Вище за самозбереження — тільки істина
У понеділок «Документ» («1+1») запропонував телеглядачам документальний фільм, в якому дослідники намагалися знайти історичні, матеріальні підтвердження народження і життя Христа. Вони прийшли до висновку, що Різдво відзначається у грудні чи січні помилково, оскільки Той, Чиє народження ми святкуємо, з’явився на світ, швидше за все, у березні-квітні. Знайшли й інші «помилки» в Євангелії, які, однак, не змінюють суті того, що сталося. Оскільки, як випливало з подальшого обговорення, євангелісти, по-перше, не були репортерами, а по-друге, зовсім не побутові подробиці у життєписі Христа вважали важливими. Де Він народився, в якому хлівi, хто, чому і якими шляхами ніс дари до Його колиски, чи були у Нього брати-сестри, усе це не міняє головного — беззавітного слідування своєму життєвому завданню Того, Кого два тисячоліття іменують Спасителем. Чого хотіли судді від Христа? Зречення від місії в обмін на порятунок тіла. За що засудили? За відданість Істині.
І ми, Йому подібні, протягом свого життя не один раз опиняємось перед вибором — зберегти у собі вічне, чи, нічим не жертвуючи (?), пестити тлінне. Ми вільні вибирати між вірністю ідеї і комфортом, і цей вибір випробовує нас щодня.
Але, як відзначили учасники обговорення, головне у світі таїнство — це таїнство життя. Ніхто не знає, чим і коли закінчиться історія цього світу, і чи розпочнеться потім інша. Подвиг духу без гарантій подальшої земної нагороди — ось той урок, який ми усі намагаємося засвоїти протягом двох тисяч років.
Про події куди більш близькі, але не менш загадкові, сперечалися у студії «Подвійного доказу». Переяславську Раду, яку за радянських часів трактували як центральний факт української історії (хоча у різних енциклопедичних виданнях, у залежності від ідеологічних вітрів, Хмельницького називали то зрадником, то героєм) і річницю якої мають намір відзначати в Україні на офіційному рівні, сучасні історики трактують зовсім інакше.
Без ідеологічного камуфляжу і надуманої риторики причини і наслідки підписання цього, так і не ратифікованого козацькою радою договору, який Герцен назвав трагедією для України, але трагедією повчальною, зрозумілі й очевидні. Хмельницький також будував відносини з суміжними державами «багатовекторно», намагаючись перехитрити усіх. Тепер вважається, що Переяславська угода, якою Росія надалі скористалася, визначивши їй зовсім інший статус, було превентивною мірою проти неминучої московської агресії. Навряд чи Хмельницький усвідомлював усю небезпеку такого тимчасового військового союзу, до якого сам відносився, як до тактичного моменту.
Вельми цікавими у зв’язку з цим були думки росіян з приводу «Переяславського возз’єднання», представлені у процесі дискусії. Як завжди відверто і образно висловилася Валерія Новодворська, яка порівняла «братську любов» Росії до України з почуттями голодного удава. Вона вважає, що ми тут річницю Переяславської Ради маємо відзначати аж ніяк не урочистими заходами, що українці повинні відчувати швидше скорботу і смуток з цього приводу.
І немає особливої різниці у тому, обдурили Хмельницького, чи він став жертвою самообману — навряд чи майбутнє ввірених йому людей і територій непокоїло його більше, ніж збереження особистої влади. Сьогодні для нас Переяславська Рада — міф, легенда. Казка, брехня, але з натяком. З натяком тривалим і кривавим.
Історію, звичайно, не перепишеш, але не чути її застережень — шлях до самознищення. Ми довго ним ішли, вибираючи з усіх доріг найнебезпечнішу. Тепер головне — не помилитися на черговому історичному перехресті.
