Київські татари
Певний, що кияни не часто замислюються над походженням назви Труханів острів. В часи правління київських князів на острові була резиденція хана Тугорхана. Його вбили в 1096 році і поховали поблизу церкви Спаса на Берестові. Дочка хана була коханою дружиною київського князя Святополка Ізяславовича.
Взагалі, з тих далеких часів татар і українців багато що об’єднувало і в історичних долях, і в повсякденному сусідському співіснуванні. Спробуємо підтвердити це мовою сучасної статистики. За даними останнього перепису населення України, який було проведено у 2001 році, кримські татари становлять п’яту за чисельністю етнічну групу, що проживає в українській державі. Їхня загальна кількість становить 248,2 тис. осіб, що в 5,5 разу більше, ніж у 1989 році. Щодо волзьких татар, то їхня кількість дещо зменшується і за даними останнього перепису становить 73,3 тис. осіб.
Від початку ХIХ сторіччя татари, що приїжджали до Києва, намагалися оселятися головним чином поблизу ринків. Вони мешкали, наприклад, на Лук’янівській, Воздвиженській, Олегівській вулицях. Деякі родини київських татар живуть там і досі. До повені початку ХIХ сторіччя Лук’янівка являла собою малонаселений район Києва. Але після повені туди почали переселяти жителів Подолу. Таким чином утворилося кілька нових прямих вулиць, чиї назви свідчили про те, хто саме на них мешкав — Татарська, Половецька, Печенізька, Бердичівська і т.д.
Історія київських татар розгорталася поступово, йдучи паралельно з історією царської Росії. Невдовзі після згаданого переселення подільських жителів на Лук’янівці побудували в’язницю, куди потрапило чимало молодих татар. Одним з її перших в’язнів став корифей татарської літератури, відомий письменник- революціонер Галімджан Ібрагімов, що був на той час студентом Київського університету.
Чимало татар приїздило до Києва, щоб працювати на заводі-миловарні. Дочка одного з них вийшла заміж за знаменитого борця-спортсмена Хусаїна батира Хамідулліна, якого називали Хаджі Муратом або Костею-батиром. Класична боротьба тоді була дуже популярною, і багато хто з «зірок» рингу належав до київських татар. Представники їхніх родин мешкають у Києві й досі.
До Великої Вітчизняної війни в Києві існувало дві татарські школи. Одна з них розташовувалася за адресою Хрещатик, 8, а друга — на Подолі, неподалік від нижньої зупинки фунікулера, на тодішній Олександрівській вулиці. Згодом обидві школи об’єднали і перевели за адресою вул. Мирна, 8. Викладання там велося татарською мовою, біля школи знаходився татарський дитячий садок. Серед викладачів цієї школи особливої згадки заслуговує Саїда Хабібулліна — одна з найактивніших учасниць культурно-просвітницького руху серед татар Києва. Учительській справі вона віддала 53 роки, з них 40 років пропрацювала в одній школі!
З 1925 року на вулиці Мирній працювала також татарська їдальня, де готувалися татарські традиційні страви. Там влаштовувалися благодійні сніданки, і за ісламськими законами десять відсотків прибутку скеровували на допомогу сиротам і біднякам.
У передвоєнні роки в житті київських татар сталося багато драматичних подій. Було закрито молитовний будинок, їдальню, дитячий садок, відібрали приміщення Будинку культури народів Сходу. Арештували багато кого з татар — керівників культурно-просвітницької роботи і релігійних діячів. Єдиним місцем, що не піддалося утискам, було старе татарське кладовище. У ті важкі роки саме там київські татари збиралися й молилися просто неба. Тоді самотужки вдалося впорядкувати територію кладовища і найняти сторожа. Згодом по долях київських татар історія знову пройшлася своїм жорстоким жорном. Під час війни німці вщент знищили старе татарське Сирецьке кладовище на вулиці Дегтярівській. Пам’ятники цього кладовища були зміщені за допомогою бульдозера. Згодом для кладовища татар виділили ділянку землі на Лук’янівці. За мусульманськими законами, поховання здійснюється в день смерті до заходу сонця, тіло не підлягає розтину. Глибина могили дорівнює зросту людини плюс довжині витягнутої руки. Покійника в савані кладуть прямо на ґрунт, могила закривається дошками, при цьому читають молитву, музика й квіти неприпустимі. Територію для нового мусульманського кладовища вдалося отримати під час війни через те, що помер німецький перекладач-татарин.
З 1998 року в Києві існує Всеукраїнський татарський культурний центр «Туган Тел» («Рідна мова»). Його очолює президент Канафія Місбахетдінович Хуснутдінов. До нього входять 13 регіональних татарських товариств, в тому числі — Київське товариство татар «Ільдаш» і Республіканська федерація татар і башкирів Криму. Зараз у Києві існує чотири татарські самодіяльні фольклорні колективи, вони добре відомі в місті, вже видано чимало їхніх записів на компакт-дисках та касетах. Народний жіночий хор «Шатлик» («Радість») існує вже понад 10 років. Жіночий вокальний ансамбль «Асил яр» також користується успіхом у слухачів. А показовий дитячий ансамбль «Лейсен» є лауреатом міжнародного фестивалю тюрксько-татарської творчості «Нащадки Сююмбіки- 2001», він уже двічі брав участь у роботі Міжнародної дитячої академії в Польщі, регулярно виступає на київських святах.
Татарський культурний центр у столиці України є єдиною організацією національних меншин нашої держави, яка випускає власний щомісячний ілюстрований журнал. Це видання має назву «Дуслик», що татарською означає «дружба». Зараз центр виплачує стипендії кращим студентам-татарам, має домовленість з керівництвом Татарстану про пільговий прийом кращих представників української татарської молоді до провідних технічних і гуманітарних вузів республіки Татарстан.
Релігією татар є іслам, і зараз в Києві з’явилося значно більше можливостей для задоволення їхніх культурних потреб. Не забуваймо, що зараз в Україні живе понад мільйон мусульман, значна частина з них — татари. Муфтієм Духовного центру мусульман України з квітня 2000 року є Сулейман Якубович Мухамедзянов. При Ісламському громадському культурному центрі в Києві існує недільна школа, жіночий клуб та «Клуб ісламської молоді».
