Шлях до себе

«День» продовжує публікувати матеріали, присвячені Дню незалежності України. Пропонуємо нашим читачам разом з учасниками опитування відповісти на запитання: «Що означає бути українцем?»

Олег СКРИПКА, лідер гурту «Воплі Відоплясова»:

— Наша проблема полягає у тому, що багато людей не зовсім розуміють, у якій країні вони живуть. Тобто вони не дуже відрізняють Україну від Росії чи Радянського Союзу. Мені здається, що тільки ті люди можуть вважатися українцями, які точно знають, в якій країні вони живуть, не кажучи вже про знання мови і літератури. Коли людина більш глибоко відчуває себе українцем, то вона вміє спілкуватися українською мовою (хоча б на побутовому рівні). Ще глибший українець — це людина, яка могла б заспівати хоча б одну народну пісню. На самій поверхні буття українцем знаходяться люди не дуже зорієнтовані патріотично, але які відчувають цю землю в серці. На такому рівні нас, українців, дуже багато.

У своєму житті я зустрічав великих патріотів-українців, які, до того ж, дуже добре знаються на історії та культурі України. Їх одиниці, але це дуже цікаві люди, які, на жаль, знаходяться поза зоною уваги та пошани, тому що наше суспільство хворе на політично-патріотичну необізнаність та байдужість до цієї землі. А це, як показує історія, призводить до руйнування суспільства.

Оксана ЗАЛІПСЬКА, голова крайової пластової старшини Пласту — Національної скаутської організації України:

— Рисами характеру справжнього українця насамперед є: прагнення до здійснення своєї мети, воля, мужність, глибока духовність, толерантність до думок інших, працелюбність. Але, напевно, головним критерієм справжнього українця є шляхетність. Незалежно від того, чи людина з села, чи «з інтелігенції», якщо він справжній українець, то в ньому присутня ця шляхетність. Шляхетна людина гідна у своїх думках, своїх діях, вона впевнена в собі, в неї немає того комплексу меншовартості, з яким ми намагаємось боротись. Шляхетна людина знає історію України, намагається зробити з неї правильні висновки і не повторювати помилок, допущених нашими попередниками. Коли ти зустрічаєш таку людину, то зразу можеш її охарактеризувати — оце є справжній українець. Багато мандруючи, я часто зустрічала таких людей — від них ніби заряджаєшся життєвим оптимізмом. А українцям бракує оптимізму, ми дозволяємо собі плакати. Потрібно починати мислити по-іншому.

Історичними прикладами справжніх українців для нас є: Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Іван Богун, Пилип Орлик. Але в історії України було дуже багато прикладів, коли люди, не маючи українського коріння, були віддані українській ідеї і ставали її патріотами. Наприклад, Агатангел Кримський, який не був корінним українцем, але для України зробив набагато більше, ніж будь-який корінний житель.

Іван МАЛКОВИЧ, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

— Бути українцем — це означає бути нормальною людиною в європейському розумінні. Тобто — бути людиною вільною, мати національну гідність, знати свою історію і не цуратися її, бути патріотом своєї нації, мови і своєї землі.

Сергій ФОМЕНКО («Фома»), лідер гурту «Мандри»:

— Я думаю, що бути українцем — це дуже цікаво і водночас дуже складно. Цікаво тому, що завжди відкриваєш щось нове для себе (те, що ніби заховане від нас самих — і в собі, і навколо). Тобто весь час бути українцем — це цікаво саме з тих причин, що завжди через твоє українство з тобою відбувається щось цікаве. І бути українцем дуже складно, тому що кожен день доводиться боротися за, здавалося б, дуже очевидні речі (за ніби просте правило) — бути самим собою.

Віталій СТЕЦКЕВИЧ, доктор історичних наук, професор (Кривий Ріг):

— Якщо мати на увазі українця як пересічного громадянина України, то можна сказати так: бути українцем означає бути патріотом цієї держави, бути її законослухняним громадянином, працьовитим, добропорядним і з повагою ставитись до своєї держави.

