Людина, яка ловить туман
Будучи в гостях, у майстерні в одного свого друга фотохудожника, я почув через стінку музичну річ, яка доволі рідко звучить, — «Атомне серце матері» 1970-го року «Пінк Флойда». Зародження світу відображене синтезатором, електрогітарами та посилене симфонічним оркестром із хором. Власне, це перша (і майже єдина) рок-ораторія. Я познайомився з її «слухачем». Ним виявився досить оригінальний митець — Микола Журавель.
Його роботи нагадують напівстерті мапи, схеми античних поселень, язичницькi інсталяції. Начебто ми бачимо зрізи стародавніх курганів, у надрах яких сховано міста.
Через усю його творчість проходить тема пасіки. Журавель обожнює бджолу, майже як індіанці майя. Духовний зв’язок між стародавніми культурами індіанців і слов’ян — очевидний. Візерунки українських вишиванок нагадують ритуальні символи індіанців.
Журавель втілює в своїй творчості космогонічне селянське світосприймання. Саме тому він досить хворобливо сприймає прояви агресії з боку Росії. Він — прямий спадкоємець селян, які постраждали від Голодомору. Він — представник знищеного диктатурою пролетаріату класу куркулів, як найбільш вільного на той момент на українській землі...
Як людина дії Журавель влаштовує й різні художні акції. І через них у парадоксальній формі демонструє свою позицію.
Акція «Агресивне бджільництво», відображена на фотосесії, зводилася до спалення вулика на одній з висотних точок Києва. Для Журавля — це прирівнюється до публічного спалення храму. Це — відлуння знищення селян і їхнього тисячолітнього устрою.
Для мене найцікавіша з його ідей такого роду — це «Консервація туману». Микола рано-пораненьку на річці Псел, в мальовничій місцевості, назбирав туман до слоїків, які висіли на встромлених у дно тичках, і «законсервував» його.
Людина, яка ловить туман, — в цьому є щось божевільне й у той же час надзвичайно романтичне. Адже митці і є мисливцями за красою, яка зникає. Вони «ловлять» на свої полотна світанки і смеркання. А в Журавлі — поєднання митця і селянина: по ранковий туман він прийшов як художник, але як селянин законсервував його до слоїків.
Це поєднання арт-здібностей із практичними навичками дало результат: на сьогоднішній день він один із найуспішніших українських майстрів. Його твори «тягнуть» від трьох до десяти тисяч доларів. Вони демонструвалися в Німеччині та Швейцарії. Його унікальну кулю «Збирання нектару» було куплено одним українським політиком для офісу своєї партії — за 20 тисяч у.о. Журавель вже вийшов на ринок Європи, і скоро його пересувна виставка демонструватиметься в Вашингтоні, Чикаго та Нью-Йорку.
Останню з його акцій було приурочено до ювілею Переяславської ради. Журавель спорудив фотовиставку на принципах «садо-мазо». Таким незвичайним чином він продемонстрував своє сприймання відносин між Росією та Україною. Садисти-чоловіки в масках «російських» ведмедів, а мазохістки у вигляді «українських» наречених.
У своїй основі — це скандал. Але Журавель не боїться епатувати публіку. Не без іронії, зрозуміло.
Інша, мирна «крайність» його діапазону — запланована акція «Пасіка». Десять вуликів, виконаних митцем у химерних дизайнерських формах, повезуть сімома областями України. Мед, зібраний до вуликів бджолами, втілюватиме єднання країни. Завершиться акція виставкою, яка пройде в Україні й Швейцарії.
— Для піднесення оптимізму в середовищі місцевих митців, щоб зменшити їхнє вічне ниття, що тут не можна домогтися успіху, — розкажи на своєму позитивному прикладі. З чого почалася твоя «успішність»?
— З 91-го року. Коли розвалився Союз і кордони було відкрито. Виїжджали, в основному, інженери, у них не було ані золота, ані алмазів, але вони хотіли забрати в якомусь сенсі частину своєї Батьківщини. І досить активно стали купувати мої картини. Сучасне мистецтво не є антикваріатом, тому митниця перешкод не чинила.
— На тебе тоді реально з’явився попит і ти почав багатіти на зубожілій країні?
— На цьому не розбагатієш, але купити фарби та полотна можливість з’явилася.
— Як представник селян і пасічників, розкажи про своє коріння.
— Дитинство я провів в селі Кумово Роздольнiвського району Криму, куди переїхала наша родина з Сумської області. Батько був бджолярем. Бажання стати художником з’явилося років так у дванадцять, що пізніше вилилося у вступ до художнього училища і академії... Влітку на канікулах я завжди був із батьком на пасіці. Моє існування я тоді не уявляв без спілкування з бджолами. Один мій прадід був священиком, інший — куркулем.
— Таким чином, у твоїх предків була соціально-генетична ненависть до Сталіна, як до уособлення диктатури пролетаріату?
— Ненависть — м’яко сказано. Було ліквідоване вільне селянство, точніше його активна частина. У мене залишився цей біль пам’яті. Сьогоднішню ситуацію я сприймаю через призму тієї трагедії.
— Що стосується твоїх абстрактних картин, то виникає відчуття напівстертості, немовби в археологічних шарів. Щось на кшталт мап зруйнованих селищ. А може, й вуликів?
