«Ми намагаємося рухатися до мети спиною вперед...»

«УСПІХИ НЕБЕЗПЕЧНІ, ЯКЩО ЇМ ДОВІРЯТИ»

— Як відомо, ваша майстерня виросла в стінах ГІТІСу. Чи важко вам було створювати театр із дебютантів? Чи продовжуєте ви цю практику зараз?

— Театр наш дійсно народився в надрах режисерського факультету ГІТІСу. Це не просто інститут, а школа… На кожному курсі є акторська група. Разом із кандидатами на режисерський курс ми набираємо групу акторів від 18 до 35 років. Дилетанти іноді дуже потрібні професіоналам. Професіонали, які впевнені, що їм уже не варто вчитися, що вони самі можуть тільки вчити — небезпечні для себе самих.

— А як ви ставитеся до того, що інститут перейменовано на академію?

— Життя покаже, хто має право на академію, а хто — ні. Зараз потрібно працювати. Що стосується нашого театру — таємниці немає. Вони всі прийшли акторами, режисерами, які встигли пізнати театр, які пройшли школу до того, як потрапити до ГІТІСу. Коли в ГІТІСі говорять студентові — забудьте все, що було, доведеться вчитися наново — це абсурд. Забути минуле життя не можна. Ця високочола методологія нічого не значить поряд із практикою та життям людини. Навіть якщо вона приходить юною, вона приносить свою долю, щось уже пережите. І його власна доля, його таємні інтимні процеси є значною частиною драматичного будівельного матеріалу. А щоб висловити те, що пережите, потрібна віртуозна висока техніка. Ось 15 років тому і прийшли такі люди. Ми стали театром і розпочали бездомний спосіб життя. Працюємо завдяки друзям…

— Але ж ви не заперечуватимете, що є вкрай успішними? Про вас багато говорять, пишуть, присуджують премії...

— Говорити, що в нас почалася смуга успіху, — несправедливо, бо успіх — це те, без чого не може жити театр, актор. Без успіху, без відгуку. Проте успіхи небезпечні, якщо їм довіряти. Якщо наступного ранку після успіху спертися на нього, то ти падаєш на більш низький рівень, оскільки акторська професія — це постійна праця. Туга за досконалістю, вогонь невгасимий, яких у одних існує, в інших гасне доволі рано. Ми намагаємося, щоб у нас це якось трималося. Наші актори непомітні в повсякденному житті, на вулиці їх майже не пізнають, але вони не грають у простаків. Це мені дорого! З цього й почався театр, — вони зайняті предметом, а не своїм іміджем.

— А хіба є актори без іміджу?

— Він існує, але вони живуть поза ним і працюють з ранку до ночі… Зараз у ДІТМі є курс, який я вів раніше. Наш випускник Сергій Женовач випускає свій курс. Плануємо при нашому театрі стажувати акторів — і російських, і країн СНД, — ніяк не можу звикнути до цієї абревіатури...

— Але в успіху є зворотний бік. У тій же Москві сотні театрів, і нові з’являються постійно. Чи не боїтеся загубитися в цьому потоці?

— Театри народжуються, як бульбашки на калюжах під час дощу і тут же лопаються. Дуже багато мертвонароджених театрів, або таких, що тут же гинуть, хоча вони повинні б жити. Це нагадує театральний бум у Росії 1920-х років. У Парижі, до речі, також близько 500 театрів, включаючи зареєстровані. Нам допомагають. На коліна ми не падатимемо, але глибоко в душі є вдячність і любов. У нас у стінах маленьких залів, куди вміщується близько 100 осіб, — штучні аншлаги. А було би 1000 місць, виникло б питання реклами. Але гонору в нас немає, за що я дякую долі.

«ТРИ СЕСТРИ» ХОДЯТЬ СТО ТИСЯЧ РАЗІВ ПО ТРИ

— Роскажіть трохи про те, як створювалися вистави, які ви показали у Києві.

