Навiщо нам ЦЕ?
Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:
— В українсько-російських відносинах є багато екстравагантного. Пакетний підхід до розгляду трьох документів — результат певних торгів, бажань зробити саму подію максимально масштабною, аби показати, що дві сторони готові до комплексного, якісного розвитку співпраці. Насправді застосування такої процедури приносить у жертву якість роботи парламенту щодо оцінки цих документів на предмет їхньої відповідності національним інтересам. Чи можна погодитися з думкою про те, що такий підхід є найбільш компромісним? Мовляв, за інших обставин росіяни ніколи б не ратифікували договір про державний кордон. Моя відповідь — ні. Росіяни не для нас ратифікують цей документ, а для себе, тому що кордон — УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ. Якщо Москві не потрібне договірно-правове вирішення питання кордону, то це — їхня проблема не меншою мірою, ніж наша. Ми не можемо сказати, що цей договір є якоюсь поступкою українцям.
Крім того, варто звернути увагу на різноплановість «пакетних» документів. Будь-яка система договорів про кордон засвідчує повноту процесу утвердження державності. В той же час угода про ЄЕП стосується зовсім іншої категорії міжнародних документів — про створення інтеграційних проектів. Тому вважаю «пакетне» голосування досить суперечливим. Скажімо, договір щодо Азова — абсолютно проблемний. Зрозуміло, що Росія сьогодні займає позицію висунення територіальних претензій в Керченській протоці. За таких умов ставити документ на голосування, на мою думку, просто неприпустимо, тому що він створює преференційний для Росії режим використання акваторії Азовського моря і Керченської протоки. Потім, спираючись на цей договір, росіяни можуть вимагати перегляду лінії проходження державного кордону в Керченській акваторії. Це не рівноправний обмін, тому що жодна з цих угод не є якоюсь поступкою Україні. Як мінімум один документ є поступкою Росії — по Азову і Керчі.
Інший документ щодо створення ЄЕП — узагалі витвір, який ще чекає своєї оцінки. Він негативно позначиться на майбутньому України. Очевидно, в подальшому Київ вибудовуватиме свою тактику, використовуючи статтю угоди про ЄЕП, яка передбачає різнорівневу і різношвідкісну інтеграцію. Тому цей проект фактично очікуватиме та ж доля що й економічний союз СНД 1993 року. Я не бачу політичної волі в еліт для того, щоб повністю зняти всі економічні бар’єри. А без зняття торговельних бар’єрів говорити про більш глибокі стадії інтеграції — нереалістично. Хоча зрозуміло, що для Росії важливо принаймні запустити переговори про глибокі етапи інтеграції. Росіяни не будуть говорити про зону вільної торгівлі, доки Україна не погодиться вести мову про митний союз, про уніфікацію митних тарифів. Навколо цього будуть здійснюватися маневри, торги, процес буде затяжний. Звісно, що це шкодитиме Україні — ніхто з такою державою не вестиме переговорів про будь- яку інтеграцію, доки вона веде переговори про інтеграцію з іншими. Питання ЄЕП позначиться на вступі до СОТ. Тут дуже багато залежить від уряду, від тих профільних відомств, які відповідають за СОТ, і якщо буде дотримана та концепція, що Україна незалежно вступає до СОТ, не узгоджуючи його з іншими державами, то розмови про ЕЄП будуть тривати лише як певний інформаційний фон, певна шумова завіса. Саме цей факт шкодить міжнародному іміджу України.
