«М'язи Токіо»

Чи настав час для Японії зарядити свою зброю і встати на захист миру в усьому світі? Сама ця ідея досі викликає бурхливий протест в Азії й не в останню чергу в Японії, де прихильність громадськості до післявоєнної «мирної» конституції усе ще є дуже сильною. Проте японські збройні сили зі скромною назвою Сили самооборони залучені в урегулювання конфліктів у багатьох гарячих точках регіону (звісно ж, не беручи участь у бойових діях) і прагнуть до активнішої ролі в миротворчих операціях ООН. У разі, якщо в Азії почнеться воєнний конфлікт, Японія сьогодні буде здатною зробити набагато більше, ніж заповнювати паливні баки.

Час для таких скромних змін справді настав, оскільки багато «ліній розлому» в Азії й Тихоокеанському регіоні істотним чином зачіпають інтереси великих світових та інших держав. Саме в північно-східній Азії зберігаються останні пережитки холодної війни: розділений Корейський півострів і ворожі погляди через Тайванську протоку. Південно-східна Азія утворює своє власне унікальне геополітичне середовище, де існує напруженість у відносинах між великою кількістю етнічних груп, культур і релігій, як, наприклад, свідчать ісламські заворушення в Таїланді.

Крім традиційних стратегічних питань, поява світового тероризму і війна в Іраку посилюють відчуття Японії, що стратегічна обстановка зазнала серйозних змін. Завдання й обов'язки Сил самооборони мусять поступово змінитися і розширитися, так само як і їхня сфера діяльності.

Чисті парні поняття, такі як «воєнний час» і «мирний час», більше не існують. Світ мусить звикнути до невизначеності у сфері безпеки та можливості виникнення раптових й алогічних надзвичайних ситуацій. Японське законодавство передбачає ці зміни, оскільки обов'язки Сил самооборони в таких обставинах визначені досить чітко. «Закон про спеціальні антитерористичні заходи» дозволяє Силам самооборони брати участь у боротьбі проти міжнародного тероризму, хоча форма участі обмежується матеріально-технічною підтримкою.

Більш того, операції й зобов'язання Сил самооборони більше не обмежуються територією Японії та прилеглими морями. Відтоді, як Японія відправила мінні тральщики до Перської затоки після війни 1991 року, Сили самооборони розширюють зону дій, виходячи за межі Японії та її безпосередніх околиць і беручи участь у миротворчих місіях, багатосторонніх військових навчаннях, операціях із надання допомоги в надзвичайних обставинах і дозаправлення в Індійському океані. Частини Сил самооборони було відправлено до південного Іраку з метою надання гуманітарної допомоги та підтримки зусиль із відновлення країни.

Природно, положення про неучасть Сил самооборони в наступальних воєнних операціях залишається незмінним. Однак із розширенням ролі Сил самооборони вони можуть успішно брати участь в інших воєнних операціях, таких як переслідування розвідувальних кораблів, антитерористичні операції та місії, спрямовані на запобігання розповсюдженню зброї масового знищення й балістичних ракет. Військові кораблі Японії можуть бути корисними при здійсненні моніторингу над дотриманням санкцій і у траленні мін. За допомогою своїх кораблів і літаків Японія може рятувати своїх громадян, які опинилися в небезпеці.

Але ці поступові зміни у військових можливостях та політиці Японії попри всю їх необхідність й ефективність можуть бути довготривалими і стабільними лише в умовах існування національної згоди у питанні оборонних інтересів країни. Вимога міжнародної спільноти про безпосередню участь Японії у розв'язанні конфліктів у світі сприяла цьому, змінивши постановку дебатів всередині країни. Протистояння з приводу питань безпеки, що зайшло у глухий кут, зрушує з мертвої точки, і японська громадськість, визнаючи зміни, які відбуваються у світі, здебільшого згодна з відправкою Сил самооборони на виконання міжнародних і регіональних місій.

Кожен громадянин Японії може мати власну думку, але явна більшість, схоже, сходиться в тому, що Японія має відігравати помітну роль у забезпеченні міжнародної та регіональної безпеки, а також сприянні економічному розвитку. Для досягнення цих цілей Японія мусить узяти на себе зобов'язання, порівнянні з могутністю країни, забезпечуючи при цьому безпеку, спокій та процвітання Японії й надаючи своїм громадянам можливість гордитися своїм походженням.

Досягнення цих цілей вимагає виконання кількох умов. Політичне керівництво Японії має базуватися на конкурентній, але стабільній політичній структурі. Тільки політичний мандат, що користується істинною народною підтримкою, може гарантувати надання народу повної інформації про міжнародні обов'язки Японії як впливової держави в міжнародній спільноті.

Прем'єр-міністр Дзюн'їтіро Коїдзумі, здається, розуміє це, а тому ініціює дискусії з питань безпеки й оборони, метою яких є перегляд «Основних положень програми національної оборони». Ті, хто зберігає гіркі спогади про поведінку японців півстоліття тому, мають бути впевнені, що ці дебати присвячені питанням збереження миру, а не ведення війни.

Багато сусідів Японії були спокійні в умовах холодної війни, коли Америка обіцяла захищати Японію, звільняючи країну від необхідності мати сильну армію. Односторонній характер цього союзу практично нікого не турбував, навіть коли Японія була однією з багатьох країн, захищених світовим щитом Америки. У міру того, як Японія процвітала під американським захистом, вона пишалася своїм положенням «цивільної» держави, використовуючи торгівлю й допомогу, а не танки, для підтримки стабільності.

Але в ході світової війни проти тероризму Америка втратила, що цілком виправдано, інтерес до того, щоб самостійно нести величезний військовий тягар Азії. Отже, Японія має робити більше для підтримки свого союзника, а також для участі в міжнародних миротворчих операціях загалом. Багата й могутня Японія в такому небезпечному регіоні, як Східна Азія, не може постійно відігравати епізодичні військові ролі. Питання полягає в тому, чи діятимуть японські Сили самооборони пліч-о-пліч з Америкою та рештою світу, захищаючи мир у всьому світі зараз, або, зрештою, їм доведеться робити це самостійно, захищаючи Японію.

Хідеакі КАНЕДА — колишній віце-адмірал японських Сил самооборони й директор Інституту Оказакі в Токіо