Ми та гроші: хто кого не любить
Виявляється, якщо вам не вистачає грошей, то, може, ви їх просто не любите? Може, вас замучив страх багатства, який веде до змін не тільки в побуті, а й в оточенні, у стосунках із близькими та друзями дитинства? Має ж бути якась причина відсутності необхідної кількості грошових знаків, як мають існувати пояснення того, чому одні люди чи країни з рівними стартовими (ресурсними) можливостями багатіють на очах, а інші злидарюють, незважаючи на наявні таланти, можливості та готовність працювати, не покладаючи рук. І взагалі, чи є в переліку талантів — грошовий? Виходить, є. Принаймні, такого висновку дійшли гості Ганни Безулик («Я так думаю», «1+1»).
За даним визначенням, тільки 5—7% громадян мають природний талант до ведення бізнесу. Це їм все вдається, це вони отримують насолоду не від кількості зароблених грошей, а від самого процесу. Але це не означає, що інші приречені бідувати, тим більше, що рівень спроможності — поняття відносне, яке визначається для себе самим суб’єктом. Більшість громадян, судячи з програми, частково вже засвоїла, що не в грошах щастя, і навіть не в їх кількості. Власне, щастя від грошей вони і не чекають, а чекають полегшення страждань. А якщо сприймати гроші як певний вид енергії, то відсутність коштів для нормального існування слід трактувати як свідчення серйозного збою в «організмі» людини або країни. Політологи про це мовчать, політики обіцяють боротися з бідністю, а психологи кажуть, що своїм відчуженням гроші мстять нам за нелюбов до багатих, за вірність радянському, ідеологічно застарілому переконанню в тому, що багаті хорошими не бувають, що наявність грошей — вже вирок, і що краще бути бідним, але гордим.
Може, ми б швидше розлучилися з гальмуючими нас ілюзіями, якби не спостереження, яке згадали і в студії «Я так думаю» — «в період реформації до влади приходять найжадібніші та найнеетичніші люди». Важко любити жадібних і неетичних. Хоч, можливо, сучасні українські історії накопичення первинних капіталів і мотивації для такої непосильної праці розсіяли б наші сумніви. Але їх не було. Теорій про те, «як заробити мільйон», вистачає, тільки мільйонерів від цього більше не стає. А країна хоче знати своїх героїв. Якщо нам у дитинстві давали неправильні установки, то нехай хоч нове покоління бачить, «робити життя з кого». Раптом сподобаються?
Куди більш конкретні відносини — між Україною і Росією — обговорювали в неділю у студії Дмитра Кисельова (ICTV) наш представник Верховної Ради, перший заступник голови комітету з європейської інтеграції Олег Зарубінський і російський політолог та, за його твердженням, ліберал В’ячеслав Ігрунов. Московський гість, наприклад, при всій симпатії до нашої країни, що декларувалася, вважає, що хоч із погляду міжнародного права Україна в конфлікті навколо Тузли «абсолютно права», «але є одне маленьке міркування». А саме: виявляється, Росія подарувала Україні Крим («ми вам подарували»), а «Україна своєю непоступливістю в розділенні Керченського протоки та Азовського моря викликала підозри».
Наш парламентарій був шокований лексикою і термінологією співрозмовника не менше телеглядачів, і негайно звернув увагу «сусіда», що саме така позиція й отримує тут адекватний відгук, що традиційний «великодержавний шовінізм», який, як і раніше, запитаний і в сьогоднішній Росії (що підтвердили останні парламентські вибори та передвиборча кампанія), викликає тут природну реакцію відторгнення.
Російський політолог визнав, що в «російській аудиторії глибоко неповажно висловлюються про Україну та українців», але й висновки нашого політика він розцінив так само. В одному зійшлися співрозмовники — амбіції Росії та її реальні сьогоднішні можливості непорівнянні, і обидва визнали, що це добре. У той же час сторони дійшли висновку, що відносини між нашими країнами будуються не на основі здорового прагматизму — в них дуже багато пристрастей. І мало реальних уявлень про взаємні очікування. Російський політолог вважає, що відношення України до Росії визначає «комплекс неповноцінності», український політик вважає, що таке сприйняття властиве тим, хто страждає «комплексом величі». Загалом, кожен залишився при своєму, але дивитися це було цікаво.
А ось документальне кіно про Андрія Шевченка, показане «1+1», напевно, додасть йому шанувальників і в далекому від футболу середовищі. Автори фільму ненав’язливо розповіли про «свого» Андрія Шевченка — не про супергероя з культовим в Україні прізвищем, не про зірку світового спорту, а про гарного парубка, який невтомно і терпляче роздає автографи різнокольоровій малишні, надійного товариша, людину, що живе далеко, але не окремо від Батьківщини.
Про тих, хто живе якраз на Батьківщині, але їй від цього тільки гірше, говорили в студії «Подвійного доказу» борці з корупцією і мафією. Твердження ведучого, що «у нас не мафія, у нас голота — у неї немає ідеології», було спростовано фахівцями. Вони переконували учасників обговорення і телеглядачів у тому, що якраз навпаки, що у нас не просто корупція, і що італійськiй мафії до нас далеко. Там мафія існує паралельно з державною системою, іноді з нею стикаючись, а тут немає зустрічей, тому що немає розлучень. Голова антикорупційного парламентського комітету запропонував створити прайс на вартість посад і послуги чиновників. За його відомостями, місце голови райдержадміністрації в одній із областей було «продано» за $50 тис. «То, може, варто оподаткувати це все?» — запропонував парламентарій. Сумно, якщо інші варіанти впливу на корупцію і на те, що учасники програми називали мафією, здаються борцю з корупцією ще менш реальними.
