Кирило ВИШИНСЬКИЙ: Новітня історія України дає сюжети для екшену, детективу, комедії...

Сучасне документальне кіно немислиме без телебачення. Це насамперед визнають ті, для кого документалістика — не просто один із телевізійних жанрів. Таким, наприклад, є сопродюсер програми «Тим часом» Кирило Вишинський. Цикл документальних фільмів під загальною назвою «Тим часом» вироблявся «Телефабрикою» на замовлення «Нового каналу». Його ведучий — Олег Панюта. «Тим часом» складається зі своєрідного «асорті», в якому перемішані різного роду події й тенденції, що поставили свій розпис на історії країни. Весь цей «мікс» із фактів доповнюють коментарі експертів і безпосередньо самих учасників подій.

Про документалістику загалом і про одну з нових програм нинішнього телесезону «День» розпитав Кирила ВИШИНСЬКОГО.

— Перша серія циклу «Тим часом» була показана напередодні святкування річниці Дня незалежності. А останню серію планується продемонструвати перед президентськими виборами. Ви навмисно спланували саме таке подання програми?

— Щодо графіка показу, то логіка його проста. Якщо цей серіал про сучасну історію України (1986—2003 рік), то цілком природно було починати його показ з прив’язкою до знакової дати сучасної української історії, — тоді ми показали першу серію про 1986 рік.

До того ж, традиційно кінець серпня — початок вересня — початок нового телевізійного сезону. Крім того, ми (я маю на увазі своїх колег — сопродюсера серіалу Михайла Павлова та виконавчого продюсера Марину Шелюбську) розуміли, що розтягувати показ програми (18 епізодів) на чотири з лишком місяці, по серії на тиждень, — при сьогоднішній конкуренції в ефірному просторі практично безглуздо. Минули часи, коли глядач готовий був чекати тиждень, аби побачити чергову серію довгоочікуваного серіалу, — якщо не видавати «продукт» одразу великими порціями, то є небезпека, що його швидко забудуть. Ми з керівництвом «Нового каналу» розглядали декілька варіантів, і врешті зупинилися на двох серіях на тиждень, — це укладалося й у наші виробничі терміни, і було зручно каналу.

— До питання про конкуренцію. Як ви думаєте, з чим пов’язана загальна активізація виробництва телеканалами документальних просвітницьких проектів?

— Я не впевнений, що сьогодні в Україні відбувається «активізація виробництва документальних просвітницьких проектів». Але можу навести досить вагомий приклад активізації, яка відбувається за кордоном. На наступний рік телеканал «Россия» проанонсував 150 документальних прем’єр у своєму ефірі. Практично щодва дні — новий документальний телефільм! І це лише на «России», а є ще НТВ, ОРТ, інші канали. Ось це реальна активізація. У нас є окремі спроби, але немає процесу — з великою кількістю різних виробників, із цікавістю мовників до такого продукту, із замовниками, в яких серйозні бюджети, зрештою. Досвід свідчить: інформацію, розважальне шоу на українському ТБ більш-менш робити навчилися, а от документалістики нам ще вчитися й вчитися… Хоча інтерес у глядача величезний! Наприклад, наприкінці весни цього року спільно з каналом СТБ ми зняли й показали документальний серіал «Нові українці». Йдеться про портрети людей, які «зробили себе», реалізувалися в професійному й творчому планах уже в роки незалежності. У проекті розповідається про мандрівника Теодора Бойка, видавця Івана Малковича, кардіохірурга Бориса Тодурова, співачку Руслану та про багатьох інших… Незважаючи на те, що показували ми його наприкінці сезону — в травні-червні, рейтинг був дуже пристойний. З моменту початку показу й до його закінчення — трохи більш як два місяці — аудиторія зросла більш ніж удвічі! Отже, глядачам потрібне «таке кіно», якщо вони в травні, суботнього дня сидять перед телевізором, а не на вулиці. Зараз ми повторюємо «Нових українців», додавши нові епізоди — цифри знову свідчать, що інтерес до подібного жанру дуже високий.

— Але документалістика — жанр, як кажуть, «не для всіх». Ваш проект, який подається глядачу у вигляді своєрідної «нарізки» з фактів різної значущості, сприймається легше. Чи можна назвати це стратегією, мета якої — залучити глядача до документальних проектів?

