Самурайські ігри

Показом «Затоїчи», першого історичного фільму Такеши Кітано, чи не наймоднішого нині японського режисера, продюсерська компанія «Артхаус трафік», що пообіцяла показувати в Україні справжнє кіно, завершила свій перший сезон.

«Затоїчи» даному проекту, розрахованому, швидше, на вихованих кіноклубами синефілів, аніж на масову публіку, може послужити непоганою рекламою. Фільм Кітано, що зібрав захоплені рецензії критиків і премії на міжнародних кінофестивалях, цікавий як кіногурманам, так і невибагливому глядачеві, який iз однаковим задоволенням поглинає і поп-корн, і незрівнянні красоти та витончені кадри «Затоїчи» (тільки в Японії картина зібрала в кінопрокаті $ 2,8 млн., японська ж кіноакадемія виділила картині п’ять нагород).

Проте остання картина Кітано, незважаючи на захоплення глядачів і фестивальні трофеї, серед яких і нагороди Венеціанського кінофестивалю, і приз «Вибір публіки» на фестивалі в Торонто, зачарувала далеко не всіх. Наприклад, незважаючи на усолоджуючу вишуканий смак естетів зображальну красу картини, один італійський рецензент писав, що «той, хто насмілиться порівняти «Затоїчи» з класичними «самурайськими» фільмами, має уточнити, що йдеться про Акіра Куросаву, зведеного до коміксів, подібно тому, як спагетті-вестерни знаходяться в тіні фільмів Джона Форда». Не виявивши в картині жодних художніх достоїнств, критик запевняє своїх читачів, що «культовий режисер, якому всі аплодують до появи кінцевих титрів», з категорії «творчих людей перейшов у категорію шахраїв». Така принизлива оцінка картини викликана не снобізмом і не академічним занудством кінознавців, як вважають деякі апологети «Затоїчи». Про те, що Кітано спекулює на японській екзотиці, щоб сподобатися західному глядачевi, після показаних у рамках Днів японського кіно «Ляльок», писала і наша критика.

Сюжет «Затоїчи», що має кілька екранізацій, якнайкраще підходить для того, щоб виправдати очікування західної публіки. Затоїчи, роль якого Кітано довірив собі самому, є одним із найпопулярніших героїв японської історичної драми позаминулого століття. Мандруючий сліпий масажист, який до певного часу приховує за буденними заняттями свій талант неперевершеного воїна, є чимось на зразок японського Робін Гуда або якогось іншого героя, що існує в кожному національному епосі. Захищаючи принижених і скривджених, він сам винищує знахабнілий самурайський клан — як це і належить справжньому герою, що зайняв у народній свідомості місце всесильного, справедливого Бога, Затоїчи, незважаючи на сліпоту, обходиться без будь-якої допомоги. Очі герою-одинаку замінюють вуха і внутрішнє чуття, перед яким безсила й армія самураїв. Його гострий меч не знає втоми та промахів, кров витончено, немов у танці убитих ворогів, б’є фонтаном. Коли ж зло покаране, всі герої раптом починають танцювати чечітку. Одні бачать у цьому несподіваному фіналі деяку естетичну фігу в кишені (все це, мовляв, гра, не будьте дуже серйозні), інші знаходять у танці деякий парафраз колись існуючій традиції вмирання самурая під спів селян, що виводять про знайдений спокій.

Щоб не прославитися скептиком, дуже хочеться побачити в «Затоїчи» добру казку. Однак, як для казки, яка має бути захоплюючою, в фільмі, по-перше, відсутня сюжетна інтрига. По-друге (і це, мабуть, головне, що заважає стрічці Кітано стати казкою), герой повинен мати біографію і викликати симпатію. Затоїчи Такеши Кітано приходить невідомо звідки, і у людей, байдужих до різного роду єдиноборств та інших спортивних змагань, особливої симпатії не викликає. Тим більше, що у фіналі він відкриває очі, які хоч і виглядають сліпими, однак, судячи з реплік, здається, можуть бачити. Що додає герою хитрості, але дозволяє засумніватися в тому, що він — Затоїчи. Бо це ім’я перекладається як «сліпий масажист».

Те, яким чином сліпий може завдавати ударів із такою вражаючою точністю, для самого режисера залишилося загадкою, і він списав цю «неправдоподібність» на кінематографічну умовність, надавши глядачеві самому вирішувати — є його герой дійсно сліпим чи це його маска. Так що Кітано, як бачимо, сам не дуже вірить у реальну містичну силу чудових випадків, що трапляються час від часу і згодом стають казками та міфами. Він хоч і косоокий і по праву тубільця використовує класичні японські теми та сюжети, однак, схоже, є ментальним продуктом прагматичного Заходу, що здобуває iз усього вигоду.