Рік російського ПЕКу в Україні
Стороною, що визначає напрями розвитку українського ПЕКу, на жаль, сьогодні є Росія, а не Україна. Перша знає, чого вона хоче від української енергетики, а друга чіткої стратегії розвитку власного паливно-енергетичного комплексу поки не має. Тому й мусоляться запитання: в якому напрямі використовувати давно побудований нафтопровід, у якому складі створювати газотранспортний консорціум, якими його наділяти повноваженнями, кого допускати до приватизації тощо. В результаті вони, як і раніше, залишаються відкритими, в той час як увага українського істеблішменту відволікається від двох справді принципових для вітчизняного ПЕКу проблем.
Насамперед нам, безумовно, треба думати і добиватися енергетичної безпеки України. У перекладі нормальною мовою це означає зниження залежності вітчизняної економіки від імпорту російських енергоносіїв. Як відомо, 25% — це критичний рівень залежності від однієї держави. У нас же російські енергоносії займають понад 20% усього імпорту товарів.
Звичайно, в Україні робляться зусилля, щоб диверсифікувати джерела поставок вуглеводнів — зростають закупівлі останніх у Казахстану і Туркменістану. Але нафта і газ із цих країн, як відомо, йдуть російською територією. Тому наш сусід фактично контролює й ці поставки, що призводить до певних політичних ризиків. Щоправда, є наміри розробляти нафтові родовища в Лівії, побудувати газопровід для транзиту іранського газу в Європу, але це, як мінімум, вимагатиме кількох років напруженої роботи та значних інвестицій.
Другою стратегічною проблемою є стан вітчизняних трубопроводів. Більшу частину діючих магістральних газо- та нафтопроводів України побудовано у другій половині 70-х років. Строк їхньої експлуатації без капітального ремонту згідно із стандартами становить від 25 до 30 років, тим більше, що при їх будівництві стандартів якості не завжди дотримувалися. Отже, треба займатися реконструкцією та модернізацією, а то й відновленням. Тут можна йти кількома шляхами: побудувати новий трубопровід замість існуючого або в доповнення до нього; провести капітальний ремонт, який полягає в комплексній діагностиці та подальшій заміні найбільш зношених ділянок труби або знизити робочий тиск, внаслідок чого буде продовжено строк експлуатації трубопроводу, але знизиться пропускна спроможність. Нарешті, можна не робити нічого, крім оперативного усунення аварій, що виникають на трубопроводі.
Україні необхідно збільшити пропускну спроможність існуючої ГТС, тому для неї найбільш прийнятний саме перший варіант. З цією метою і створюється газотранспортний консорціум. Передбачається, що після передачі ГТС України йому в концесію, він залучить інвестиції Німеччини і, можливо, Франції, а також інших європейських країн для модернізації газопроводів. Але безпосередньо залученням інвестицій буде займатися російський «Газпром» як співзасновник консорціуму. Європейці не відмовляться фінансувати модернізацію ГТС, оскільки їм важливо безперебійно отримувати російський газ, 90% якого йде в Європу через територію України. У зв’язку з цим можна поставити запитання: якщо фінансова участь самого «Газпрому» в модернізації української газотранспортної системи буде порівняно невеликою, то чому б Україні не залучати необхідні кошти європейців самостійно і не передавати трубу в концесію їм?
На жаль, «Газпром» для Європи є своєрідним брендом. Вона не дуже хоче мати справу з Україною, оскільки їй звичніше укладати договори з давнім і надійним партнером. Крім того, від успіху/провалу консорціуму безпосередньо залежить доля стратегічно важливого для обох сторін проекту газопроводу «Новопсков — Ужгород», який є частиною проектованого трубопроводу «Олександров Гай — Новопсков — Ужгород», по якому в Україну і в Європу буде йти туркменський та російський газ. Це дозволить збільшити пропускну спроможність української ГТС на 15%. І процес уже пішов. Як повідомлялося, будівництво розпочнеться на заході України з ділянки Ужгород — Богородчани. Від остаточного заснування консорціуму залежить те, чи буде Росія й надалі розглядати нашу країну як пріоритетний маршрут для транзиту своїх енергоносіїв, чи ж зробить ставку на проекти поставки газу в обхід України. А це, в свою чергу, спричинить як нову загрозу енергетичної безпеки України, так і прямі економічні втрати.
Та не можна скидати з рахунків і те, що Росія в консорціумі переслідує свої цілі. Для неї важливо зберегти нинішні розцінки на транзит газу українською територією і не допустити їхнього зростання до світового рівня. Адже це призведе до подорожчання російського газу в Європі, чого ні остання, ні Росія (з міркувань конкурентоспроможності) не хочуть. Частково це питання вже вирішене, оскільки минулого року з Росією було підписано договори, які зафіксували транзитні тарифи до 2013 року. Більш того, з передачею частини української ГТС в концесію оплата за транзит, можливо, буде перерозподілятися між його співзасновниками, і Україна буде отримувати лише частину тієї суми, яку вона має сьогодні.
