Ліки для лікаря
Для Владислава Комова ними стала наша газета![](/sites/default/files/main/openpublish_article/20031230/4238-8-1_0.jpg)
— Владиславе Сергійовичу, для початку розкажіть нашим читачам трохи про себе.
— Я народився в 1922 році на Донбасі, в місті Чистякове (зараз воно називається Торез). Батько у мене росіянин, мати — українка. З 1929-го року ми жили в Дніпропетровську, але батько хотів перевестися в Москву, і незабаром ми туди переїхали. Там я закінчив школу, вступив до авіаційно-технічного училища, потім воював на фронтах Великої Вітчизняної в інженерно-технічному складі авіаескадрильї. Після війни в 1951 році закінчив Перший московський медичний інститут, і мене направили працювати в київський аеропорт «Жуляни» начальником медсанчастини. Потім я працював у Шевченківському районному відділі охорони здоров'я невропатологом, терапевтом, а потім — велику частину життя — фтизіатром. Ось уже 14 років, як я на пенсії.
— Хотілося б дізнатися також і про вашу читацьку біографію. Яке ваше коло читання, які видання ви читали раніше і яким віддаєте перевагу тепер?
— У Радянському Союзі я читав дуже багато газет (у тому числі — «Літературну Україну») і виписував до 10 журналів, серед яких були: «Київ», «Вітчизна», «Огонек», «Наш современник».
— Судячи з ваших листів, демографічні проблеми хвилюють вас найбільше?
— Так, адже без людей нічого не буде...
— А які ще соціальні проблеми непокоять вас?
— Мовні проблеми. Ще в 1990 році я написав до «Літературної України» листa на захист української мови. Перед цим якраз один із партійних керівників республіки заборонив використання української мови для оголошень у метро, було заборонено вести документацію українською в партійних організаціях. Але досі... Ось я днями вранці дивився УТ-1, передачі начебто гарні, але чому мультфільми — російською мовою?...
— А як ви познайомилися з нашою газетою?
— Це було в 1998 році, під час виборчої кампанії до Верховної Ради України. Рік опісля я вперше написав вам листа і його опублікували. До цього у мене був лише один досвід «епістолярного жанру» — в 1989 році мій лист із проблем демографії опублікували в «Нашем современнике».
— Як часто ви читаєте «День»? Скільки часу йде на читання кожного номера? Які емоції у вас це викликає?
— «День» я передплачую, і на його читання витрачаю приблизно півтори години щодня. Хоча це залежить і від змісту. Якщо тема матеріалу мені досить знайома, то читаю нашвидку, але, як правило, читаю все уважно, з олівцем, підкреслюю найбільш цікаві думки або фрази полемічного характеру. Для мене читання «Дня» — це задоволення. Коли отримуєш якусь нову думку, що підтверджує твою, відчуваєш задоволення. Але ще більше емоцій виникає, коли говорять те, що ти не приймаєш і вважаєш неправдою. Наприклад, я особисто писав лідеру української Компартії Петру Симоненку: «Ви підтримуєте Росію, але там — антикомуністичний режим. Де логіка? Ви підбурюєте Західну і Східну Україну. Де ж класовий підхід?»
— Що вас спонукає регулярно викладати свої думки на папері?
— У мене такий характер. Я не вважаю, що активність читача виявляється лише в кількості написаних ним листів. Мене особисто газетний матеріал повинен «запалити», тоді спрацьовує «пусковий механізм», я сідаю і пишу — якщо я знаю матеріал і у мене є аргументація.
— Проте «День» вас «запалює» регулярно. Скільки всього листів ви написали для «Дня», не підраховували?
— Більше двохсот.
— А скільки з них було опубліковано?
— З урахуванням окремих цитат і відповідей на анкети — близько 70 (! — Ред ). Я дуже люблю форуми, що проводяться «Днем», коли ставляться актуальні конкретні питання, і завжди стараюся в них брати участь.
— Не так давно ви написали, що «День» продовжив ваше життя. Поділіться з читачами і з нами секретом: що ще входить у рецепт вашого довголіття?
— По-перше — це давно відомо — потрібно працювати на одній роботі чи, принаймні, не змінювати характер роботи. Наприклад, якщо ви — журналіст, то все життя і будьте журналістом. Не варто міняти клімат. Якщо маєш сім'ю, то старайся її не міняти, тим більше — в немолодому віці. Це все створює сприятливий мікроклімат, психологічний комфорт. По-друге, — взагалі не пити, не курити (про наркотики і говорити не буду) і побільше рухатися. Сам я на роботу завжди ходив пішки. Причому ходити — набагато корисніше, ніж бігати, це більш фізіологічно і ви завжди можете регулювати навантаження в залежності від дихання, наприклад, коли відчуваєте дискомфорт. І ще — в інституті мене вчили: операцію робіть тільки тоді, коли немає іншого виходу, медикаменти приймайте, коли немає іншого виходу. Що стосується їжі, то — поменше консервованої, а інше — що захочеться. Організм сам знає і підкаже, як харчуватися.
— А від чого б ви хотіли застерегти українське суспільство в новому році?
— Хочу застерегти націю від самоотруєння. І я був би дуже задоволений, якби заборонили продавати самогонку і почали активну боротьбу з курінням, у тому числі — і шляхом підвищення цін на тютюнові вироби. Настирливо рекомендую українцям відмовитися від вживання і того, й іншого.
— А в суспільно-політичному плані?
— Можу побажати в наступному році вибрати Президента- патріота, який би примусив український капітал працювати на Україну. Хоча визначити, чи дійсно кандидат у президенти є патріотом, практично неможливо. Що політики думають — ми не знаємо, що вони робитимуть — також. Ми тільки чуємо, що вони говорять.
— Владиславе Сергійовичу, незважаючи на те, що ви рекомендуєте не вживати алкогольних напоїв, хотілося б почути ваш новорічний тост читачам і журналістам «Дня».
— Мої побажання традиційні: всім — здоров'я, сімейного благополуччя, щоб діти і внуки (у кого є) росли і були гарними людьми. Читачам — підтримувати газету і активно брати участь в акціях «Дня». А журналістам — успіхів у творчій діяльності та побільше віддачі від неї.