— З археологією — ти дуже тонко відчув. Півтора року тому на території Софії було відкрито виставку так званої «чорної» археології. Мене покорили декілька знахідок. Я виявив там домашні поганські храми IV сторіччя до н.е. Для мене це — дуже близьке! Це така особлива техніка на левкасах.
— Левкаси — це що?
— Старовинна іконографічна техніка: крейда і клей. Андрій Рубльов і більшість інших іконописців розписували левкаси. А я вирізаю на цьому матеріалі, формуючи не плоске зображення, а об’ємне.
— А твої роботи ближчі до художніх речей чи духовних?
— Одне без другого не має сенсу. Проте словом «духовне» часто стали прикривати профанацію. Для мене це не порожнє слово, а присвята життя. Якщо говорити про український і, зокрема, київський світ, то в ньому вистачає спекуляцій. На зразок діяльності Поплавського. Або художника Пояркова. З одного боку, вони є відображенням дурості, а з іншого — чітка орієнтація на гаманець.
— Твої покупці також люди небідні!
— І все ж таки у нас різна клієнтура.
— Хто був першим великим покупцем твоїх картин? Як говорять французи — маршаном.
— Це було того ж таки 91 го року. Моїм «маршаном» стала жінка-бізнесмен із Москви. Я тоді мав потребу в житлі, і вона за чотири мої роботи купила трикімнатне помешкання в Києві, куди я переїхав із родиною з гуртожитку.
— Чим, на твій погляд, її «взяли» твої полотна?
— Теплом. Вона говорила, що поруч із ними відчуває себе людиною. Мої твори «працювали». Це була серія селянських портретів під назвою «Забута пiсня».
— Як ти далі завойовував визнання?
— Мені не є близьким слово «завоювання». Це щоденна праця і ясно поставлене завдання.
— Чи є в нас механізм розкручування?
— Ні. Я за свої гроші влаштовував виставки. Є галереї, куди приходять люди, які потребують живопису. Наприклад, «36» — галерея Олександра Миловзорова на Андріївському узвозі чи в Будинку художника. Після того як до митця проявляється певна цікавість у галереї, до нього приходять у майстерню. Цьому сприяють і друковані каталоги. На сьогоднішній момент у мене їх чотири.
— Тобі вистачало і на каталоги і на родину?
— Збитково, на жаль, для родини. Моєму синові Володі Журавлю 18 років, він прекрасний скульптор. Він розуміє, що можна обійтися без дорогого одягу, але без фарби, без глини, обійтися не можна.
— А наступний після виставки етап для художника який?
— Тут уже з’являлися люди з Європи та Москви, які відстежують ситуацію. Мої проекти помітили. Проект «Консервація туману» було помічено саме в Москві.
— Чим для тебе є бджола? Символом космогонічної єдності світу?
— Дійсно, я зіставляю людське суспільство з бджолиним. Бджолине — певна його ідеальна форма. Я й вигадав у руслі цієї теми проект «Пасіка». Він складається з трьох частин: перша — створення спеціальних, художніх вуликів, друга — організація експедиції. Вона проходитиме з кінця червня до 15 серпня. Ми проїдемо сімома основними областями країни. Третя — виставка.
Для мене Україна багато в чому асоціюється з пасікою і з образом бджоляра. Чому? Та тому, що перший вулик сучасної рамкової конструкції вигадав українець Прокопович. До цього були дуплянки. Я проводжу цю акцію на вдячність цій людині, яка так пiдняла імідж України. Мої вулики — художнє продовження його винаходу, а мед — і матеріальна і духовна їжа. У цьому інгредієнті є щось містичне. Містика полягає і в тому, що, наприклад, мед не пропадає. Відомо, що його використовували для муміфікування... «Пасікою» дуже зацікавилися швейцарці.
— Як мирна держава.
— Я гадаю, це їм близьке і з художнього погляду також.
— А ось твою фотосесію, присвячену 350-річчю Переяславської ради, — «мирною» не назвеш. Ти досить агресивно зобразив російську сторону у вигляді напівголих мужиків у масках ведмедів, з величезними стальними кігтями. Їхні жертви — відповідно одягнуті, чи швидше, роздягнуті українські наречені...
— Я подивився на цю подію таким чином. Мені здається, вона більше за все нагадує статеве викривлення. Але в «садо-мазо» існують правила. Головне з них — згода і бажання обох сторін, плюс — обидві сторони отримують задоволення. Укладено певний контракт.
— Все ж таки ти перевів проблему з військово-політичної галузі — у площину Фрейда.
— Так і є. Але я нікого не звинувачую. Всі запитання, як українець, ставлю собі. А відповідь проста: мені не подобається ні та, ні інша роль. Я — за здорові відносини з сусідами. За любов і злагоду на рівноправних засадах...
Не ідеалізуватимемо українців: у нас і зараз вистачає, повторюю, профанацій, і національної ідеї, і культурної. Можна спитати міністра культури: чому Національний музей українського мистецтва в напівзруйнованому стані? У той час як було блискавично побудовано безглуздий Майдан і всі оці «Глобуси». І гроші знайшлися, і можливості. А двісті метрів обіч — занехаяний музей. А він же — обличчя країни. Таке, як Лувр для Франції, чи Третьяковка для Росії. Хто винен, що ми його ігноруємо? Значить річ у нас самих.
— Що б ти хотів побажати і собі і читачам «Дня»?
— Здійснювати більше гідних учинків. Тоді й життя навколо нас стане гіднішим.
