КОМЕНТАР «Дня»

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, керівник робочої групи з розробки Державного стандарту середньої освіти по освітній галузі «Суспільствознавство»

Нерідко доводиться чути, що все в нашій державі йде не так, як слід. Коли ж підбиваються підсумки зробленого за 12 років у конкретній галузі, то виявляється, що ми не марнуємо час. Зокрема, останні підручники з вітчизняної історії не йдуть у порівняння з першим повноцінним підручником, який з’явився у 1991 році, коли в школах ще викладалася історія СРСР (тобто історія Росії). Мушу твердити це, тому що брав участь у створенні підручників усіх поколінь. Тепер підручники стали істотно меншими за обсягом. Вони позбавлені радянських стереотипів. Учителі й учні можуть самостійно оцінювати історичний документ, який став інтегральною частиною всього тексту. Істотно збагачено методичний апарат. Кожний підручник насичений ілюстраціями і картами.

Вже десять років я працюю в українсько-польській комісії з питань удосконалення змісту шкільних підручників з історії і географії. Вона має обмежене поле діяльності: стежити за тим, щоб автори підручників при висвітленні конфліктних ситуацій в українсько-польських взаєминах проявляти тактовність до сусідньої держави. Робота в комісії дає можливість співставити підручники. Повага поляків до своєї історії загальновідома, і їх підручники завжди були «на висоті». Однак останнє покоління українських підручників практично не поступається польським за науковим рівнем, методичним змістом, поліграфічним оформленням.

Яким повинен бути підручник майбутнього? Значною мірою це залежить від Державного стандарту середньої освіти, робота над яким тривала ціле десятиліття і вже добігає кінця. На його основі створюватимуться програми для 12 річної школи, а на базі цих програм — підручники. При їх створенні слід вирішити, який принцип обрати у викладанні історії: лінійний або концентричний. Якщо дотримуватися лінійного принципу, випускник матиме примітивні уявлення про епохи, які вивчав дитиною. Якщо в основній школі викласти весь курс, а у старшій повторити його на вищому рівні узагальнення, постраждає ХХ століття, історію якого треба знати детальніше, ніж більш віддалене минуле. Кожний принцип викладання має переваги і вади.

Володимир ПАНЧЕНКО, професор, віце президент НаУКМА

Передусім, добре вже те, що історія України «повноформатно» вивчається в наших школах та вищих навчальних закладах. Пригадуєте, з яким болем писав Олександр Довженко в «Україні в огні» про націю, яка не знає своєї історії? Історичне безпам’ятство страшне за своїми наслідками. Його можна порівняти з далекобійними гарматами: українській незалежності вже 12 років, а ми опинилися перед трагічно парадоксальним фактом деукраїнізації України самими ж українцями! Бо як інакше прокоментувати факти закриття українських шкіл у Донецьку й Дніпропетровську, звуження сфери вжитку мови, становище з нашою естрадою, кіно, книгою, телебаченням?.. Усе це виглядає як якесь самогубче дійство.

Вдумливе пізнання власної історії юною людиною може запобігти манкуртизмові. Але для цього потрібно враховувати кілька чинників, які, власне, є вирішальними. Особистість учителя історії — перш за все.

Далі – якість підручників, за якими навчаються в школах, а також різноманітних посібників з історії. Тут слід мати на увазі дві крайності, які позначилися на виданнях останнього десятиріччя. Перша — наївна міфологізація української історії, намагання, умовно кажучи, довести, що Ісус Христос був українцем. Друга – задавнена звичка розглядати свою історію під чужим — російським — кутом зору. Особливо це стосується спадщини Київської Русі. Але ж не тільки її! Пише, скажімо, автор про Олександра II, — але жодним рядком не згадує про Емський указ 1876 року, яким було заборонено українську мову, книгодрукування й вистави. А Катерина II? А Петро I? Не сумніваюся, що російський автор оцінюватиме їх діяльності з т. зв. вкладу цих імператорів в «укрепление могущества российского государства». Проте в українців, як, скажімо, і в наших сусідів поляків, інша шкала критеріїв... Уявіть собі, що поляки взялися звеличувати Муравйова-вішателя і ставити йому пам’ятники. А у нас же в деяких східних і південних містах можуть апологетизувати Катерину II, ставити пам’ятники Потьомкіну...

І окремо хотілося б сказати про гостру потребу в популярних, захоплююче написаних виданнях з історії. Вони потроху з’являються, але в тому то й річ, що об’єктивна потреба поки що значно перевищує пропозицію... А написав свого часу Михайло Слабошпицький книгу «З голосу Кліо» – і за короткий час вона витримала ось уже чотири чи й п’ять видань. Значить, існує «голод» на таку літературу. І появу її варто більш активно заохочувати — через конкурси, через рубрики (на зразок «Україна Іncognita», «Історія та «Я» в газеті «День»), з яких згодом можуть «виростати» цікаві книги, на кшталт двотомника від «Бібліотеки «Дня» – «Україна Incognita» та «Дві Русі»...