Сергій КРИМСЬКИЙ: Впродовж століть Україна завжди була невід’ємною частиною Європи

— Сергію Борисовичу, загальновідомо, що керівництво України вже не перший рік декларує європейський вибір нашої держави. Але, здається, щоб цей вибір був цілком свідомим, необхідно ясно розуміти, в чому суть поняття «Європа» (в найрізноманітніших його аспектах — духовному, соціальному, політичному, географічному...). Що ж таке для нас Європа?

— Безумовно, це неоднозначне поняття. Якщо Європу розуміти географічно (умовно кажучи, від Англії до Уралу) — то, зауважимо, самісінький її центр припадає на нашу територію, Закарпаття! Якщо ж Європу розуміти геополітично, то цікавим є критерій Енгельса, який вважав, що межа Європи — це кордони тогочасних Польщі й Угорщини (в розумінні ХIX століття!). Далі — Євразія. Але оскільки значна частина України свого часу входила до складу Польської держави, то, відповідно і до цього критерію, наші землі також належать до європейського простору. Євразія ж історично розумілася таким чином: це територія впливу Візантії (сюди входили і Балкани, і Туреччина, і, звісно, Росія).

Якщо ж брати поняття «Європа» в соціокультурному аспекті, то в цьому плані вона спирається на три фундаментальні явища. Це — античність, християнство та Просвітництво. При цьому античність розуміється згідно з тим, як вона заломлювалася в Ренесансі, християнство — з тим, як воно пройшло через Реформацію, а Просвітництво — в контексті подальшого розвитку соціального й наукового прогресу і демократії. При цьому слід мати на увазі, що різні історичні епохи мали своє «бачення» поняття «Європа». Так, у XVI столітті до Європи не входила Німеччина; ця країна не відповідала ще одному — цивілізаційному — розумінню Європи, яка була пов’язана з модернізацією, індустріалізацією.

Нині до терміну «Європа» належать передусім, звісно, соціокультурні параметри; але здебільшого він спирається на дещо забуте нами сьогодні поняття «способу життя». Він, у свою чергу, має три «рівні»: якість життя; життєвий рівень (узятий в його суто кількісних показниках); стиль життя. Але важливо зазначити, що в центрі європейської сучасної свідомості (що відзначають і соціологи) перебуває проблема ліберальної демократії; причому демократію в цивілізованому світі розуміють з огляду не на критерії більшості (пригадаймо, що і Сталін на всіх з’їздах мав «законну», з його погляду, більшість — як він її забезпечував — ось питання!), а на критерії гарантованості прав меншості, і, кажучи ширше, прав людини, прав особистості. Бо прийняття рішень за принципом «більшості» стає навряд чи ефективним в алармічних (які загрожують небезпекою) ситуаціях, а також в умовах зіткнення з унікальними моральними й естетичними явищами. Не кажучи вже про те, що в меншості може опинитися мудрець, слід враховувати ефект особистої анонімної безвідповідальності: «я роблю як усі».

— Нині й у Європі, й у світі багато говорять про «кризу» гуманізму. Що б ви могли сказати у зв’язку з цим?

— Тут необхідно зупинитися на так званій «проблемі персоналізму». Що мається на увазі? Ще на II Ватиканському конгресі 40 років тому гуманізм визначили як «спробу замінити релігію Бога, який став людиною, релігією людини, яка уявила себе Богом». У цьому розумінні гуманізм справді зазнає нині серйозної критики. Акцент робиться на особистості, її невід’ємних правах; пригадаймо, що у Всесвітній декларації прав людини чітко заявлено: права особистості мають пріоритет перед правами держави. Ось це і мається на увазі, коли йдеться про «персоналізм». Це також — найважливіший компонент європейськості. Саме в цьому сенсі й видозмінюється поняття «Європа».

— Якщо ж, Сергію Борисовичу, повернутися до декларованого європейського вибору України, то як ви могли б цей вибір історично обгрунтувати?

— Передусім можна, без сумніву, стверджувати: протягом усього історичного розвитку Україна була невід’ємною частиною Європи, входила до єдиного історичного простору — соціокультурного, політичного й економічного. У добу Київської Русі цей єдиний простір набув здебільшого торгового характеру; тоді Україна була головним регіоном торгівлі Заходу зі Сходом.