Марія ЛІПМАН, головний редактор журналу Pro et Contra, Росiя:
— Безсумнівно, ЄЕП — більше політичний проект, ніж економічний. Очевидно, що Росія не хотіла б втратити Україну зі сфери свого впливу. Особливо гостро для Москви це питання постає напередодні президентських виборів у вашій країні. Хто переможе — кандидат, який надає перевагу розвитку відносин із Росією, чи політик, який орієнтується на Захід. Паралелі, що проводять між ЄС та ЄЕП, не мають під собою жодних підстав. Перш ніж об’єднуватися в Євросоюз, країни на той момент вже досягли певною мірою економічного благополуччя, дуже довго вели переговори не на папері, а по суті для гармонізації законодавств, політики на спільному просторі. Лише після багаторічної роботи була досягнута однаковість. Економічне становище і України, і Росії далеке від того, щоб говорити про якісь інтеграційні проекти (тим більше, такого роду, як ЄС). Вважаю, коли наші країни наблизяться до стабільності й благополуччя, сенс влаштовувати якийсь окремий Євросоюз зникне сам по собі. Зрештою можна буде приєднатися до справжнього ЄС. Але слід зауважити, що Росія претендує на те, щоб бути центром тяжіння, а не членом якоїсь спільноти. Україна ж, як я вважаю, якби вона мала надії й можливості, напевно, й сьогодні вступила до ЄС. Тож перспектива створення «свого» Євросоюзу — розмова досить дивна. В України завжди існує вибір між міцнішими відносинами з Росією або із Заходом. Хоч як би було шкода, але цей вибір реально існує. Шкода не тому, що я хотіла б, щоб Україна була з Росією, а тому, що неприємно, коли Росія виявляється на «іншій стороні», вiд Західу. Вважаю прикрим, що існує такий поділ, але саме такі сьогодні справи. Тому зрозуміло, що в Україні є люди, які хотіли б бути частиною Європи, а не частиною посткомуністичних країн колишнього Радянського Союзу.
Щодо договору про використання Азовського моря й Керченської протоки. Чи гарантує він, що не станеться рецидив Тузли? Гарантій немає. На жаль, у російській зовнішній політиці іноді висувають такі ініціативи, про сенс яких залишається тільки здогадуватися. Досить пригадати кидок солдат у Косово. Що це було? Рішення верховної влади або ж це ініціатива військових, які так сильно ненавидять НАТО, що готові зашкодити йому за будь-яку ціну? Навіть за таку, як загальнонаціональне приниження, щоб надалі залежати від цієї ж ніби «вражої сили», яка мала забезпечувати російський контингент водою й продовольством. Ми не знаємо напевно, чим була насправді проблема з Тузлою — передвиборною акцією або ж непродуманими діями місцевої влади. У будь-якому випадку відрадно, що нині замість того, щоб поглиблювати цей конфлікт, що виник на пустому місці, сторони укладають цивілізовані угоди. Але, на жаль, зовнішня політика Росії так влаштована, що неможливо передбачити, які ще можуть виникнути ініціативи або фантазії. Росія дає підстави припускати, що подібні речі можуть траплятися. Разом із тим, я вважаю позитивом той факт, що гласно укладаються угоди, які регламентують усі питання, що уможливили виникнення цієї абсурдної проблеми Тузли. А ЄЕП — це формальність, під якою насправдi немає ясності, але є конфлікти й взаємні претензії.
Максут САРСЕНОВ, експерт Асоціації соціологів і політологів Республіки Казахстан:
— На мою думку, проект Єдиного економічного простору сьогодні носить політичний, вірніше, декларативно-політичний характер. Економічна складова цього проекту поки що сумнівна, насамперед через різну спрямованість економік чотирьох країн. Зокрема, спрямованість економіки Казахстану — сировинна; високих технологій переробки, таких, як у тій самій Росії, ми не маємо. Крім того, існують і нестиковки в законодавстві чотирьох країн. Отже, поки що ЄЕП існуватиме тільки на папері, і схоже, може перетворитися на СНД-2.
Але в цьому проекті для Казахстану є й позитивна складова. Таким чином ми чітко заявляємо про орієнтацію на своїх колишніх побратимів по СРСР. Бо через колись проголошену багатовекторність ми то орієнтувалися на Схід, хотіли будувати «турецьку модель», «південнокорейську», «китайську», то орієнтувалися на Захід, то на Росію... Сьогодні Казахстан зберігає баланс у відносинах з іншими країнами — це можна називати багатовекторністю, якщо хочете, гнучкістю зовнішньополітичного курсу — та зміцнює нитку співробітництва з тими, з ким ми жили плiч-о-плiч.