— Це три назви. Дві толстовських, одна пушкінська. З чого вони виткані — незрозуміло, бо в основі лежить не драматургія, а висока література — проза і поезія. У «Єгипетських ночах» — колаж із фрагментів і віршів різних років. До речі, «Єгипетські ночі» закінчено не Пушкіним, — він обірвав на півслові, дійшовши до ночей Клеопатри, — а Брюсовим вже в 1920-і роки. Загалом, це досвід створення театральної дії на літературній основі, де драматургічні закони складно враховувати. Робити з великої прози п’єсу — частіше за все негідне заняття, оскільки її написано за іншими законами. Ми почали читати роман Толстого десять років тому. А при підготовці вистави прочитали всю книгу за 4-5 місяців за ролями. Важке, цікаве заняття, розкіш, яку може собі дозволити не кожний театр. Бездомні, збиралися в будинку актора... І вистава народилася за сім років. Ми, власне, зробили лише пролог до величезного простору цієї саги. Чудова і шалено важка спроба. Це ж нудно звучить — літературний театр. Але в нас половину репертуару складають не п’єси, а такі роботи.

— А чи збереглися сьогодні у вас зв’язки з Театром імені Вахтангова?

— Є. Досі йде «Пікова дама», хоча, мені здається, що вона вже пережила свій вік. І «Без вини винні» також ідуть, переживши свій вік. Переступити не можна… Коли бачу, що вистава має піти з життя, нічого зробити не можу, бо режисер не має авторського права на припинення життя вистави, яка, на його погляд, пережила свій вік. Але це питання авторського права. Можливо, зараз це передчасно, тому що може виродитися в суцільне кляузництво. Авторство режисури — це питання дуже непросте.

— Ще одне «побічне» запитання: у вас доволі багатий кінодосвід. Чи не маєте наміру його продовжити?

— Тут ось як. Дуже багато кінематографістів працює періодично в театрах. Навіть Андрон Кончаловський зараз випускає свою чергову «Чайку», у театрі Моссовєта буде прем’єра. Їх, чайок, уже стільки літає лише Москвою... У Москві є величезні звалища — страшний образ. Вони є в усіх містах-мегаполісах. Бульдозерна цивілізація, де живуть люди найрізноманітніших станів. Такої кількості чайок, як на цих звалищах, я ні на яких водоймищах у Москві не бачив. Так ось цей обвал Чехова став звалищним гріхом, втрачається відчуття — що було у Штайна, а що у Додіна… «Три сестри» ходять сто тисяч разів по три. У Москві їх десять. Це погано. Бо притупляється сприймання. Так само ставлять театральні режисери кіно… Я не маю наміру продовжувати цю справу. Що-небудь одне. Якщо бути точним, то я свого часу працював на телебаченні. Знімав телевізійні фільми, але не більше того. Зараз на це потрібно покласти всі сили, а паралельно працювати неможливо. Я реально дивлюся на свій вік. І на час, відпущений мені. Тут дуже легко стати фраєром...

— Які проблеми, крім тісноти приміщення, вам доводиться вирішувати?

— Поки що проблема одна — повноцінна професійна ситуація для кожного актора. Адже трупа — тонка, серйозна і складна річ. У нас вона велика — 25 осіб. Було десять, бо кожному щосезону потрібно дати нову роль. На моїх очах трупа дорослішає. Я старію. Акторки стають матерями, 5—6 років мине — стануть бабусями. У мене рік простою без своїх робіт — велика біда і моя особиста тривога та безпорадність. Іноді актор і у нас шукає можливість звільнитися від нового репертуару, бо зайнятий в інших роботах.

— Якщо ви торкнулися проблеми старіння трупи — як ви її вирішуєте? Адже вона згубила не один театр...

— До нашого театру дуже важко вписатися акторам, які приходять поза нашою школою. Це не каста, просто вони дійсно домовлялися багато років і вирощувалися разом. Це навіть фізіологічно існує, тому що у нас є й унікальні близнюки, Поліна і Ксенія Кутепови. Коли вони прийшли на курс, то були впевнені, що повчаться рік, два, три, а потім підуть у кінематограф, чи кудись іще. І досі тримаються. Тепер разом із дітьми приїжджають на гастролі. Хоча всі ці розмови про театр-дім, родину — пустопорожніми бувають. Це дуже важко! Але кажуть, що в Мольєра було казна-що: і дружини, і діти, і коханки, і діти дітей. Іноді плутали, хто чий тато, хто коли народився і від кого і яким чином і при якому репертуарі...