Якщо ж мати на увазі інший контекст питання, а саме етнонаціональний, то тут потрібно говорити про українців, як окремішну націю, окремішній етнос. Бути українцем в етнонаціональному вимірі означає: не відрікатись від свого коріння, свідомо самоідентифікувати себе українцем, добре знати свій родовід, історію свого власного народу, його генезу і становлення. Принаймні розуміти, що ми є окремим, цілком самодостатнім європейським народом зі своїм власним коренем. Потрібно говорити рідною українською мовою, бути її активним носієм, захисником і пропагандистом, знати свою культуру, цінувати її, примножувати. Необхідно виховувати своїх дітей у ментально-культурних мовних українських традиціях. Виявляти реальну повагу і доброзичливість до усіх інших народів, які мешкають поряд з нами в Україні, не декларувати це, а саме жити. Гідно подавати їм сигнал-приклад: «Живіть у злагоді з українцями, поважайте і знайте мову їхнього народу, культуру і звичаї титульної нації». Адже в Тулу, як відомо, зі своїм самоваром не їздять. Потрібно намагатись зробити Україну такою, щоб радісно, затишно і заможно в ній жилося усім без винятку. Щоб сюди хотіли їхати жити, а не утікати на заробітки за кордон. Щоб коли звучить наш гімн, то всі щиро прикладали руку до серця, адже ми того варті.

А взагалі бути українцем у суверенній Україні у повному розумінні цього слова дуже важко. І навіть не престижно — це не дає людям дивідендів. Антоніна Листопад, поетеса з Луганщини, колись, ще на зорі нашої незалежності писала: «Як важко бути українцем на власній батьківській землі». Однак бути українцем все-таки конче треба. Як, до речі, білоруси залишаються білорусами, євреї євреями, молдавани молдаванами. В Україні ж часто цураються свого коріння. Наприклад, мій однокласник на прізвище Копиця — в Росії він став Капіцею. І мені соромно, що я колись з такою людиною вчився в одному класі. Нещодавно телебачення передавало концерт з Юрмали. Вєрка Сердючка у супроводі парубків у шароварах демонструвала українську культуру. Напевно, спеціально в шароварах, щоб не переплутали, що хлопці з України. І мені стало соромно за українців. Бо побачив таке малоросійське «радєніє», яке не вирізняється високим смаком та гідністю і почуттям самоповаги. Ми не повинні над собою сміятись.

Максим РОЗУМНИЙ, голова секретаріату Української всесвітньої координаційної ради, кандидат філософських наук:

— Очевидно, бути українцем — це, в першу чергу, усвідомлювати себе українцем. Сьогодні говорити про чіткі критерії дуже складно, оскільки накладається кілька суперечливих між собою факторів. З одного боку, в Радянському Союзі, на відміну від багатьох європейських країн, нормативною була етнічна приналежність, яка фіксувалась в паспорті. Це створило певні труднощі при ідентифікації вже в умовах незалежності, коли іде мова про національність не за етнічною, а за громадянською ознакою. Тому сьогодні в суспільстві не дуже явно, але дуже напружено і дуже гостро насправді ведеться суперечка, яка часом переростає в психологічну війну навколо критеріїв ідентичності, навколо визначень, що ж таке українець. В основному цей конфлікт точиться навколо питань мови, питань етнічного походження і питань патріотизму. Штучно, на мою думку, провокуються різкі розмежування по всіх цих трьох лініях. Хтось відвойовує собі монополію на визначення етнічності, хтось займає дуже різку і жорстку позицію в питаннях мови, хтось вважає себе єдино можливим патріотом. На мою думку, після того, як ці питання будуть ширше і більш кваліфіковано обговорюватись у суспільстві, є шанс прийти до якогось зваженого і консолідуючого підходу, що в цілому відповідав би європейській тенденції визначення громадянства через, в першу чергу, приналежність до певної спільноти з усіма її культурними, мовними і державно-правовими атрибутами.

