Послизнулися...

Те, що резонанс від судового рішення про закриття газети «Сільські вісті» буде гучним, сумнівів не викликає. Закриття газети, якщо таке відбудеться, може стати прецедентом і на довгі роки задати тональність стосункам між «третьою» та «четвертою» владами. Є шанс, що цей прецедент матиме позитивні наслідки. Він буде реальним, коли розглянути конфлікт, який призвів до сенсаційного судового рішення, не з кінця, як вже роблять і робитимуть численні політичні коментатори, а з самого початку.

РАМОК ПОКИ НЕ ІСНУЄ

Головна проблема судового захисту преси й від преси полягає сьогодні у відсутності нормальних рамок судової практики у справах щодо позовів до друкованих та інших ЗМІ. Традиція подавати на газети в суд була втрачена за часів, які вже мало хто пам’ятає. Якщо існування майнових позовів одне до одного серед «будівників комунізму» уникнути було неможливо, а тому склалася така-сяка судова та слідча практика, то адекватно оцінювати шкоду, завдану честі, гідності та діловій репутації наш суд так досі й не навчився. Не кажучи вже про застосування «смертельних» для преси статей закону щодо закликів до насильства, до повалення конституційного ладу чи розпалювання міжнаціональної ворожнечі, практика застосування яких практично відсутня.

Ще не сформоване в щось інше пострадянське суспільство повинно було якийсь час витратити на самовизначення. У законі, навіть написаному найкращими правниками, завжди будуть недіючі статті. Тобто буде передбачено покарання за вчинки, яких або ніхто не допускав, або на які ніхто не зважає. Так, наприклад, стаття Кримінального кодексу прирівнює публічну нецензурну лайку до хуліганства й передбачає за це конкретне покарання аж до позбавлення волі. Якби цю статтю почали застосовувати буквально, загроза ув’язнення нависла б над значною кількістю громадян.

Приблизно такої ж неміряної ширини набула за перебудовчих часів вітчизняна свобода слова. Вершина цієї свободи — ненормативна лексика зазвучала з кіноекранів, сцен театрів та концертних залів, різноманітних аудіоносіїв.

З’явилася й відповідна література. Рано чи пізно хтось мав переступити невидиму межу та змусити ображених захищатися через суд. І саме судова практика має встановити те, чого ж таки не можна оприлюднювати через ЗМІ.

НЕ КВІТОЧКИ

Автор навмисне залишає поза увагою численні судові справи з претензіями до ЗМІ, учасником низки з яких йому довелося й досі доводиться бути. Тут у країні все більш-менш стабілізувалося. Впливові політики заспокоїлися та практично вже не тиснуть на суди із вимогами задовольнити свої багатомільйонні позови до газет та телеканалів. Суди навчилися затягувати ці справи до безкінечності, а відповідачі, в свою чергу, діяти «на випередження», грамотно захищаючи власні інтереси. Схеми уникнення матеріальної відповідальності за судовими позовами викладають сьогодні молодим журналістам на семінарах, як малюкам у школі — таблицю множення, й навіть відкрито публікують у пресі та довідковій літературі. Та це все не стосувалося згаданих «смертельних статей», які передбачають не відшкодування позивачу немайнових збитків, а закриття видання.

Згадані статті досі були практично «мертвими» з тієї причини, що закриття видання не здається для переважної більшості вітчизняних ЗМІ реальною небезпекою. Нікому не заборонено назавтра видавати замість закритої газети нову, щойно зареєстровану згідно з чинним законодавством. Саме тому успішно видавалися й видаються малотиражні видання правих та лівих екстремістів із найстрашнішими антиконституційними закликами. Закриття цим виданням нема чого боятися, а слави в разі чого можна здобути на півжиття. На видавців закритої за те, що закликала до повалення існуючого ладу, газети одразу ж чекає розголос всіма можливими радіоголосами та інформагентствами, вони одразу ж підпадуть під захист численних міжнародних фондів. Не зважати на видання із кількома десятками чи сотнями читачів — саме така практика укорінилася серед тих, кого можуть образити заклики на кшталт «бий хохлів» чи «геть москалів».

Саме із вищенаведених причин судові справи за позовами до ЗМІ не могли до певного часу вирости із квіточок «відшкодування моральних збитків» до ягідок «закриття видання». Та й самі квіточки виявилися пустоцвітами: бажаючих поживитися за рахунок позовів до ЗМІ стає щораз менше, а суми таки відшкодованих «моральних збитків» часто ображають позивачів ще більше, ніж слова, за які вони присуджені. Так було досі, але не могло тривати завжди.