У ту епоху, пригадаймо, Середземне море перебувало під арабським пануванням і впливом (а пізніше — під турецьким), і головний шлях торгових зв’язків західних і східних країн (аж до ери хрестових походів) пролягав через Дніпро (славнозвісний «шлях із варяг у греки»). Цікаво, що фактично «вектор» цього шляху був зворотним, тобто «із греків у варяги», умовно кажучи; але традиційно розумілося це саме в тому формулюванні, яке дійшло до нас. Деякі історики вбачають у цих вікових торгових зв’язках вияв історичного вектора «Північ — Південь», але насправді тут мав місце рух зовсім іншого характеру, а саме: «Захід — Схід». Ми можемо говорити, що саме через наші землі, через басейн Дніпра проходила (і не одне століття) головна торгова артерія Європи, що пов’язувала тогочасний Захід із Візантією — і далі — з Кавказом і Середньою Азією.

— А якщо торкнутися політичних зв’язків України та Європи часів Київської Русі?

— Тут вистачає доволі відомих фактів. Не зупинятимуся на славетних дочках Ярослава Мудрого, які зв’язали київський двір родинними контактами з найважливішими династіями Європи — про це знають майже всі. А пригадаймо, наприклад, княжу дочку Євпраксію, активну учасницю європейської політики кінця XI століття; адже саме вона була одним із головних свідків, що дали свідчення проти германського імператора Генріха IV, наймогутнішого світського володаря Європи, під час його суперечки з Папою Римським у Каноссі!

— А якщо ми розглянемо єдиний європейський простір зразка ХVI — ХVII століть і роль у ньому України?

— Суть цього простору визначало взаємовідносини конфесій. Річ у тому, що архетипом, наскрізною структурою в історії української культури був принцип еквівалентності Старого й Нового Завіту, обох частин Священного Письма. При цьому католицизм, наприклад, виходив із того, що квінтесенція Біблії — це тільки Новий Завіт; Старий Завіт навіть не рекомендували віруючим для читання. Пригадаймо, з чого, власне, у XVI столітті почалася в Західній Європі Реформація: з вимоги зробити доступним для населення Старий Завіт. А в Україні від самого початку дотримувалися в цьому сенсі еквівалентності!

Іноді навіть віддавали перевагу («перекіс убік») Старому Завіту перед Новим. Саме на істинах Старого Завіту грунтувалася вся історична концепція славнозвісного Нестора-літописця. («Повість минулих літ»). Ще приклад — відома літературно-історична пам’ятка Давньої Русі Креховська Палея; ще Іван Франко, ретельно проаналізувавши її, виявив там 40 різних варіацій старозавітної Книги Буття! Ніде в Європі такого не було.

Дуже характерно, що в Росії, на відміну від України, проповідь такої еквівалентності двох частин Біблії іменували «ересью жидовствующих». Уточнимо: малися на увазі саме православні священики; але якщо вони віддавали належне Старому Завіту — їх звинувачували у проповіді такої єресі. А оскільки Реформація багато в чому виходила з аналогічного принципу, то й Україну (де такий підхід зовсім не вважали «єрессю») послідовники різних течій протестантства розглядали як природного історичного союзника; це можна підтвердити й за допомогою аналізу історичних джерел — так, центр пієтизму в Галлє свого часу дуже активно листувався з Києво-Могилянською академією. Взагалі, історія України XVII—XVIII століть надає безліч прикладів міжконфесійних зв’язків у контексті рефорамційних процесів. І невипадково Петра Могилу і Феофана Прокоповича активно звинувачували у протестантизмі!

Це — з одного боку. З іншого — виникає Унія, греко- католицизм. Ми ще досі не повною мірою оцінили історичну роль цієї течії, яка врятувала, по суті, в Україні християнство, що почало вже вироджуватися (принаймні, в культурному плані). Наприкінці XVI — на початку XVII століття ватиканські навчальні заклади широко приймали так звану «уніатську молодь»; але під виглядом «уніатської молоді» майже вся культурна й освічена частина нашої нової еліти навчалася у Ватикані. У Римі вони приймали уніатство, але, повернувшись на Батьківщину, залишали цю віру й активно брали участь у духовному й релігійному житті України.

— А якщо ми розглянемо наступний за часом історичний період, кінець XVII—XVIII століття — чи не ослабли тоді різноманітні зв’язки з Європою?

— Аніскільки. Навпаки, саме в ту добу ми бачимо, можливо, найяскравіший, найпереконливіший приклад, що свідчить не просто про єдиний європейський простір, а про культурно-історичну єдність з Європою, причому практично повну. Я маю на увазі культуру бароко. Річ тут ось у чому: вражає, але в усіх пам’ятниках тієї епохи, від Лісабона до Полтави, простежується однаковий архітектурний стиль (бароко!).