Безперечно, немає прямої необхідності жити в Україні для того, щоб бути справжнім українцем. Але якщо людина в період становлення критеріїв, нових форм суспільного життя і суспільної свідомості себе виключає з цього процесу, то виникають певні застереження стосовно її безпосередньої участі в цій спільноті. Я тут не торкаюсь тих, хто свідомо себе з цього процесу виключає, наприклад, емігрантів, тобто людей, які долею закинуті в інші країни. Хоча сучасна цивілізація пропонує багато форм причетності до життя національного організму: iнтернет, віртуальна присутність українського інтелекту в просторі — це альтернатива фізичній присутності для дуже багатьох.

Якщо ж говорити про якісь конкретні постаті, то першими на думку спадають ті, хто, перебуваючи в контексті інших культур, за кордоном, зберігали українськість і зв’язок iз процесом національного самоусвідомлення, національного будівництва. Це і Іван Франко, і Михайло Драгоманов, і Дмитро Донцов. Серед сучасників я б назвав справжніми українцями Осипа Зінкевича, Івана Лозового, Славу Стецька, Миколу Плав’юка, Романа Зварича, які переїхали в Україну за умов незалежності.

Надія МОРИКВАС, письменниця, головний редактор журналу «Річ» (Львів):

— Скільки пам’ятаю себе, у моїй дитячій уяві українці — мудрі й привітні та трохи загадкові, як мій дідо Онуфрій. Чомусь слово «Україна» асоціювалося з полинами, зі степом і вітром, який вершникам полоще одежі… Може, то мова генів мого прадіда — зайшлого козака, якій осів у нашому селі? Навіть куток, де він жив, назвали Мориквасихою — за козацьким прізвиськом, яке згодом стало прізвищем, що існує в Україні чи не в єдиному «екземплярі».

Коли я думаю про Мориквасів, то бачу їх усіх безпечними птахами, які не дуже переймалися хлібом насущним. А складали притчі та пісні…

Та часи міняються, і сьогодні я бачу українців похмурими, з якимись торбами в руках — вони поспішають на заробітки, за кордон. Часом мені здається, що ціла Україна стала якоюсь донорською державою для інших, більш благополучних країн, і все відсилає та відсилає своїх дітей у дальні світи… А мені б так хотілося, щоб мій син, усі люди, що живуть на цій щедрій землі, з гордістю говорили: я — українець! А всі, що приїжджали сюди погостювати, від’їжджаючи сумували і, повернувшись додому, у захваті розповідали знайомим, яка це пречудова країна! В ній живуть мудрі, привітні та трохи загадкові люди. Вони вміють заробити на хліб насущний, але люблять складати притчі та пісні. Вони не сподіваються ні на Схід, ні на Захід, а лише на самих себе, як і належиться сильним, поважним людям. І в них це добре виходить.

Я вірю, що встигну побачити українців такими. Та знаю лише, що дорога до цього — у самовдосконаленні. Вдосконалювати треба самих себе, свою працю, своє оточення. Можливо, на якийсь час стати інтровертами, щоб нарешті дійти самоусвідомлення. Всі разом і кожен окремо сказати собі: не можна ж так довго комусь догоджати, стояти на роздоріжжі; не варто чекати, що приїде хтось здалека і зробить нас щасливими. Ми вже досить настраждалися, попеклися. Враховуючи, що людина, як і цегла, обпікаючись твердіє, можна сподіватись, що вже станемо твердішими на найважливішому шляху — до самих себе.

