Падiння Франції
Вплив Франції в Європі зменшується, і велика частина провини лежить на президенті Жаку Шираку. Він прийняв правильне рішення до війни в Іраку — американська інтервенція так і не виправдалася і призвела до жахливого провалу, — а також зайняв позицію європейської або навіть глобальної опозиції адміністрації Буша. Але йому не вдалося трансформувати своє положення в положення одного з впливових лідерів.
Досвід Ширака дозволяв об’єднати всю Європу до, під час або після кризи. Але він ніколи не намагався взяти на себе цю роль. Зіткнувшись з американською однобічністю, він був не в змозі просунути реалістичні багатосторонні рішення. Навпаки, незважаючи на свою правоту щодо Іраку, Ширак опинився в ізоляції, яка зростала через те, що йому так і не вдалося налагодити нормальні відносини з президентом Бушем. Дійсно, при Шираку Франція виглядає все більш зарозумілою нацією, переконаною в справедливості своїх поглядів та універсальності своєї моделі, — ті ж самі обвинувачення, які так часто висувають проти Америки Джорджа Буша.
Ширак помилявся щодо питань Іраку у своєму підході до нової Європейської комісії. Франція була сильним членом старої Комісії, очолюваної Романо Проді, коли Паскаль Лемі тримав торговий портфель. Лемі широко відомий через свій досвід, освіченість і сильну індивідуальність. Підтримка ваги Франції у межах Європейського Союзу повинна була підштовхнути Ширака спробувати зберегти Лемі на його посту, коли президентом Комісії став Хосе Мануель Баррозу.
Але в очах Ширака Лемі володів двома фатальними недоліками: перше — він соціаліст, і друге — він прихильник реформи Єдиної сільськогосподарської політики. Ширак, який займав посаду міністра сільського господарства в 70-х роках за часів Жоржа Помпіду, хоче зберегти Єдину Сільськогосподарську Політику в тому вигляді, в якому вона існує. Тому Ширак замінив Лемі на Жака Барро — благородного і досвідченого політичного діяча, який, однак, мало знає про справи ЄС і не володіє жодною мовою, крім французької.
Тому не дивно, що Барро отримав менш важливу роль у новій Європейській комісії, яка є ліберальною і «проатлантично» настроєною, що суперечить французькій позиції. Барро отримав транспортний портфель, незначну посаду, набагато нижче тієї позиціі — внутрішніх справ або конкуренції, — яку вимагав Ширак. Правда, Баррозу запропонував Барро символічне звання віце-президента Комісії, але це — усього лише втішливий приз, який нікого не зможе обдурити.
Репутація Ширака працює проти французького впливу в Європі. Схоже, він належить до ери, коли Франція вважала Європу своїм «французьким садом». Він ностальгує за 60-ми та ідеологією Шарля де Голля, яка сформувала як Францію, так і його самого.
Ці забобони мають велике значення, оскільки не відповідають сьогоднішній розширеній Європі. Франція була основною частиною Європи, коли Союз мав лише шість членів і відображав, в основному, французько-німецьке примирення. Падіння Берлінської стіни все це змінило. Звичайно, позиція Франції все ще грає головну роль у сьогоднішньому Євросоюзі, що складається з 25 членів; наша «винятковість» — культурна або політична — все ще важлива, навіть якщо вона вже не так добре сприймається. Але французькі уявлення не обов’язково є головними в Європі, яка більше не працює за рахунок французько-німецького двигуна.
Враховуючи цю зміну в європейській динаміці, Франція повинна була шукати нові способи затвердити свій вплив. Замість цього Ширак принижував, а іноді й ображав своїх європейських партнерів, поступово настроюючи їх проти себе. Нікого не повинно дивувати, що таке зарозуміле французьке відношення, яке абсолютно презирливе до Пакту солідарності Союзу і правил конкуренції, викликало реакцію, яка шкодить Франції. Ця презирливість відбилася також і на ставленні до кандидатів у Комісію від Франції. На відміну від, наприклад, Великої Британії, Франція рідко висуває молодих і талановитих людей, здатних формувати майбутнє ЄС.
Звичайно, цей занепад не повинен переоцінюватися. Франція все ще залишається головною європейською країною: вона — фундатор Союзу, одна з найбагатіших країн світу і постійний член Ради Безпеки ООН. Захищає її ядерна зброя. Франція має такі цінності, культуру і історію, що постійно привертають увагу світової аудиторії. І вона має, і буде мати значення в Європейській Раді і Європейському парламенті.
Крім того, Франція повинна відмовитися від бажання отримати компенсацію за зменшувану роль французько-німецького тандему, якого, можливо, вже недостатньо для підтримки дієздатного Євросоюзу, але який проте все ще залишається необхідним. У цьому аспекті мене хвилює склад Комісії Баррозу: роль, відведена моєму другові, німецькому соціал-демократу Гюнтеру Ферхойгену, не більш принадна, ніж позиція Барро. Комісія, яка тримає Францію і Німеччину на відстані і доручає головні посади представникам «маленьких країн», більш ліберальним членам і прихильникам американської інтервенції в Ірак, не буде мати успіху. Це якраз та причина, через яку я не можу довіряти такій Комісії.
Франція також повинна зробити реформу своєї європейської стратегії, якщо це допоможе відновити її вплив. Мені дуже шкода, що Франція не може зайняти більш скромну позицію і поважливіше ставитися до своїх партнерів і установ ЄС, а також розглядати Європу як щось більше, ніж продовження своєї власної філософії. У цьому питанні у мене немає ніякої довіри до Жака Ширака. На щастя, його правління не буде вічним.
Зниження французького впливу в Європі безумовне, але воно не фатальне, хоч і небажане. Його необхідно зупинити. Але ця мета не може бути досягнута за допомогою минулої слави. Для підростаючого покоління французьких політичних лідерів, істотне завдання полягає в тому, щоб спонукати Францію очолити возз’єднану Європу, працюючи в її межах.
П’єр МОСКОВИЧI — колишній міністр з європейських справ Франції, на даний момент займає посаду віце-президента Європейського парламенту.