Причому цей стиль — що дуже важливо — проявився у найрізноманітніших сферах української культури, зокрема в поезії. Маємо дивний історичний факт: 300 років в Україні існувала барокова латинська поезія! Адже в кожній нації є загальнолюдський сектор культури; і наявність латиномовної культури в українській нації є найбільш предметним доказом того, що наша культура, без будь-яких сумнівів, європейська. Причому вражає історичний строк існування цієї латиномовної української поезії — не одне покоління, а 300 років!

Звісно, європейський культурний синтез в Україні не вичерпувався бароко. Взяти, приміром, музику. Артемій Ведель, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський — це творці істинно європейської музики, і за художньою досконалістю, і за духом (інше питання, як це поєднувалося з суворими колоніальними реаліями України...). Показово, що той самий Березовський навчався в одній Болонській академії з самим Моцартом, вони обидва закінчили її з відзнакою, їхні імена золотом викарбувані на мармуровій Дошці Пошани в цьому італійському місті...

— А чи існував тоді спільний європейський освітній простір?

— Безумовно, і це дуже важливо відзначити. Українські студенти («спудеї»), які вільно володіли міжнародною мовою освіти того часу — латиною, — мандрували всією Європою. Існують дані, що приблизно 100 українських студентів прослухали у XVIII столітті курс лекцій великого філософа Іммануїла Канта; за деякими даними, Петро Могила й Рене Декарт на початку XVII століття навчалися в одному «коледжі». Причому є найцікавіша програма формування цього єдиного освітнього простору, складена Петром Могилою і просякнута ідеєю синтезу західної та східної культури! Інша справа, що ці погляди кваліфікувалися певною частиною духовенства як «латинізм» і зустрічали жорстку відсіч; але не можна заперечувати, що «європейський вибір» України в епоху бароко був абсолютно очевидним і предметним.

У той час Європа активно видавала українські книжки; так, «Підручник із православного віросповідання» Петра Могили видали в Німеччині (XVII століття). А із семи теологічних праць Феофана Прокоповича (перша половина XVIII століття) п’ять видали в Лейпцизі! Ще приклад. Пригадаймо видатного німецького філософа Іоганна Готфріда Гердера (кінець XVIII століття) і його працю «Ідеї до філософії історії людства». Він вважав, що Україна буде центром слов’янства і на неї чекає найбільш цивілізоване майбутнє в Європі (написано понад 200 років тому!). А французькі енциклопедисти, які створили план написання «Всесвітньої історії» (на жаль, у XVIII столітті так і не реалізований) у цьому плані відводили Україні окремий том. Це переконливо доводить одне: існувала рецепція (сприйняття) України в усій Європі на взаємних засадах.

— А якщо говорити про ядро української нації тієї епохи — козаків, як вони розуміли європейський вибір?

— Важливо відзначити: в усій своїй історії козацтво служило тільки західним державам. При дворі Людовіка XIV, короля Франції, були козацькі загони; козаки активно брали участь у захопленні Ла-Рошелі, фортеці протестантів на півдні Франції (20-і роки XVII столітті); відома роль козаків у Тридцятилітній війні в Німеччині (1618 — 1648 рр.). Можна відповідально стверджувати: при всіх тогочасних європейських дворах козаки були головною збройною силою (особливо — у боротьбі проти турків). У мене в бібліотеці є найцікавіша праця Вольтера (на жаль, ще не перекладена з французької): «Козаки при дворі Людовіка XIV». Цікавий факт наводить французький філософ у цій книжці. Людовіку XIV доповіли, що козаки пиячать і не займаються несенням військової служби. Тоді король наказав влаштувати змагання між козаками та іншими іноземними частинами під його командуванням (швейцарці, німецькі ландскнехти тощо). І виявилося, що саме козаки досконало володіють усіма видами зброї та здобули заслужену перемогу в цій боротьбі!

— Які ще канали культурних зв’язків між Україною та Європою відіграли, на ваш погляд, істотну роль у ту епоху?

— Слід звернути увагу на поширення українського фольклору — його у XVIII — XIX століттях досить непогано знали в Європі. Цікава деталь: Бетховен у «Варіаціях для фортепіано» використав мотиви знаменитої пісні «Їхав козак за Дунай»; Ліст обробляв відому народну пісню «Віють вітри...». Але головне — до середини XVIII століття, тобто до остаточної колонізації України, ядро української нації було орієнтоване на західну політику та входження в західну культуру. Це слід розуміти абсолютно чітко. Що було потім — ми знаємо: правління Катерини II, перетворення української козацької верхівки на інтегральну частину російського дворянства, покріпачення селян...