Юрій ХОМ’ЯКІВСЬКИЙ, старший викладач Вінницького державного аграрного університету, член Спілки журналістів:

— Старше покоління має свій менталітет, життєві принципи і навряд чи їх можна змінити. Тому в першу чергу говоритиму про молодь, адже її розумовий і професійний потенціал, національна свідомість визначають українське суспільство теперішнього століття. В моєму розумінні, справжній українець — це європеєць, який сповідує українізм. Тобто шукає і бере найкраще з національного надбання й гармонійно поєднує із сучасністю. Як викладач я спостерігаю інше — більшість молоді не орієнтована національно, а живе на так званій «культурні піні». Сучасна культура носить масовий характер і продукує субпродукти. Вона дуже уніфікована і має згубний вплив. Покоління середніх і старших років це здебільшого не стосується, а молодь легко піддається і засвоює піну, яка замінила суть. Наприклад, американці літають у космос, роблять наукові відкриття, але молоді українці не бачать Америку, яка вчиться, працює. Уяву формують розважальні шоу, бойовики, а також «МакДональдс». Як наслідок, молоді не цікавляться важливим, головним, а тим, що дається легко, піною. Бо «МакДональдс» — це не їжа, але побіг, випив кока-коли і вважається, що ти сучасний. Це ж стосується і інтернету. Є великі можливості для навчання, саморозвитку, але здебільшого вибираються чати, які не мають розумового навантаження.

Проте є думаючі особистості і відрадно бачити їх серед студентів. Це наша, як нації, надія. Їх небагато, але вони є, і таких людей треба ставити за приклад — відомі спортсмени, переможці всесвітніх наукових олімпіад, та ж Руслана. Нам потрібен позитивний національний герой. Образ позитивного сучасного українця, який би захопив, на якого хотілося б рівнятись. Його мали б створити митці разом із психологами, але це можливе тільки за державної підтримки. Постійно йдуть серіали про слідчих, ментів, «бригаду», а я хочу побачити, як живе український інженер, лікар, і щоб його образ будив у молодій особі бажання його наслідувати: вчитись, ставати професіоналом, чесно працювати, створити міцну сім’ю і так далі.

Бути українцем — це не тільки бути освіченим європейцем із здоровим почуттям патріотизму, а й професіоналом своєї справи. Українець — це перш за все молода людина, яка прагне здобути гарну освіту, постійно вчиться, вдосконалюється, щоб працювати по-сучасному, щоб країна рухалась вперед, зайняла гідну позицію в світі, що нам під силу. В цьому полягає внесок окремої людини у розвиток її держави. Серед нашого народу є справжні українці, які вболівають за свою державу і націю і прагнуть у міру своїх сил щось зробити для розвитку майбутнього, і, сподіваюсь, що не все у нас так погано, як часто змальовують.

Віктор КРИВОШИЯ, голова правління ВАТ «Видавництво «Поділля» (Хмельницький):

— Я не хочу, щоб у мене, українця, «кидали каменем», щоб про нашу державу у світі, як це є зараз, поширювали переважно негатив. Ми ж на провідних ролях у ракето- і літакобудуванні, маємо потужну металургію, величезні можливості у вирощуванні хліба. Маємо багатющу культурну спадщину, зрештою — добру, співчутливу душу.

Усі ці та інші українські цінності повинні бути відомі, стати набутком світової цивілізації. А хто краще може це зробити за пресу, телебачення, радіо, видавництва, турфірми?! Зупинюся на тому, що мені ближче — випуску книг. У незалежній Україні книговидання і книгорозповсюдження зазнали руйнації. На щастя, зараз іде процес відродження. Видавці одержали значні пільги. З’явилась можливість більше випускати різноманітних книг.

Особливо цінною є програма соціально значущих видань, яка здійснюється Державним комітетом телебачення і радіомовлення. Хмельницькі видавці теж залучені до неї. Видаємо краєзнавчу, патріотичну літературу. Зараз, приміром, до 60-річчя Перемоги над фашизмом готуємо до друку вибрані твори загиблого поета- воїна Володимира Булаєнка, роман Петра Карася про Проскурівське підпілля «Буремний Буг». Є задумка видати серію книг про міста Хмельниччини кількома мовами, щоб у світі більше знали про чудовий куточок України — Поділля. Для мене це і означає бути українцем. Точніше — тут я можу найбільше зробити для держави.

