Забутий «ген»

ТАРІЛКА НАГАДАЛА ПРО ПРАДІДА

В етнографів існує теорія, згідно з якою потяг до народних ремесел запрограмований на генетичному рівні. Підтвердження тому — історія одного успішного бізнесмена. Він із завидною постійністю відвідував усі виставки, де були представлені керамічні вироби. «Я сам не розумію, чому, але можу годинами дивитися на ці лаковані тарілки, горщички, ложки», — зізнавався бізнесмен. А незабаром усе прояснилося само собою: він дізнався, що славу його прадіду принесло нiщо інше, як керамічний посуд, який він виготовляв. А був вiн настільки оригінальним та якісним, що гончаря Миколу знали в селах за сотні кілометрів. Уточнює «генетичні» припущення етнографів і філософія самих майстрів. Вони вважають, що кожен їхній продукт «сканує» біоритми українців. У тому розумінні, що колорит і ритміка національного малюнка повністю відповідає менталітету. А отже, якщо в інтер’єрі житла переважають не близькі, скажімо, дрібні східні візерунки, то господар тут не почуватиметься комфортно.

«ЖИВІ» ШКОЛИ — «ЖИВІ» ГРОШІ

При всьому при цьому сьогодні Україна, яка споконвічно славилася оригінальністю та продуктивністю своїх ремісників, зіткнулася з дефіцитом майстрів. І, за підрахунками фахівців, його «кульмінація» настане років через п’ять. Чому? Та тому, що ті, хто успадкував техніку та справжні традиції вишивки, різьблення, кераміки, — вже пенсійного віку. Попри все бажання поділитися секретами з молодими, зробити це навряд чи вдасться. «Живі» школи народних ремесел сьогодні можна перерахувати на пальцях однієї руки. Для того, щоб «справа зрушила», в кожній області необхідні щонайменше 2-3 школи. Але місцева влада, як правило, не може знайти на це кошти. А ті, кому це вдалося, як кажуть, дивіденди отримали негайно. Наприклад, у Чернігові при одній із галерей відкрили майстерню із різьблення. Юнаків, які повернулися з армії, — за бажанням, звісно, — направляють туди в оплачувані учні. В результаті й вони роботою забезпечені, й область поступово повертає собі колишні лаври. У Вінниці також вчинили не менш мудро. Там майстерня із вишивки співпрацює з місцевим центром зайнятості. Механізм на зразок чернігівського — дівчата отримують по 700 — 800 гривень, а виручені від продажу виробів гроші поповнюють місцеву скарбницю. Проте, як не прикро, на цьому й закінчуються окреслені в цій сфері позитиви.

«УКРАЇНСЬКА» МАТРЬОШКА

На Міжнародній виставці народних промислів, яка нещодавно відбувалася в німецькому Ганновері, Україну представляла матрьошка. На запитання: чи не викликало це здивування в гостей та організаторів, глава Національної спілки майстрів народної творчості Володимир Прядка тільки розводить руками. «А що на Заході можуть знати про нашу народну творчість?» Міжнародні виставки українським майстрам, м’яко кажучи, недоступні: грошей на те, щоб заплатити митний збір, проживання та страховку, відшукати не вдається. Одна сумна виставочна історія вже була. В Україні запакували цілий контейнер розписних і керамічних виробів та відправили його до Австралії. Незрозуміло через які причини — чи то в нас щось забули врахувати, чи то за океаном виникли непорозуміння, — вантаж на кордоні приймати відмовилися. На доплату українська сторона вже ніяк не розраховувала, тому закінчилося все тим, що вміст контейнера в Австралії роздавали всім охочим. Щоб не викидати.

ЯК ВІДРОДИТИ БРЕНДИ

Проте етнографи переконані, що Україна могла б виробляти бренди і перебрати на себе чималий відсоток світового сувенірного ринку. Який би це мало вигляд — демонструє приклад Росії. «Я схиляюся перед росіянами, — говорить В. Прядка, — за те, що вони змогли не тільки не зарити в землю свої таланти, а й зміцнити народне виробництво». У Гжелі, Палесі, Гусь-Хрустальному — сотні тисяч робочих місць. Російська влада, щоб зберегти «візитні картки» країни, звільнила ці підприємства від сплати земельного податку та ПДВ.

В Україні в прийнятому два роки тому Законі «Про народні художні промисли» також є обнадійливе формулювання: «держава надає майстрам пільги». Тільки в Податковому кодексі про цю фразу забули, а на двократне нагадування про неї з боку Національної спілки майстрів народної творчості відповідали лаконічно: чекайте.