— Ми якось обійшли фігуру гетьмана Івана Мазепи. Адже без нього наша розмова, Сергію Борисовичу, буде, мабуть, неповною. Адже його, крім усього іншого, вважали найбагатшою людиною Європи...

— Тут варто, можливо, почати здалека. Річ у тому, що кінець XVII — початок XVIII століття в Європі був часом піку індустріалізації. А ми знаємо, що один із наслідків цього процесу — криза сільського господарства, результатом чого став гострий дефіцит сільгоспродуктів у Європі. І величезну частину сільгоспвиробництва давали в ті часи Польща й Україна за рахунок посилення кріпосництва. Активно впроваджував кріпосництво в України І. Мазепа, через що його і не підтримала більшість українського народу. Про це не люблять часом згадувати, але це так. Водночас слід зауважити: особистість Мазепи була тоді в центрі уваги всіх королівських дворів Європи, про нього часто писали газети, сперечалися політики...

— Якого ж основного висновку ми доходимо, аналізуючи історію України XVII — XVIII століть?

— Висновок такий: ми можемо говорити про європейський контекст формування української нації. Справа полягає ось у чому. Нам слід чітко розрізнювати поняття нації й етносу. Поняття етносу передусім пов’язане зі спільністю території, мови, культурного й економічного життя, історичної долі тощо. Етнос може існувати дуже довго ізольовано, наприклад, у горах, на віддалених островах... А на націю він перетворюється — і це дуже важливо ясно усвідомлювати — коли він, етнос, стає суб’єктом світової історії, тобто коли починає опрацьовувати світовий досвід і стверджує державні засади свого буття.

Дуже характерно, що перший класик нової української літератури Іван Котляревський у своїй «Енеїді» змальовує добу становлення української нації — XVII століття — образно й символічно, у вигляді подорожі козаків центром європейської культури, Середземномор’ям, подібно до того, як троянці, очолювані Енеєм, блукали Середземномор’ям у давні часи... І там Котляревський показує ще одну річ: навіть українська мова в його розумінні формується під впливом латини. У текстах Котляревського знаходимо таке неповторне «змішання мов», що взагалі неможливо відрізнити, де українська, а де латинська. Отже, і в літературі відбивається формування української нації як входження у коло європейської цивілізації.

І ще один, дуже важливий момент: Розвиток в Україні ідеї екуменізму. Ми маємо насамперед вести мову про Петра Могилу, одного з найяскравіших представників цієї течії, видатного поборника єдності християнських конфесій та їхнього майбутнього творчого синтезу.

І нарешті, давайте розглянемо, як в Україні, в українській цивілізації вирішувалися загальноєвропейські проблеми. Перша з цих проблем — софійність. Річ у тому, що античність (а саме в контексті її освоєння й розглядалася категорія софійності) виробила два поняття розумності: це той розум, який у голові («логос») і той розум, який у речах, у бутті («софія»). Християнство взяло цю ідею для того, щоб пов’язати Бога зі світом («світ як текст Бога»), щоб обгрунтувати вчення про Бога як особистість.

В Україні — і це дивовижно — ця концепція розвивається аж до ХХ століття, до творчості Павла Тичини («світ як книга», «світ сповнений буттєвих смислів», «світ як радісне мистецтво»). На відміну від католицизму, українська культура — в контексті ідей софійності — орієнтована на світоглядний оптимізм. Якщо взяти Софію Київську, то побачимо вражаючу річ: там немає сцени Страшного Суду, там немає сцен смерті, а розп’яття — суто символічне... І, додам, саме концепція софійності визначила ще один примітний аспект української культури: до Івана Франка і до Лесі Українки в нас не було ліричного аспекту трагедії; трагедія розумілася епічно, шевченкова трагедія Катерини — це трагедія всієї нації. А епічне розуміння давало стійку віру: разом якось видужаємо!

— Концепція софійності розвивалася й на Заході?

— Тут, безумовно, можна назвати цілий ряд великих мислителів, насамперед Блеза Паскаля. Він виходить із того, що істина була задана вже древнім євреям, однак вони до неї підійшли плотсько, чуттєво і тому повної істини не сприйняли. Цю істину намагалися осягнути філософи — і також зазнали невдачі, бо сприймали її виключно розумом. Істинне розуміння «премудрості Божої» пов’язане, таким чином, із серцем, з уявленням про Софію-мудрість як про мисткиню, яка була біля Бога при створенні ним буття. Майже аналогічну концепцію, порівняно з тією, яка була в Україні, розвивали Гете і Новаліс. А в Росії концепція софійності складними шляхами перейшла від Сковороди до Соловйова й далі до Булгакова.

