Салон радісного дихання

Мало було людей на відкритті, жодних тобі буклетів, проспектів, не говорячи вже про книжки, які сьогодні видають на будь-які теми, лише не про митців, які могли б стати славою України. І, можливо, не було б подальшої розмови в громадських колах, на жаль, досить вузьких, якби не активність західних сусідів. На початку наступного року в Польщі планується організація великої виставки, присвяченій художнику Роману Сельському — із виданням буклету і альбому, який вмістить чимало репродукцій. (Хто говорить 400, а хто і 700!) Але що є головним і не дуже приємним для України, так це той факт, що наші сусіди мають виразний намір скоріше за все трактувати фігуру Сельського в розрізі польської культури. Якщо, звичайно, в Україні не будуть зроблені якісь відповідні кроки, аби в довгій низці втрачених для нас митців (згадаймо хоча б Лева Геца, Олександра Вінницького, Малевича та Архипенка) не опинився ще й Сельський…

21 травня 1903 року в невеличкому місті Сокалі, що на Львівщині, в родині адвоката Юліана Сельського народився хлопчик, якого нарекли Романом. Малювати він почав рано і в 15 років вже поступив у так звану Вільну академію мистецтв, засновану львівським архітектором Підгорецьким, де за помірковану платню могли вчитися живопису всі бажаючі. Потім Роман Сельський потрапляє в майстерню вже відомого на той час художника Олекси Новаківського, пізніше йде вчитися у Львівську митецько-промислову школу на відділення декоративного живопису. В ті роки ним опікувався видатний майстер львівської школи, художник Казимір Сіхульський, і саме в його майстерні молодий Роман Сельський створює проект килима, який експонувався на всесвітній виставці декоративного мистецтва в Парижі і був високо оцінений спеціалістами. Наступні роки — навчання в Кракові в Академії красних мистецтв, де найбільший вплив на молодого художника мав Юзеф Панькевич, прекрасний колорист, представник імпресіонізму. Однак справжній переворот у його свідомості зробив конструктивіст Фернан Леже, лекції якого він слухав у Парижі. Той самий Леже, що визначив основну рису свого мистецтва як «інтенсивні контрасти». У Парижі Сельський спілкувався й з іншими цікавими художниками того часу — з Озанфаном, Коро, Тулуз-Лотреком, Пікассо… Цікаво, що саме в Парижі зустрічає він і свою майбутню дружину Маргіт Райх, яка теж вчилася живопису й, до речі, теж була львів’янкою. Разом вони проживуть довге й цікаве життя. Різні за творчою манерою, вони прекрасно доповнювали одне одного як особистості й залишилися в пам’яті нащадків як блискуче, високоосвічене і талановите подружжя.

У Львів вони повернулися разом і в 1929-му з іншими молодими художниками й архітекторами створили творче об’єднання «Артес». Роман Сельський очолив мистецький рух, гаслом якого стало бажання творити сучасне мистецтво за змістом і засобами виразності. Пізніше мистецтвознавці будуть багато сперечатися щодо змісту й значення того часу для львівської мистецької школи і дійдуть висновку, що саме Сельський став для неї знаковою постаттю.

«Він, — говорить мистецтвознавець і директор музею Олекси Новаківського Любов Волошин, — значною мірою сформував характер цілої школи львівського малярства, став одним із перших, хто поєднав у мистецтві український поетичний світогляд, українську ментальність із європейською культурою, західним світоглядом.

Це був не лише прекрасний художник, це був великий педагог, який увібрав найкращі досягнення європейської мистецької культури першої третини ХХ століття і передав молодим свої творчі принципи як певну систему малярського бачення. Його система відрізняється від інтуїтивізму попередніх творчих платформ, приміром Труша чи Новаківського. Він пішов далі й кликав за собою молодь.

Сельський досягнув високої культури кольорової організації образу, композиції, умовного, узагальненого малюнку. Якось він сказав мені: «Колись мене будуть вважати найбільшим реалістом, хоча нині називають формалістом. Бо я нічого не малюю з уяви, лише багатство природних співвідношень переводжу у свою художню кольорово- пластичну октаву».

Мені дуже шкода, що, вдивляючись у роботи сьогоднішніх випускників Академії мистецтв, я бачу, що втрачена культура кольору, і думаю, що варто було б переосмислити уроки великого митця заново».