На те, щоб змінити курс — від стрімкого регресу до поступового відродження, — знадобиться щонайменше п’ять років цілковитого звільнення від податків. Наприклад, із 12 підприємств, які колись виготовляли в Україні килими, зараз не працює жодне. Похвалитися діяльністю може хіба що фабрика художнього ткацтва в Коломиї. Щоправда, відбувається це виключно завдяки українській діаспорі в Канаді та США, куди, до речі, вони й відправляють свою продукцію. Подивившись на відому Богуславську фабрику, тепер уже не скажеш, що колись тут було успішне підприємство. Вікна вибиті, батарей немає, унікальні станки та фарбувальні, куплені свого часу за 2 млн. радянських карбованців, канули в небуття. Подейкують, коли сюди потрапив колишній інженер фабрики, у нього був інфаркт. Через кілька днів він помер у лікарні...

ДЕ МОЖНА ПОБАЧИТИ НАРОДНУ ТВОРЧІСТЬ

Зі слів Володимира Прядки, Клембівка (колись — всесвітньо відомий центр вишивки) — сьогодні Богом забуте село. Про колишню велич пам’ятають хіба що бабусі-дідусі. Давно зупинилася Київська фабрика художнього скла. Українська порцеляна вже не може змагатися з імпортною. Бізнесмени колишніми народно-художніми підприємствами, звісно, цікавляться. Але після приватизації, як правило, відродити виробництво не прагнуть. Кажуть, причина в тім, що, згідно із законом, через три роки після приватизації підприємства можна перепрофілювати.

Проте, коли йдеться про податкові поблажки майстрам народної творчості, виникає закономірне запитання: чому саме їм. Адже, в принципі, їхня діяльність може стати прибутковим бізнесом: майстер оформляється як приватний підприємець і продає свою продукцію як в Україні, так і за її межами. Але творці з цим не погоджуються. Мовляв, торгівля — складна сфера, яка вимагає професіональних знань. А отже, в цьому випадку, як і в шоу-бізнесі, потрібне розкручування, піар та підготовлений ринок. З останнім, як вважає етнограф Олексій Доля, в Україні виникають чималі труднощі. По-перше, в нас дуже багато тих, хто працює «під традицію». Йдеться про експансію творців, які люблять скласти дві засушені гілки ялинки та назвати це народним промислом, тим самим дискредитуючи справжнє українське мистецтво. По-друге, сьогодні відсутня мода на народні ремесла. А якщо охочі придбати виріб і знаходяться, то чомусь звертаються до італійських, чеських, іспанських виробників. Частково відбувається це тому, що українські вироби складно побачити. Майстер, якщо і виходить на ринок, то буквально через годину вже вимушений щось з’ясовувати з правоохоронцями. Державних магазинів, де б можна було придбати вироби професіоналів, в Україні практично не залишилося. Останній у Києві — на площі Льва Толстого — зовсім нещодавно змінився на бутік імпортного одягу.

Можна, звичайно, ознайомитися з народною творчістю в музеї народно-декоративного мистецтва, який розмiщений на території Києво-Печерської лаври. Але останнім часом його співробітники «сидять на чемоданах». Згідно з Указом Президента «Про передачу культових споруд церквам» із дня на день iз території, що належить церкві Московського патріархату, їм доведеться піти. Поки що, швидше за все, в небуття. Спочатку обговорювали можливість передачі музею будівлі нинішнього Українського дому. Тепер говорять про будинок, що належить заводу «Арсенал», який водночас розглядають ще i як місце для чергового торгово-розважального центру.

ОПТИМІСТИЧНИЙ ЕПІЛОГ

Проте серед майстрів народної творчості знаходяться й оптимісти. Як правило, це ті, кому вдалося відшукати в собі комерційну жилку та перетворити ремесло на бізнес. Наприклад, коваль Олександр Бартосик починав працювати в примітивній майстерні, яка розташовувалася в його дворі. А тепер у нього чимало оригінальних замовлень від клієнтів, які хочуть зробити своє житло стильним. «Ми, майстри, повинні робити себе самі, — розмірковує О. Бартосик, — адже попит є, принаймні в моїй сфері». На його думку, багатьом його колегам не вистачає ініціативності та банального бажання що-небудь робити. А є й такі, хто зумів застосувати свої навички в сучасних умовах. Стаючи приватними підприємцями, вони роблять, наприклад, сучасний, але водночас дуже «національний» одяг. За переконанням О. Бартосика, сьогодні не варто сподіватися на небеса. «Так, в мене чимало труднощів. Але я налаштований розширити штат співробітників та обзавестися ще однією майстернею, для чого, зрозуміло, потрібні гроші. Я намагаюся взяти кредит у банку, але поки що не вдається. Але, напевно, сьогодні це проблема багатьох», — розмірковує він.

Оптимістичні нотки можна відшукати й у висловлюванні глави Національної спілки майстрів народної творчості. «На моїй пам’яті інтерес до ремесел ніколи не був стабільним, — розповідає В. Прядка. — З огляду на мій досвід, у найближчому майбутньому все має змінитися на краще. Народні ремесла — це основа всього українського. Якщо сьогодні ми так багато говоримо про національну ідею та власну автентичність, то, напевне, згодом прийде і розуміння їхньої суті. А саме — того, що дуже багато справжнього і мудрого ховається саме в народній творчості».