хоч би якої іншої держави».

Близькі за змістом і буквою положення містяться й у Заключному акті Наради щодо безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1.08.1975 р.), документi Копенгагенської наради Конференції по людському виміру НБСЄ (Копенгаген, 29.07.1990 р.) та Паризькiй хартії для нової Європи (21.11.1990 р.).

Важливим міжнародним правовим документом, який регулює проблеми інформаційно-пропагандистського втручання у внутрішні справи, слід визнати Бернську конвенцію «Про радіомовлення в інтересах миру» 1936 р., яка була ратифікована Президією ВР СРСР у 1982 р., а отже серед її членів — і Україна, і Російська Федерація. Ст. 1 встановлює забов’язання «забороняти, а коли це має місце, негайно припиняти на своїх територіях передачу будь-яких програм, які на шкоду доброму міжнародному взаєморозумінню, за своїм характером спрямовані на підбурювання населення будь-якої території до дій, які несумісні з внутрішнім порядком або безпекою...»

Не можна також пройти повз статтю 11 Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Російською Федерацією, яка проголошує, що «Високі Договірні Сторони вживають на своїй території необхідних заходів, включаючи ухвалення відповідних законодавчих актів, для відвернення і припинення будь-яких дій, що являють собою підбурювання до насильства або насильство проти окремих осіб чи груп громадян, яке грунтується на національній, расовій, етнічній або релігійній нетерпимості».

Таким чином, Українська держава має у своєму розпорядженні достатній арсенал правових інструментів, застосування яких дозволить покласти край поширенню небезпечних спекуляцій навколо начебто можливого «розколу України», «неминучого державного перевороту» тощо. Водночас сподіваємося, що у здійсненні цих заходів не буде нагальної потреби, зацікавлені особи зрозуміють свою відповідальність та зупиняться перед тією тонкою гранню, яка відділяє реалізацію загальнолюдського права на висловлювання від втручання у внутрішні справи. Переконані, що загальний дух взаєморозуміння та доброї взаємної налаштованості, який характеризує відносини України з її стратегічними партнерами — Російською Федерацією, Сполученими Штатами Америки, країнами Європейського Союзу, не може бути підданий сумніву.