Iнтуїтивна цензура

У доповіді про свободу преси у світі за 2003 рік, виданій групою «Репортери без кордонів», Китай посідає 161-е iз 166 місць, десь між Іраном і Північною Кореєю. Але телевізійний ефір Китаю принаймні вже не складається з повчальних мелодрам та ідейно-виховних програм маоїстського періоду. У пересічних глядачів, які стикнулися із широкою пропозицією сексу, злочинів, наркотиків, насильства і банальних ігрових шоу на китайських телевізійних каналах, може скластися враження, що китайське телебачення звільнилося від оков цензури.

Насправді, це враження зникає, якщо зосередитися на суто політичному змісті телевізійних програм. Думки, котрі дещо розходяться з доктриною партії, все ще відсутні на китайському телебаченні. Попри зовнішню розмаїтість пропонованих програм, монолітний контроль над політичними міркуваннями на телебаченні практично не змінився з 1950-х років.

Але кількість програм на китайському телебаченні робить збереження такого контролю складним завданням. Тільки на Центральному телебаченні Китаю існує 12 каналів (багато з яких працюють 24 години на добу) і близько 3000 співробітників. Центральне телебачення перебуває під контролем Департаменту пропаганди міністерства радіо, кіно й телебачення. Численні місцеві телевізійні канали також зобов’язані транслювати деякі програми Центрального телебачення. Ця комбінація вимагає величезних адміністративних зусиль. З огляду на приголомшуючу кількість програм, необхідних, щоб заповнити часові інтервали, моніторинг змісту має здійснюватися максимально ефективно.

Здійснювати цензуру стало легше, а не складніше, в результаті рішення уряду в 90-х роках перейти на стратегію вільного ринку в індустрії розваг. Телевізійні канали позбавили великих субсидій, і новий підхід «або тони, або пливи» змусив їх конкурувати за доходи від реклами, що привело до появи програм, привабливіших для масової аудиторії.

Таким чином, перейнявши стратегію, використовувану в сфері культури в інших країнах світу, уряд просто позбувся необхідності контролю над моральною складовою змісту більшості телепрограм. Кампанії проти порнографії, що починалися у 80-х і на початку 90-х років, залишилися в минулому. Можливо, усвідомивши, що населення, яке має доступ до розваг, менш схильне скаржитися з приводу державної політики, партія дозволила розважальним програмам працювати за західною моделлю, зменшивши необхідність у ретельній цензурі.

У результаті вийшов фактичний поділ між програмами новин та всіма іншими. Це дуже зручно для влади, оскільки дозволяє їй тримати програми новин під жорстким контролем, використовуючи менш сувору й трудомістку систему моніторингу стосовно інших програм. Звісно, у високополітизованій атмосфері Китаю політика може просочитися навіть у найневинніші теми обговорень, і багато шоу і програми за участю телеглядачів потребують менш нав’язливої, проте ефективної системи контролю над змістом.

Перше, що викликало в мене подив під час роботи над складанням сітки програм Центрального телебачення Китаю, було те, наскільки проста існуюча система контролю. Директиви «зверху вниз» і відверта цензура зустрічаються рідко. Існує кілька письмових вказівок щодо заборонених чи чутливих тем. Але зміст програм не диктують жодні накази. Партійні працівники не контролюють кожен етап процесу, і практично ніхто не змушує різати готовий матеріал за наказом партії.

На перший погляд, сценаристи, режисери й ведучі мають повну свободу дій у плануванні й постановці своїх шоу за незначного моніторингу й контролю або за відсутності такого. То як же така система може блокувати небажаний зміст?

Насамперед, існуюча система здебільшого реактивна, а не проактивна. Начальники відділів і комітетів з нагляду за змістом телепрограм, збираючись, щоб дати оцінку програмам, рідко диктують зміст, а просто передають свої скарги й рекомендації директорам програм. Спадна ієрархія авторитарна й деспотична, і ті, хто перебуває на нижчих щаблях, не можуть впливати на рішення, які приймають нагорі, й не мають права їх оскаржити. Серйозні провини можуть призвести до суворої догани й навіть звільнення.

Фактично система стала саморегулюючою. Як свідчить мій досвід, 99% цензури здійснюють самі сценаристи та продюсери. Окремі скарги й попередження зверху дають їм можливість розвинути інтуїтивне розуміння меж припустимого змісту, тож вони з самого початку створюють програми, що не містять недозволеного матеріалу. Відсутність визначених керівних принципів також робить зміст консервативнішим, ніж необхідно, оскільки продюсери воліють перестрахуватися, щоб не припустити непоправної помилки.

Неясна, але постійно присутня загроза — головний фактор, що дозволяє контролювати персонал телевізійних каналів. Але інтересам партії служить ще одна обставина — глибоко вкорінена культурна традиція Китаю, що акцентує колективістську, орієнтовану на групу поведінку. В такій атмосфері включення політично некоректного змісту є не просто ризикованим вчинком, а порушенням суспільного етикету. Дійсно, працюючи щодня із творцями китайських телевізійних програм, я помітив ледь вiдчутну, майже підсвідому тенденцію уникати всього незвичайного, оригінального чи незагальноприйнятого, не кажучи вже про щось, що підриває суспільні й політичні традиції та підвалини.

Винятки мають місце тоді, коли партія починає пропагандистську кампанію, як, наприклад, кампанія, пов’язана з поверненням Гонконгу 1997 року та нещодавній бліцкриг проти Фалун Гонг. У таких випадках даються вказівки щодо створення програм зі специфічним ідеологічним змістом, і такі шоу перебувають під формальним наглядом телепродюсерів, після чого все повертається назад у режим «знизу догори».

Багато телепродюсерів засвоїли цей метод контролю так добре, що він став підсвідомим життєвим фактом, і аудиторія, яка розважається нескінченними костюмованими драмами та мильними операми, не вимагає вільнішого політичного змісту. Якщо не станеться радикальних змін, цей спосіб контролю над засобами масової інформації може продовжити існування й у ХХI столітті.

Девід МОСЕР — радник із питань програм і консультант з англійської мови на Центральному телебаченні Китаю в Пекіні