Національне має бути модним,

Олекса Альошкін — відомий майстер серед українських каменотесів і дуже дивний чоловік серед своїх односельців. У село Букатинка Чернівецького району, що на Вінниччині, він переїхав з родиною з Києва. Покинув міський комфорт, достаток і визнання серед столичної богеми. Тепер живе серед створених ним же музеїв, блукає поміж кам’яних скульптур і час від часу спускається в підземні печери, які сам вирив на своєму подвір’ї. Каже, що там можна очиститись від всякої скверни й «зарядитись» позитивною енергією.

Впевнений, що її можна творити через мистецтво. Наводить приклад — театр тіней, який він створив, згуртувавши сільську молодь. Правда, місцева публіка цього не сприйняла. Він — учитель мистецьких предметів. Стіни в його класі згори донизу густо заклеєні вирізками: портрети відомих українців і не тільки, світові шедеври мистецтва, мапи й просто цитати.

— Якщо дитині цікаво, вона запитує, хто це, що це. Таку дитину навчиш, побачене її запалює, вона накопичує знання без примусу, а потім, як носій, передає їх іншим, — продовжує О. Альошкін, що їхав у село не вчителювати, а займатись скульптурою.

— Різьбярство, вишивка, гончарство — достатньо популярне. А от виробів з каменю — мінімум. Це цілий пласт нашої культури, який практично знищений. Каменотесання пов’язане з пам’ятниками, з хрестами, з релігійними поглядами. Тому майже нічого не збереглося. У Букатинці ж не тільки є поклади рідкісного, унікального для роботи каменю, а й традиції. Тому на цій базі проходять пленери для початківців, студентів. За місяць-два роботи в кар’єрі поряд з майстрами можна навчитись стільки, скільки не дадуть п’ять- шість років академічної освіти.

Кілька робіт стоїть на подвір’ї. Дуже дивному, на перший погляд, як і сам господар. Розвішане мотуззя, гойдалки, балки — це музей Подільської енергетики під відкритим небом. Його філософія проста. Обірветься мотузок, людина впаде. Те ж саме з нею буде, коли вона переріже те, що зв’язує її з небом, тобто Богом. Більш прагматичних гостей, яких часто привозять з районного управління культури показати щось нове й незвичайне, захоплюють музеї реальностей: витинанок, побуту, гончарства. Кілька разів їх намагались пограбувати, але злодіям вироби здались малоцінними. Там переважно дитячі роботи, адже витинають і виліплюють не традиційне, а сучасне.

— Головне — передати дітям дух, а не форму. Форму вони шукатимуть і до неї прийдуть поступово. Не можна робити шароварщини, нав’язувати те, що було актуальне в часи, коли люди жили під солом’яними стріхами. Але якщо вдасться передати тогочасний дух, тоді сучасне мистецтво в усіх його проявах буде носити наше національне начало, національне не буде чимось смішним і сільським, а модним і сучасним.