Тобто бути українцем — це передусім бути патріотом своєї держави, примножувати її міць працею, дбати про розвиток демократії, духовності, освіти. Мудра людина завжди буде патріотом і ніколи — варваром.

Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, письменник:

— Бути українцем? Ну, звісно, це мати свою хату скраю, коли у сусіда корова здохла, а на столі багато сала, і що не з’їсти, то понадкушувати... Стереотипи живучі! А ще — бути наївним романтиком (вже чи не в десятому поколінні?), там, де треба хапатись за шаблю, і навпаки — впертим та твердолобим, де варто б, долаючи стереотипи, зробити крок назустріч новому, хоча б тим же звабливим європейським вогням... І ще — не читати власної історії, навіть «з бромом», а відтак не дуже то й вірити в очевидне, скажімо, у організовані метрополією голодомори (33-го і 47-го), які на додачу до двох світових воєн викосили чи не половину ровесників наших батьків та дідів, що настільки підірвало генофонд нації (особливо на сході країни), що й досі не можемо очухатися.

Бути сучасним українцем — це ще й означає не любити рідної мови і у той же час бути терпимим, толерантним до інших. І віддавати все, що попросять, особливо великому східному сусідові (природна доброта чи просто звичка?), а в тому, що він такий великий і такий надутий, ми самі й винні. Скоро, здається, знову сяде нам на голову, хоч часом таке враження, що він звідти і не злазив.

Отож, бути українцем — у будь-якому випадку означає мати воляче терпіння і дивовижну здатність до виживання, природний оптимізм і почуття гумору. Можливо, саме завдяки цим рисам, попри століття бездержавності, нам і вдалося зберегти себе на цій землі як єдиний народ та й зараз, здавалося б, всупереч усьому — просто чекати чесних виборів...

Микола ОВЧАРЕНКО, головний лікар Луганського обласного наркологічного диспансеру:

— Бути українцем — це, незалежно від того, належиш ти до титульної нації чи ні, бути громадянином України. Бути українцем — це, не просто декларувати свою приналежність до нашої великої країни, а усвідомлювати її і реалізовувати у своїх повсякденних справах. Не демонстративний патріотизм і високі слова, а щоденна праця на благо свого народу, свого міста, своєї родини. Повага до своєї країни має виявлятися в усьому. Так, підприємець повинен поважати своїх найманих працівників і платити їм досить високу зарплату і вчасно. У цьому — також його громадянська позиція. Адже якщо людина має матеріальний достаток внаслідок справедливої оцінки своєї праці, то і рівень його національної свідомості буде високим. Він зможе зробити усвідомлений вибір для себе і своєї країни. Незабаром вибори президента України. Тільки шанована, матеріально забезпечена людина зможе зробити правильний, прорахований вибір, вибір, від якого залежить майбутнє його країни.

Бути українцем — значить постійно прагнути до розвитку, нових досягнень. Я — лікар. Для мене головне — професійне зростання. Я хочу бути професіоналом своєї справи, у своєму напрямі, надавати максимальну допомогу стражденним на високому якісному рівні, повертати їм здоров’я.

Бути українцем — значить бути європейцем природно, без напруження, без того, щоб замислюватися над цим. Таким європейцем, як мешканці інших цивілізованих країн, які розділяють європейські цінності, ідеали, спрямування. Для цього нам треба побудувати розумну, ефективну державу, працюючу, соціально орієнтовану економіку, забезпечити високі життєві стандарти для людей.

Звичайно, кожна людина має любити свою країну, свою малу батьківщину і велику Батьківщину. Повинна знати свою мову. Зараз багато розмов про національну ідею. Що це таке? Як на мене, це прагнення жити цивілізовано, підвищувати індекс людського розвитку і робити свою країну привабливою для її громадян, робити її рідним домом для всіх, хто в ній живе, незалежно від національності. До речі, в нашій країні, на мій погляд, взагалі немає проблеми етнічної нетерпимості. У нас толерантний народ, який об’єднує сотні національностей. І бути таким широким, терпимим, шанобливим — також значить бути українцем.