— Коли я десять років тому робив перші кроки в телебаченні, мені пояснили просту істину: «Немає програм, які дивляться всі. Так само, як немає програм, які ніхто не дивиться». У кожної програми, у кожного телевізійного жанру є свій глядач, своя аудиторія. Чим краще зроблена програма, чим вдаліше вона «продана» — хороше промо, вдале місце в сітці каналу, — тим краще її показники, ширше аудиторія, вище рейтинг. Хоча, звісно, всьому є межа, — документальний телефільм навряд чи збере цифри більше, ніж ті ж горезвісні «Вікна». Тому мета будь-якого телепроекту завжди одна й та сама: зробити цікаве видовище, яке привабить максимум глядачів у «своїй» аудиторії. Ми в цьому сенсі не були великими оригіналами: глядачу має бути цікаво, коли він дивиться нашу програму, нашою метою було привернути його увагу. А значить, у булці має бути не лише тісто — якась інформація, що іноді давить своєю серйозністю, а ще й роздинки — щось, що дозволяє усміхнутися, передихнути. Це по-перше. А по-друге, хто, власне, сказав, що наша сучасна історія — це обов’язково лише політика? Я впевнений, що новітню історію України так само важко уявити собі без тих же «Довгоносиків» або п’єс Подерев’янського, як і без купонів або Дагомиських угод, — усе залишило свій слід.

— Якими ще засобами можна легко донести серйозну інформацію до телеглядача?

— Спосіб завжди один: треба робити те, що цікаво самому. Глядач це дуже тонко відчуває.

— Яким ви бачите телеглядача програми «Тим часом»?

— У мене немає чітких соціологічних параметрів нашого глядача — вік, освіта, соціальний статус. Напевно, це не дуже добре. Але я чітко знаю: ми робили серіал для тих, хто розуміє, що після 91-го ми живемо в іншій країні. У неї сформувалася своя історія — політична, культурна, побутова. Ми робили серіал «Тим часом» для тих, кому цікаво пригадати: а як це було, з чого складалася історія? Ми робили програму для тих, хто з оптимізмом дивиться в майбутнє й готовий отримати з власного недавнього минулого якісь уроки. Які? Кожен вирішує сам.

— Які ще просвітницькі проекти хотілося б і слід було б зробити? Якщо є нові ідеї, то наскільки уявляється можливою їхня реалізація зараз?

— Завжди, коли починаєш занурюватися в історію, особливо в недавню, дізнаєшся стільки цікавого, що очі починають горіти, а руки тремтіти. І про це хочеться детальніше розповісти, зняти окремий фільм. Однак від задуму до реалізації іноді минає стільки часу — страшно згадувати...

На підготовчому етапі й уже під час роботи над «Тим часом» я для себе відкрив кілька дуже цікавих тем. Це й кримський сепаратизм 92—94-го, коли Україна реально могла залишитися без півострова, — готовий сюжет для екшена. Відмова України від ядерного арсеналу — просто політичний детектив. Страшно сказати: третій арсенал у світі на той час! А розподіл Чорноморського флоту чого вартий... Але поки це лише ідеї — про конкретні плани говорити зарано.

— Чи легко вибрати з вітчизняної історії «ключові моменти»? Адже іноді поворотними в історії стають дуже несподівані сюжети…

— Звісно, при жорсткому форматі (хронометраж кожної серії — близько 26 хвилин) часто доводилося якимись цікавими подіями жертвувати, щось викидати із сценарію, щось «різати» вже на монтажі. Іноді прикро, іноді шкода, але нічого не поробиш: якщо хочеш, щоб дивилися, постійно слід пам’ятати — форма важлива не менше за зміст.

— Якщо вам через десять років довелося б дознімати проект, що можна було б розповісти телеглядачеві про рік 2004-й?..

— Гадаю, що 2004-й для України — багато в чому поворотний. Так само, як для росіян був поворотним рік, коли пішов з посади Єльцин, а для грузин — рік відходу Шеварднадзе. Йде президент, з яким пов’язували період становлення української державності. Має прийти лідер, від якого залежатиме новий зміст цієї державності. Будинок збудований — починаються опоряджувальні роботи. На них піде більше часу, але саме вони визначать, як виглядатиме цей будинок. Крім того, вже до початку 2000-го соціально-економічне життя в країні більш-менш стабілізувалося. Нині саме час зрозуміти, що ж робити далі, після стабілізації? Що робити з культурою, мовою, освітою? До чого докладати зусилля? Напевно, цікавий рік вийшов би…