ЩОДЕННИК

Знаю, ти не любиш похмурої погоди. Часто сумуєш біля вікна, випраного дрібним дощем. У таку мить підходжу до тебе, обіймаю за плечі, заглядаю в очі і тихо заводжу давно уже тобі відоме: «Кинь свою тугу. Глянь — з неба падають дрібненькі діаманти. Що, ще сумуєш? Припини! Сонця не видно? Придивися уважніше — он воно заховалося за голубе вітрило казкової шхуни. Чому, кажеш, так її хитає? Що поробиш, таке життя — то височінь, то страшна безодня. Але ж пливе той вітрильник! Бач, як сміливо кидається назустріч шторму? Учись. Важко, кажеш? Тримайся. В тебе все вийде. Ось побачиш».

...Отак вмовляючи і доньку, і себе, посміхаємося, кидаємо дощову хандру, і, як справжні моряки, пливемо життєвим океаном, перемагаючи штормовий дев’ятий вал та насолоджуючись спокоєм штилю. Вдихаємо на повні груди свіжий подих вітру і, простягнувши руки, ловимо дрібні краплини діамантової зливи.