Виходить, що створення консорціуму поставить політику України в газовій галузі в досить жорсткі рамки, які визначаються її партнерами. Це добре розумів колишній віце- прем’єр-міністр України з питань ПЕК Віталій Гайдук. Але й реальних альтернатив консорціуму, які дозволяють вирішити деякі гострі проблеми ПЕКу і гарантувати Україні стабільні поставки російських енергоносіїв, сьогодні немає. Тому логічно звучить намір нового віце-прем’єра з питань ПЕК Андрія Клюєва захищати національні інтереси. Питання лише в тому, щоб чітко знати, в чому вони полягають.
Переговори щодо цінової політики в газозабезпеченні стали ще однією прикметою минулого року. Росія не збирається платити Україні за транзит газу за світовими цінами і одночасно не йде й на зниження цін на енергоносії, які їй поставляють. Коли у вересні підписували документи про формування ЄЕП (Єдиний економічний простір), то ставили питання про перехід на внутрішні російські ціни на енергоносії для його учасників. Але посол Росії у Києві Віктор Черномирдін заявив, що «Росія в рамках Єдиного економічного простору не буде знижувати ціни для України на енергоносії». Актуальним залишається також скасування Росією експортного мита на нафту та газ. Поки ж ми вимушені переплачувати (а фактично втрачати) через це $600—700 млн. на рік. Тим часом Росія це мито не тільки не скасовує, але й поступово підвищує. Якщо у вересні минулого року мито на нафту становило $25,1 за тонну, а на нафтопродукти — $22,6, то з 1 лютого воно становитиме відповідно $30,5 і $33,9.
На нафтовий і фінансовий баланс України може істотно вплинути пуск в експлуатацію нафтопроводу Одеса — Броди. Затримка з цим, так як і дискусія навколо напрямку використання цієї української труби, була викликана, серед іншого, пропозицією російсько- британської компанії ТНК-ВР про реверсне використання нафтопроводу. Остаточне рішення уряду ще не оприлюднене. Однак, з огляду на оцінки фахівців, що прозвучали, реверс Україні однозначно невигідний. З самого початку було зрозуміло, що Україна піде на нього тільки в крайньому разі. Тим більше, що реверс насправді не потрібен і самій ТНК-ВР, оскільки метою її пропозиції була спроба заблокувати транзит каспійської нафти в Європу через Україну. Схоже, ТНК досягла успіху тільки у зриві термінів запуску нафтопроводу, але програла в стратегічному плані. Адже після того, як ідею реверсу було озвучено, й офіційний Брюссель, і Польща (яка через п’ять місяців стане повноправним членом Євросоюзу), і Сполучені Штати, і Туреччина, і Казахстан висловились однозначно на підтримку прямого варіанту. Активізувалася і підготовка до будівництва гілки трубопроводу «Броди — Плоцьк». Його проектування та будівництво займе близько трьох років. До цього важливо налагодити поставки нафти з Бродів до Польщі залізничним транспортом. І це завдання також варто розглядати як одну із складових енергетичної безпеки нашої країни. Загроза полягає в тому, що Росія може якимось чином скористатися політичною ситуацією, пов’язаною з майбутніми виборами Президента України, для чергової спроби зриву цього невигідного для неї проекту. Зокрема, може йтися про так званий тимчасовий реверс (його обгрунтування підготувала компанія Energy Solution).
Ще одним рівнянням з багатьма невідомими, піднесеним Україні у переддень Нового року, стала спроба РАТ ЄЕС Росії взяти участь у приватизації низки вітчизняних обленерго. Її можна розглядати як фальстарт, але надалі це не завадить РАТ втілити своє прагнення в життя. Навіть у разі недопущення безпосередньо цієї компанії до участі в приватизації, вона може стати співзасновником консорціуму, який і здійснить цю ідею. На жаль, 2003 рік показав, що Україна поки що не готова до діалогу з російськими партнерами. У найближчі кілька років ми не матимемо можливості ізолюватися від Росії в енергетичній галузі, і час це визнати. Але успіх у співпраці насправді залежатиме від того, чи відчує Україна себе в цьому діалозі рівноправним партнером і чи зуміє довести це іншій стороні, яка все ще не позбавилася імперських (нехай і забарвлених у ліберальні тони) амбіцій. Формування стратегії та вироблення позиції має стати головним завданням української енергетичної еліти. Якщо ж ми самі найближчим часом не впораємося з цим завданням, то російські колеги iз задоволенням нам допоможуть. Звичайно, на свою користь.