— А як розроблялася в українському духовному просторі концепція особистості?

— Це й є другий — і дуже важливий — аспект вирішення в нас загальноєвропейських проблем. Зверніть увагу, українська нація формувалася на межі з Диким Полем. Вижити в таких умовах могли тільки люди вільної індивідуальності. І тому виникає — і розвивається протягом усієї нашої історії — концепція етичної цінності особистості. Ще у «Руській Правді» немає страти (це XI століття!); людей, звісно, в реальному житті вбивали — але закон це суворо забороняв. Не було й тілесних покарань (у законах не було!). Розвивалися — і це дуже важливо — елементи представницької демократії: Магдебурзьке право, бурсацькі вільності, виборність усіх церковних ієрархів. І головне: саме ідея етичної цінності особистості була головним аргументом у боротьбі козаків із московською деспотією.

Дуже цікаво цю концепцію розробляє Сковорода. Він проголошує чудову тезу: «Ненавиджу життя, що кінчається смертю». Він, інакше кажучи, повертає вектор життєвого процесу від смерті до життя! Здавалося б, це абсурдно, але давайте розберемося. Для Сковороди народження — це смерть дитини як внутрішньоутробної істоти, вихід в інший світ. І далі етапи життя такі: дитинство — це рай (із цього раю людину неминуче виганяють безповоротно...), потім свідоме життя як будівництво свого Храму і, нарешті, злиття з Внутрішньою Людиною, тобто з Богом, і перехід до вічності. Ця концепція Сковороди, безумовно, збагачує європейську теорію особистості.

І є ще третій напрямок, в якому українська думка зробила свій внесок у вирішення загальноєвропейських проблем. Це — етичне затвердження загальноєвропейських ідей гуманізму. Річ у тому, що у XVII столітті, коли Галілей за допомогою дослідів показав слушність ідей Коперника, продемонстрував, що людина не є центром світу, а Земля — не є центром Всесвіту — це викликало дуже різку духовну кризу в європейської інтелігенції, у таких видатних людей, як Паскаль, Гете. Це була ломка колишніх ідей, велика драма в розумінні людини. І наш Григорій Сковорода вирішує цю проблему. Він каже: якщо людина й перестала бути центром великого світу, то вона — особливий світ, мікрокосм, і вона є його центром.

Коротко скажу ще й про четверту загальноєвропейську ідею в українському переломленні. Це — ідея Просвітництва. В Україні традиційно дуже високо цінували розум. Цікаво, що в добу раннього Просвітництва в усіх гербах київських митрополитів неодмінно є книжка. І ще — в українській міфології немає образу Іванушки- дурника, і, більш того, немає взагалі юродивих, бо дурість не цінували! Духовні цінності (ученість, знання) були в Україні за вжди принаймні не менш важливі, ніж матеріальні. І навіть виникає ідея (в українському православ’ї) духовного розуму. Так, київський митрополит XVII століття Ісая Копинський говорив: «Розум вище за віру, бо веде до віри». У дуже цікавому аспекті наш сучасний вчений Дмитро Наливайко пише про співзвуччя ідей великого драматурга Просвітництва Шиллера й нашого Шевченка.

— І все ж таки, Сергію Борисовичу, які ж точні критерії «європейськості», що дозволяють судити, на якому саме етапі шляху ми знаходимося? Тим більше, що Європа така різна — від Туреччини до Норвегії, умовно кажучи?

— Я продовжую наполягати, що такі критерії існують. Це — «персоналізм», тобто пріоритет прав особистості, прав людини в їхньому ліберальному розумінні. Й ідея раціоналізму також вкрай важлива. Це — атрибут, необхідний елемент європейської цивілізації; «логос» (розум) у ній навіть пов’язується з Богом. Це — дуже раціонально організована цивілізація (і в економічному аспекті, зокрема, також). І — специфічний стиль поведінки, висока толерантність (також і національна). Це викликано практичною необхідністю існування європейських країн у сучасних умовах. Проблемою для нас є на шляху до Європи незрілість демократії, що виникає з незрілості нашого способу мислення. А незріла демократія — це річ часом не менш небезпечна, ніж тоталітаризм.