«ВАЖЛИВО, ЩОБ НАС ЗРОЗУМІЛИ ТІ, КОГО МИ ВВАЖАЄМО СОБІ ПОДІБНИМИ»

— Якщо говорити про контекст, у якому ви існуєте: чи вам часто доводиться конфліктувати всередині театрального співтовариства?

— Життя таке, що без добра й любові нічого зробити не можна, але за неї потрібно боротися смертельним чином. Інакше — нічого не буде. Багато людей не дожило до сьогоднішнього ступеня свободи, коли ми робимо те, що хочемо, ніхто не вносить коректив. Але чи готові ми до цієї свободи? Бо вона визначається мірою відповідальності, інакше вона на фіг нікому не потрібна, а лише завдає шкоди.

— Свобода, серед усього іншого, дала таке явище як модну режисуру. До робіт Субботіної, Угарова, Серебреннікова завжди підвищена увага, навкруги них — великий галас. Як ви ставитеся до того, що роблять ці хлопці та дівчата?

— Вони не хлопці та дівчата, а професіонали і режисери. Кожен є індивідуальністю, і вони зараз набувають дещо скандальнішого, епатажного успіху. Під час моєї відносної молодості працювати було важче. Розплатою могло стати професійне життя, а трохи раніше і фізичне. А зараз у одних це захворювання на кір, на яке потрібно перехворіти. І осквернителі праху нашої класики… У них ходили дуже багато хто, гадаючи, що вони Мейєрхольди. Але це не лише спаплюження, а й спроби висловитися, утвердитися, іноді й епатувати публіку. Іноді це має свій попит. Можна говорити про Андрія Жолдака, припустімо — явище, близьке до питання. Є, однак, надія, що кількість викидів із реакторів кожного, зокрема, режисера не обернеться Чорнобилем.

— Виходить, на цьому тлі ви принципово традиційні?

— Ми намагаємося рухатися до мети вперед спиною… Твардовський написав: «Пушки к бою едут задом — это надо понимать». Велика метафора. Як рухатися до мети, до боротьби, до лінії фронту. Театр — це також лінія фронту, за словами Блока, і в цій боротьбі слабкий гине. Так ось, мені здається, що потрібно рухатися вперед, до авангарду, не втрачаючи наше коріння. Не втрачати з поля зору наше минуле. Я прийшов якось до маленького театру в Підмосков’ї, в Ногінську. А там був геніальний комік, на прізвисько Кузьмич. Він ролі вчив із голосу. Я його спитав: «Яке у вас надзавдання?» Він відповів: «Синок, у мене все життя надзавдання одне — подобатися публіці». Він був щирішим за всіх інших. Мені ж хочеться будувати театр, де акторам належить усе. Але не обслуговувати артиста, а слугувати йому.

— А що це означає?

— Мені — весь час тримати руку на їхньому пульсі, а їм — знати, що мистецтво належить народові лише в тому випадку, якщо воно насамперед належить митцеві. А вже тоді вони разом із потрухами, разом із мистецтвом і театром — належать народові. Хоч що це таке — я часом не розумію. Можливо, було таке під час війни, яку я пережив і пам’ятаю краще, ніж те, що було порівняно нещодавно. Трагічне відчуття єдності народу, нації, історії було виразним — але на якій крові...

— І, все ж таки, в чому ваше надзавдання?

— Я вважаю себе просто практиком театру. Боюся узагальнень, теоретизувань, концепцій. Можна словами все, що завгодно наплести. Хочеться подобатися. Лише не потрібно на це напирати сильно, бо огидно, принизливо, бо публіка це одразу зрозуміє, носом відчує, почує, що ми премо, щоб сподобатися. Важливо, щоб тебе зрозуміли ті, кого ми вважаємо собі подібними, або до кого ми подібні. Ставити вистави для собі подібних. Не вище, не нижче — театр для людей. Це — важливо! Ми об’їздили багато країн Європи. Але перед Києвом у мене тривога надзвичайна. Так ще у нас у Пітері. Успіх дуже дорогий. Тільки він різним буває. Надзавдання… У Маяковського є такі вірші передсмертні: «Хочу быть понят родной страной. А не буду понят — так что ж?.. По родной земле пройду стороной, как проходить косой дождь». І наше завдання бути зрозумілими, хоча ми самі себе часом не розуміємо...

Автор дякує Н. Катериненко за допомогу в підготовці інтерв’ю