Суржик не обирають
Минулого тижня в Києві відбулася досить незвична культурна подія під навою «Громадський суд над суржиком» або «Інквізиція ХХI століття». Організатори цього заходу — Асоціація української культури «Український світанок» — влаштували у Київському академічному молодому театрі показовий «суд» присяжних над тією поширеною в Україні мовою, яка називається «суржиком» і якою говорить сьогодні (алас!) значна частина українців. До участі в цій патріотичній акції було запрошено чимало науковців, письменників, журналістів. Серед них — Олександр Ірванець, Микола Княжицький, Світлана Поваляєва, Анатолій Погрібний, Лесь Подерв’янський, Олександр Пономарів, Павло Солодько, Олесь Ульяненко та багато інших.
Головні «судові» ролі розподілилися так. Прокурором був письменник Юрко Покальчук, відомий захисник чистоти рідної мови. Перед початком судового засідання він заявив: «Як прокурор буду вимагати для суржика найвищої міри покарання або, принаймні, довічного ув’язнення». Адвокатом став Богдан Жолдак — письменник, герої якого часто розмовляють так само, як в житті — суржиком. Захищали суржик також деякі свідки, зокрема, на тій підставі, що нібито важко відрізнити суржик від звичайної і сповна законної говірки того чи іншого регіону країни. (Спеціалісти авторитетно заявляли: «Говірка — то одне, а суржик дещо зовсім інше — ганебний «покруч»! (Переконливо?).
Паном суддею виступив Олесь Доній, головний редактор часопису «Молода Україна», стаття якого «Нехай живе суржик!» певним чином спровокувала судовий процес, про який йдеться. За словами пана Донія, «суржик — це фактично народна мова, якою говорить 90—95% населення України. І якщо ми почнемо з ним боротися, то більшість людей перейде, швидше за все, на російську. Наша ж мета зовсім інша — забезпечити, так чи інакше, перехід російськомовного населення на українську».
У ході опитування свідків було висловлено чимало мудрих думок і слушних пропозицій — від повної і негайної заборони суржика (що, вочевидь, призведе до оніміння значної частини громадян України, у тому числі — на вищих рівнях управління) до надання йому статусу другої державної мови.
Загалом, перша спроба публічного обговорення однієї із найгостріших наших проблем у формі балаганного за формою, але серйозного за змістом громадського суду, на мою думку цілком вдалася. У будь- якому разі, вона залишила позаду аналогічні заходи не тільки на ТБ (із його штучністю і фрагментарністю, «домашніми заготовками», купюрами, цензурою), але й сухі академічні «круглі столи» чи конференції. Насамперед, веселою дотепністю, щирою зацікавленістю та невимушеністю активних учасників дійства. А до того — вже призабута громадянська сміливість і відвертість у висловлюванні думок, в оцінках тих чи інших політиків або суспільних явищ. А ще до того — повний зал уважної, щедрої на аплодування і на сміх шановної публіки. Воно й не дивно, бо виступаючі демонстрували не тільки красномовство, а й освіченість, ерудицію, інтелігентність.
Дозволю собі, втім, висловити певні сумніви щодо останньої і запитати: «Чи сумісна вона — інтелігентність — зі вжиттям, та ще й публічним, у присутності жіноцтва і без особливої провокації, так званих чорних слів і зворотів? Слів, які заставляють слухачів принижено зіщулюватися і миттєво переносять їх у світ зовсім інших людей, стосунків і обставин. Ще одна заувага стосується власне диспуту. Його, як такого, по суті не було, адже як «адвокати», так і «обвинувачі» належали до одного табору — до носіїв і симпатиків української мови. «Ворожий» табір представлений не був, хоча на судовому засіданні були присутні українські росіяни. Іноді вони нервово вигукували із темних глибин залу якісь протести чи зауваги, але на подіум, до мікрофонів їх так і не запросили. Попри заявлену в програмі участь не тільки «суржикофобів» але й «суржиконосів». Схрещення шабель не відбулося.
Кілька слів про постановку проблеми. Мабуть, буде невеликим перебільшення сказати, що суржиком, кожен своїм, в Україні розмовляє чимало мільйонів українців і росіян. Про який із тих суржиків йшла мова в «суді»? Найбільше турбують суспільство, звичайно, «суржикомовні» українці (в країні зараз набагато більше українців, ніж українськомовних людей). Тобто люди, які здебільшого й самі пристрасно бажають заговорити чистою щирою добірною автентичною рідною мовою. На жаль, це не може трапитися зразу, в одну мить. На відміну, скажімо, від перейменування вулиць чи повалення пам’ятників «всіх вождів». Захисники чистоти мови мають, зрештою, зрозуміти, що той затюканий суржик віддзеркалює сьогодні не що інше, як бажання людей заговорити українською або хоч вставляти в свою мову питомі українські слова, запхнуті з часів дитинства в дальні закутки пам’яті. Тут потрібен час і неабиякі спільні зусилля держави, наукових та суспільних інституцій, а також — серйозне фінансування. Патетичні промови, посипання голів попелом, презирство, глузування в цьому випадку безпорадні. Тим більше, що здібності до вивчення мов (навіть власної) — від Бога, а не від нашого бажання.
Що таке заборонити суржик-«покруч»? Сьогодні це означає тільки одне — повернення тисяч і тисяч українців до звичної мови, яку в Україні чомусь називають «російською», тобто загальмувати хоч і слабкий, але наявний поступ української у суспільстві. Й це за умов, коли в країні так і не запроваджуються дійсно серйозні заходи задля повернення (і навернення) людей до своєї мови. Заходи, давно розроблені, всім відомі й вживані на Заході. Йдеться, наприклад, про наукову розробку рівнів володіння державною мовою людьми різних професій, зокрема, чиновниками та народними обранцями на всіх щаблях державної структури. Про безсторонні й суворі екзамени, які мають здавати всі без винятку «машиністи» державної машини (в інших країнах незнання державної мови кваліфікується як «професійна непридатність»). Конче необхідне створення густої сітки безкоштовних «українських клубів», які б забезпечували людей будь- якого віку словниками, цікавими книжками, магнітофонами, консультаціями, спілкуванням, а також можливістю співати українські пісні або виконувати ролі в якомусь там старовинному водевілі. Все впирається, як завжди, в те, щоб працювати, а не мітингувати.
