Традиція виборця

Третя за останній рік спроба виборів президента Сербії завершилася провалом. До виборчих дільниць республіки (включно з Косовим) прийшло менше ніж сорок відсотків громадян, що мають право голосу, — тоді як законодавство вимагає, щоб у голосуванні брали участь не менше ніж п’ятдесят відсотків плюс один голос iз 6,5 млн. виборців.

Таким чином, другого туру виборів не буде. Це вже стало не просто традицією: у попередніх двох спробах було зафіксовано навіть дещо вищу явку виборців. Найменше бажання голосувати виявлено в столиці — Белграді та в Косові. Політична криза в Сербії триває практично безперервно з того часу, як після перемоги коаліції ДОС (Демократична опозиція Сербії) на президентських виборах в Югославії 2000 року спочатку розпалася сама коаліція, потім зникла з карти й назва «Югославія». Минулого тижня виконуюча обов’язки президента Сербії Наташа Мічич оголосила про розпуск Скупщини — парламенту республіки. Саме тому незрозуміло, коли буде призначено наступну спробу виборів, не кажучи вже про те, щоб внести будь-яку ясність у сценарій можливих майбутніх виборів. Позачергові парламентські вибори призначено на 28 грудня. Згiдно iз законодавством, нові вибори президента мали б відбутися протягом 60 днів.

Серби не просто не обрали президента — своєю демонстративною неявкою на вибори вони, по суті, висловили недовіру й кандидатам, яких було шестеро — Драголюб Мічунович від ДОС, Томіслав Ніколич від Сербської радикальної партії (що сповідує радикально націоналістичні погляди), Маріян Рістічевич від Народної селянської партії, Велімір Ілич від «Нової Сербії», Драган Томич від соціалістів (партія Мілошевича), Радослав Авліяш від Демократичної партії «Вітчизна». Можна говорити, що жодна з цих сил не отримала підтримки виборців — і, таким чином, не може вважатися такою, що здатна претендувати на довіру населення.

У своєму посланні 13 листопада в.о. президента Наташа Мічич, оголошуючи розпуск Скупщини, заявляла, що нинішній її склад вже вичерпав свій демократичний потенціал і реформаторські спроможності й вже не здатен ні ухвалювати реформаторські закони, ні забезпечити серйозну реконструкцію уряду. Мічич наголошувала на тому, що сьогодні для успіху необхідна «стабільна єдина Сербія», чого зараз немає. У свою чергу, стабільність залежить від інституцій — демократично обраного президента, Скупщини, де була б представлена виразна реформаторська більшість, і уряду, який би відбивав волю парламентської більшості. Очевидно, поки що Мічич продовжуватиме виконувати обов’язки президента республіки.

Напередодні розпуску Скупщини більшість перестала існувати через фактичний розпад ДОС, коаліції сімнадцяти різних за силою, ідеологією, спроможностями партій, створеної для протидії Мілошевичу. Тертя в коаліції розпочалися ще з конфлікту між обраним президентом Югославії Коштуніцею та прем’єр-міністром Сербії Джинджичем. Коштуніца в результаті різних потрясінь поступився кріслом чорногорцеві Маровичу (посада стала зватися «президент Союзу Сербії і Чорногорії»); Джинджича, яскравого прозахідно налаштованого політика, який, до речі, був ініціатором видачі Мілошевича до Гаазького трибуналу, було вбито.

Із часом виявилося, що різні партії, що входили в ДОС, переслідують різні цілі. Виявилося також і те, що жодна з них не може претендувати на те, щоб виступити виразником інтересів суспільства. У свою чергу, суспільство після Мілошевича — це суспільство, яке перебуває в шоковому стані, коли втрачено орієнтири (жорсткий і навіть жорстокий націоналізм більше не в пошані, православні цінності мало кореспондуються з реаліями життя, цінності західної демократії важко сприймаються в умовах економічної кризи).

При розпуску сербського парламенту прем’єр-міністр республіки Зоран Живкович, один з найближчих соратників покійного Джинджича, заявляв, що дійшло до торгівлі мандатами, утворення коаліцій, які вже не відповідають волі сербів, висловленій 2000 року.

Низька явка виборців стала явищем, характерним для багатьох європейських країн. Щоправда, причини цьому — різні. Хвороби сербського парламенту, що спричинили до його розпуску, теж є характерними не лише для Сербії. Уроки сербської ситуації важливі не лише для Сербії, Балкан, Європейського Союзу, що багато зусиль доклав до певного врегулювання ситуації, недопущення повного розколу між Сербією і Чорногорією, але й для України, Грузії, Білорусі, Молдови. У будь-якому разі політика не повинна відриватися від інтересів громадянина — можливо, це й є головний «месидж» сербської ситуації.