Любов Волошин згадала Львівську академію мистецтв тому, що саме тут Сельський викладав 27 років, очолював кафедру живопису. І ще сьогодні живі й плідно працюють ті, хто вважає себе учнями Сельського. Вони говорять про нього з величезною пошаною, як про людину, яка надзвичайно поважала в студентах індивідуальність, плекала в кожному особистість, причому без жодного натиску. Інтелігентний, з почуттям гумору, він тягнув молодих митців до свого рівня спілкування. Спочатку вони не завжди розуміли, про що йдеться. Уявіть собі хлопців з карпатських сіл та містечок, нехай виключно талановитих, які їдуть із вчителем на пленер в Карпати і яких він спонукає (даючи ґрунтовні класичні навички!) експериментувати із формою та кольором. Ніби між іншим він розповідає про свої подорожі, про відвідування майстерень видатних художників. Вони разом встають о шостій ранку і піднімаються високо на полонини, щоб малювати, вдивлятися в природу і знову малювати. Можна сказати, що в цьому невимушеному спілкуванні й була самобутня педагогічна методика Сельського.

Сьогодні твори його учнів зберігаються у найвідоміших галереях світу, однак хто знає, чи стали б вони знаними без впливу цього скромного, інтелігентного чоловіка, який сам за життя мав у Львові лише дві персональні виставки. Володіючи кількома мовами й багато подорожуючи, він міг й замолоду, й пізніше жити у будь-якому європейському місті, але Львів його ніби не відпускав. Якось вони з Маргіт уже під час війни мали квитки на поїзд, але приїхали на вокзал запізно (як це сталось?) і розцінили це як знак долі, і вже не намагалися більше покинути місто. І те, що вони залишилися — справа для Львова (причому не лише мистецького) неоціненна. Адже звузити вплив Сельського лише до його викладацької діяльності неможливо. Роман та Маргіт Сельські мали відкритий та привабливий для багатьох львівських інтелігентів дім. Як згадує Леся Крип’якевич: «На фоні параноїдального суспільного середовища родина Сельських була своєрідною оазою, в якій ми відчували себе європейцями. Система руйнувала особистість, та в центрі Львова існував маленький салон, де шанували гідність кожного, де можна було вільно і радісно дихати…»

Сюди приходили Микола Колесса, Семен Стефаник, Омелян Ліщинський, Вітольт Монастирський, приїжджав декілька разів Параджанов. Серед учнів, які потім ставали його друзями, були Карло Звіринський, Данило Довбушинський, Роман Турин. І молодші — Олег Мінько, Микола Андрущенко, Володимир Патик, Богдан Сорока, Андрій Бокотей, Зеновій Флінта, Богдан Сойка — особистості, без яких неможливо уявити сьогоднішнє мистецтво Львова. При цьому на будинку, де мешкали Сельські, й досі немає пам’ятної дошки. Я вже не говорю про те, що у Львові немає музею Романа та Маргіт Сельських. Принаймі можна було виділити хоча б якусь аудиторію в Академії мистецтв, яка б носили ім’я Сельського… Нічого. Навіть серйозного мистецького дослідження не зроблено. Щоправда, мистецтвознавець Стася Шемчук готує до друку книгу, для видання якої їй доведеться чимало побігати та понервувати. Гроші, все впирається в гроші. До речі, сам Сельський, коли передавав картини до музеїв, не наполягав на платні, говорив: «Якщо матимете, то потім віддасте». Часом віддавали…

Можливо, тому до Сельського у Львові таке «тихе» ставлення, що він за натурою не був бунтарем. Його ім’я не пов’язане ні зі сварками, ні зі скандалами, ні з жодними авангардовими мистецькими гаслами. Він був як добре, класичне, відстояне вино — спокійним та виваженим. Вихованим та скромним. (Щоправда, подейкують, що виставив кедебіста з дому, коли той запропонував йому співпрацю.) Дружина теж у повсякденному житті була привітною й вихованою особою. (Маргіт лише в мистецтві була непохитною). Це подружжя самим своїм існуванням було в негласній опозиції до пануючого в мистецтві офіціозу, самим своїм способом життя творило вишукане інтелігентне середовище, — не в сенсі чистоти крові, а в сенсі висоти духу.

Польські мистецтвознавці говорять: ви навіть не уявляєте, якого ви художника маєте! Маємо (маємо?), та не шануємо. Та чи його одного?!.