Все, що сприяє зміцненню зв’язків Казахстану з побратимами по СНД йде йому на користь — митний союз, вільне переміщення людей і товарів через кордони. Але, мабуть, мине багато часу, перш ніж проект ЄЕП буде наповнено конкретним змістом. Для цього слід провести серйозні реформи в економічній сфері, необхідні й кроки назустріч одне одному щодо уніфікації правового простору, а доброї волі до цього не спостерігаємо, хоча на словах усі «за».
Леонід ЗАЇКО, голова ради Аналітичного центру «Стратегія», Білорусь:
— У своєму виступі 14 квітня президент Лукашенко досить чітко висловився про Єдиний економічний простір. Він сказав, що помиляються ті, хто вважає його противником ЄЕП. Але водночас Лукашенко вважає, що «четвірка» працюватиме тільки тоді, коли всі принципові рішення прийматимуть одночасно всі країни-учасниці, без застережень, без міркувань, без посилань на те, що потім хтось підключиться «з різною швидкістю». Білорусь братиме участь у проекті ЄЕП, доки в ньому буде реалістичність і прагматизм. Якщо ж усе перетвориться на подобу СНД, в участі Білорусі не буде сенсу, дав зрозуміти Лукашенко.
На переконання експертів нашого центру, ефективність і доцільність Єдиного економічного простору залежить від того, наскільки економічні еліти чотирьох країн зацікавлені одне в одному. Саме вони повинні будувати цей проект. А політики, президенти повинні відчувати «хвилю» і працювати, реалізовуючи інтереси своїх еліт. З нашого погляду, економічні еліти України, Казахстану та Білорусі ще не так чітко себе ідентифікували, вони ще не такі прогресивні й недостатньо прагнуть координації своїх інтересів, тому політики створюватимуть сигнальні маяки для сегментів інтеграції.
— Як би ви прокоментували думку про те, що Олександр Лукашенко використовуватиме чинник ЄЕП для торгу з Кремлем?
— Лукашенко вже зараз не в довірі у Кремля, тому торгуватися нема про що. Кремль ясно показав, що може діяти досить жорстко (вiдключати газ). Стосовно ЄЕП торгу не буде, як не буде і гри на роз’єднання інтересів. Мені здається, що головний тандем у ЄЕП — це Росія та Казахстан. Україна поки що себе не ідентифікувала, у вашій країні повинні пройти вибори й устоятися інтереси. А Білорусь — дуже маленький, не стратегічний партнер. Тому її гра буде не така значуща.
— «Газова війна» між Москвою та Мінськом виявила реальну ціну «глибокої інтеграції»...
— Ми повинні розуміти, що справжньої інтеграції між Білоруссю та Росією не було. Білорусь, м’яко кажучи, використовувала ресурси Росії. Оскільки це була не інтеграція, а політична гра, Білорусь останніми місяцями намагалася аналогічно поводитися і в газовому питанні. Раніше Лукашенко та Путін домовилися щодо газу: платимо по $50 за тисячу кубометрів, укладаємо контракт — і жодних проблем. Але річ у тому, що Білорусь не хотіла платити ці гроші та жодних контрактів не підписала. Ми досі купуємо газ маленькими партіями. Така позиція Мінська не тільки дивна, а й недалекоглядна — ми самі для себе створили цю проблему.
Звісно, проект Єдиного економічного простору цікавий. Але інтеграція має ґрунтуватися на національних економічних інтересах, на простій та зрозумілій формулі, яка б уможливила вільне пересування товарів, ресурсів, робочої сили, дозволила б мати рівні умови для бізнесу в чотирьох країнах. Але повторюю: таке можливо тільки якщо економічні еліти зведуться на ноги.
