У очікуванні «козакоманії»
Вам не набридло? Вас не дратують «нічні дозори», «бригади», «мєнти», всілякі «кілери» і «антикілери», «бумери» тощо? Якщо ні, продовжуйте, сидячи біля екрана телевізора, труїти зсередини власну національну ідентичність. Ні, я не беруся стверджувати, що ці телепродукти аж нікуди не годяться. За своєю формою вони більш-менш якісні, проте чужі... Чужі за змістом і ідеєю, героями та подіями, зрештою, чужі ментальністю та психологічними установками. Ну гаразд, подумає хтось, погоджуюся — а що ж тоді дивитися, кого ставити своєму чаду в приклад: добрих українських казочок для дитинчат обмаль, книжок ще менше? Телепростір замулений, героїв «власного виробництва» у ньому практично немає...
Але ж у нас, окрім відверто пасивних намагань чиновників від культури створити якісний, так би мовити, піар українства, є, по-перше, історія, а по-друге, безліч непересічних відомих і маловідомих особистостей, чия доля та життєвий шлях нічим не поступаються героїці як західних, так і східних «зірок». Якщо вже поляк (маю на увазі, хоч як це парадоксально звучить, великого патріота України Єжи Гофмана) збирається знімати на польські кошти фільм про нашу державу, то тут, як кажуть, без коментарів. Знімати кіно — щоб донести ортодоксальним європейцям наше обличчя, продемонструвати світові, що Україна — це не тільки сім мільйонів заробітчан, Чорнобиль, корупція тощо. Що ми — неповторна глибоко історична цивілізація, чиї потуги ставали заслоном монгольському вторгненню в Європу, чиї козаки були найкращими воїнами свого часу, чиї прагнення свободи та принципи демократії, що коріняться в глибинах віків (згадаймо в Святослава «рівний серед рівних»), тісно співіснують з нашою генетичною пам’яттю. Невже це завдання для іноземця, а не для кожного свідомого українського режисера? Нашумілий та мальовничий «Мамай», малобюджетний, проте такий показовий «Нескорений», видатний «Богдан Хмельницький» та шокуюча і водночас магнетична «Молитва за гетьмана Мазепу» — лише привиди-одиниці, яких, на превеликий жаль, майже ніхто й не бачив. А шкода, тому що, попри всі упередження та констатації, на українську етнонаціональну та історичну продукцію є шалений попит. Згадаємо нещодавній фестиваль «Країна мрій», молодь у вишиванках!.. А я й досі пам’ятаю, як у моєму віддаленому від столиці місті відбувалася прем’єра «Вогнем і мечем». У якій довжелезній черзі довелося вистояти та який резонанс серед моїх однолітків викликала ця картина! У всіх на вустах були Богун, Хмельницький, Кривоніс. Ці антигерої в класичному польському розумінні історії Генріка Сенкевича викликали захоплення, я би навіть сказав — «козакоманію», але, на жаль, ненадовго... Тим часом у пошуках своїх власних героїв не треба далеко ходити. Хочете побачити особисту трагедію та любовні переживання? Будь ласка: Гальшка Острозька, відома як «чорна князівна», чи не більшу частину свого життя провела у вежі, не бажаючи коритися нелюбому чоловікові, що силоміць взяв її за дружину. Хочеться масштабного батального кіно на зразок голлівудської «Трої»? Чим гірша оборона воєводою Дмитром Києва від Батиєвої орди? Хочете життєвої історії про людину, яка опинилася у вирі подій, ставши заручником історичних процесів на зразок американського «Патріота»? Погляньте на останнього гетьмана козаччини Петра Калнишевського, в житті якого було все — від злету до трагічного падіння на Соловках. Проте усі свої 113 років він прожив з Україною у серці. Тому насправді не слід стверджувати, що в нас обмаль власних національних героїв. Ми просто їх не знаємо, не хочемо знати. Сподіваюсь — поки що.