ЗНОВУ ЄВРЕЇ

Одразу ж застерігаю, що підзаголовок несе тільки позитивну оцінку дій українців єврейського походження, котрі таки довели до суду справу із відверто антисемітськими публікаціями в низці вітчизняних ЗМІ. Коли автору торік показали зоологічно антисемітську статтю в «Сільських вістях», я спочатку було запідозрив, що то якісь несправжні «Сільські вісті», щось на зразок тих, які ніби випускались кілька років тому так досі й не знайденими недоброзичливцями. Досі переконаний, що ні видавці, ні спонсори, ні редакція цього масового видання нездатні мислити в стилі показаної мені статті. Це було схоже або на те, що газету «підставили», або на те, що газета «підставилася» випадково або навмисне. Водіям автомобілів добре відома практика, коли власник транспортного засобу, що потребує ремонту, навмисне підставляє своє авто під удар іншого учасника руху, аби потім списати на нього все, що було зламано за десять років до зіткнення.

Гадаю, що автори позову до «Сільських вістей» розуміли, як відповідачі могли використати їхній позов, давали собі звіт у ризику, на який наражаються. Дев’яносто відсотків «тверезих політиків» в подібному випадку вирішили б «не зв’язуватись». Тим більше, що за високотиражними «Сільскими вістями» незримо височить постать лідера соціалістів Олександра Мороза у віртуальних білих одіяннях «чесного політика» (щоправда, інтернет-видання соціалістів багато «повідомляють» про «мораль» лідера СПУ). Та позивачі виявилися євреями, тобто представниками народу, який вже багато років нічого не боїться.

Як кажуть у старих одеських анекдотах, ви будете сміятися, але позов до «Сільських вістей» був з самого початку таки абсолютно виграшним для позивачів і безнадійно програшним для відповідачів.

Перший туман, напущений навколо «закриття рупору незалежної думки», розвіється, й численні зарубіжні партнери українських соціалістів не зможуть не побачити в діях «рупору» відвертого антисемітизму. Авторам чи натхненникам такого в цивілізованій Європі руки не подають і разом за стіл переговорів не сідають. Якщо спрямовані проти окремих політиків і насичені брудною похабщиною інтернет-творіння ще можно подати зарубіжним партнерам як прояв «особливостей слов’янського менталітету», то антисемітизм — він і в Африці антисемітизм.

НАСЛІДКИ

Цілком можливо, що такий громіздкий друкований орган, як «Сільські вісті», став обтяжувати його фінансових донорів і судове рішення про закриття видання є найкращим виходом із ситуації, що склалася. Якщо це не так, то які-небудь «Сільські вісті плюс» миттєво заповнять місце, що звільнилося, й задовольнять потребу сотень тисяч сільських трудівників у статтях, натхненних українським соціалізмом. Частина політичної опозиції одержить свою долю «паблік рілейшенз», ще раз ставши «жертвою режиму». Суди, витримавши апеляції та касації, чітко встановлять практику розгляду такого роду позовів. Євреїв певний час ніхто не ображатиме...

ДУМКА

Прокоментувати заяву Соцпартії про «політичне замовлення» кореспондент «Дня» Володимир ДЕНИСЕНКО запропонував голові Міжнародного антифашистського комітету Олександру ШЛАЄНУ:

— Адміністрація Президента є органом влади України. Міжнародний антифашистський комітет у своїй назві вже передбачає не суто український, а міжнародний характер громадської організації, яка об’єднує антифашистів усіх країн. Тому жодного впливу на нас із боку Адміністрації Президента не було, немає і, сподіваюся, не буде.

Час нарешті зрозуміти, що Україна — правова держава і закони приймають для того, щоб їх виконували, а не декларували. Міжнародний антифашистський комітет подав до суду на редакцію газети «Сільські вісті» за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, пропаганду антисемітизму, з огляду саме на ці передумови. І суд вчинив відповідно до українських законів, які дуже просто трактують санкції щодо таких злочинів. Вони не говорять про попередження, штрафи, а говорять про закриття друкованого органу або ЗМІ, які займаються розпалюванням міжнаціональної ворожнечі в країні.

У Парламентській Асамблеї Ради Європи опозиційні сили можуть подавати питання під темою «Антисеміти всіх країн, об’єднуйтеся!». Тому що коли ми представимо ПАРЄ тексти опублікованих статей, реакція буде дуже негативною вже не для редакції, а для України загалом. Тому що якби в будь-якій іншій цивілізованій європейській країні в якому-небудь виданні з’явилася хоч би половина того, що вони опублікували, — це було б приводом для гучного судового процесу.

Що стосується реклами. В Україні існує закон, який свідчить, що рекламні тексти, які публікують у друкованих органах, супроводжуються відповідним значком. У «Сільських вістях» цього не було. Більш того, перша публікація в липні 2002 року мала назву «Думка вченого». І в подальших публікаціях газета «Сільські вісті» відстоювала свою позицію публікацій цих матеріалів як власних матеріалів, але не реклами.