Попсовий гімн для Олімпіади

Учора в кафе-барі «Планета- Спорт» відбулася презентація першого українського олімпійського гімну, записаного відомими естрадними виконавцями. Цей музичний твір під назвою «Україно, вперед!» — подарунок компанії «Київстар» як нашим олімпійцям, яких учора урочисто проводжали до Афін, так і, звісно, всім, кому небайдужий український олімпійський рух. Принаймні, таким був лейтмотив організаторів. Пісню (гімном у загальноприйнятому значенні її назвати аж ніяк не можна) записували Наталя Могилевська, Кузьма («Скрябін»), Сашко Положинський («Тартак») і Фагот («ТНМ Конго»). На прес-конференції багато говорили про патріотизм і віру в наших спортсменів, бажали їм перемог і нагород. Дуже зворушливо. Не варто, напевно, наводити цитату Оскара Уайльда про патріотизм, але те, що цей твір зможе консолідувати націю навколо українського спорту, — навряд. А подібні думки звучали. Так, добротний музичний твір, цілком хітовий і може претендувати на високі місця в чартах, але, даруйте, гімн — це щось більше, ніж реп у виконанні Положинського, характерна дикція Кузьми та приспів Могилевської. Тим більше, що ні в кого не викликає сумніву, який саме Гімн (доводиться писати з великої літери, щоб не плутали) є символом України й відправною точкою патріотизму кожного українця. Прикро, що останнім часом чимало, здавалося б, непорушних твердинь піддаються сумнівному переусвідомленню. Якщо це і є продукт епохи постмодернізму, то, вибачайте, не треба мені ніякого постмодернізму. Та й з естетичного погляду пісня не бездоганна. Процитую приспів:
Україно, вперед!
Україно, давай!
Україно, вперед!
Перемагай!

Більше нагадує вигуки фанатів футбольних команд під час матчу. Попса, одним словом. Проте пісня на підтримку наших олімпійців — річ, звісно, потрібна. Тільки давайте називати речі своїми іменами.