Тарас СТЕЦЬКIВ: Криза в Рухах — очевидна

— Неоднорідність «Нашої України» стала вже притчею во язицех, причому не без зусиль внутрішньофракційних ньюсмейкерів. Найкрасномовніше це ілюструють останні висловлювання Тараса Чорновола в «Известиях» з приводу того, що в найбільшій парламентській фракції намічається серйозний конфлікт...

— Думаю, Тарас Чорновіл мав на увазі не конфлікт як системне явище, а наявність різних поглядiв з приводу тих чи інших гострих питань. В даному разі йдеться про те, що в «Нашій Україні» існують два крила: помірковане, чи більш конструктивне, і радикальне, чи більш антипрезидентське. Власне, я та мої колеги відносимо себе до останнього. ПРП завжди вимагала й вимагає від політради блоку та Ющенка особисто рішучiшої опозиційності до влади, тоді як інше крило не відкидає співпраці з окремими політичними силами в оточенні Президента. Безумовно, це інколи породжує гострі суперечки. Однак подібний дуалізм, скоріш за все, є відображенням реального характеру формування «Нашої України» як блоку, який формально об’єднує десять складових, включно з бізнесовою. Причому люди з бізнесу прийшли в політику вперше, і для них було до певної міри несподіванкою побачити існуючі в політиці правила. Зважаючи на це, фракція неодноразово ділилася під час голосування по таких важливих питаннях, як бюджет, іракські та волинські події, вибори спікера Верховної Ради. Проте я не вважаю таку ситуацію загрозливою для єдності фракції. Більше того, наявність у ній двох поглядів дає, на мою думку, можливість виробляти справді оптимальну серединну лінію поведінки. Хоча, коли суперечки в «Нашій Україні» приправляються емоційними висловлюваннями і гриманням дверима, ззовні дуже часто здається, що завтра вже точно все розвалиться. Але, повторюю, цього немає і, певен, не буде.

— Практика вільного голосування в «Нашій Україні» вже стала радше правилом, аніж винятком. Це, по-вашому, свідчення демократії у фракції?

— Особисто я допускаю вільне голосування як разове, максимум — дворазове, причому виключно у складних ситуаціях. Що ж до практики вільних голосувань у «Нашій Україні», то вона, вочевидь, занадто поширена. І це є певним мінусом. Як на мене, фракція в закритому режимі може дискутувати і «колотитися» як завгодно довго, однак у критичнi моменти вона зобов’язана приймати рішення більшістю голосів, примушуючи меншість голосувати так, як вирішить більшість. Інакше матиме місце елементарна недисциплінованість, що засвідчить відсутність у фракції єдиного ідеологічного стержня. Повторюю, вільних голосувань у фракції забагато. Коли «вільне плавання» «зашкалює» за десятий раз, а частина депутатів може інколи і не бути присутньою у сесійному залі, то це є свідченням швидше недисциплінованості, аніж демократизму.

— Складається враження, що у такий спосіб керівництво фракції намагається не провокувати радикальнішу частину «НУ». Згадати хоча б позицію УНП під час найважливіших голосувань у парламенті...

— Практика вільних голосувань для керівництва фракції є, до певної міри, одним із способів запобігання внутрішніх демаршів деяких з її складових. Адже, повторюю, «НУ» — достатньо складне утворення. Це не єдина партія і навіть не організація на зразок «Народного Руху» 1989 року. Це конгломерат десяти партій, серед яких три-чотири партії — потужні, ще три-чотири — слабенькі, а інші взагалі не існують, але мають назви і по одній особі в списку. Цікаво, що усі ці керівники партій входять у політраду і хочуть, щоб з ними рахувалися. При цьому кожен з них вважає, що має право бути першим серед рівних. У такій ситуації лідера фракції інколи намагаються, грубо кажучи, змусити до прийняття вигідних для них персонально рішень. Часом переговори настільки загострюються, зокрема й з названою вами силою, що вільне голосування стає єдиним компромісним виходом з конфліктної ситуації.

— Якщо ми вже торкнулися конфліктних ситуацій, то вони очевидні, зокрема, в кадровій політиці обох Рухів. Як би ви могли кваліфікувати той факт, що УНП та НРУ запрошують очолювати свої партії не з власного партійного середовища, а збоку? Прихід «варягів» у Рух — це свідчення кадрової кризи?

— Треба чітко визнавати, що криза очевидна. Якщо партія не в змозі продукувати лідерів зі свого середовища і змушена шукати їх поза партією, то це, без сумніву, є кризою кадрів. Проблема Руху полягає в тому, що це, значною мірою, бренд і ностальгія за великою революцією 1989—1991 років. Вихована на боротьбі за незалежність, рухівська еліта старшого покоління досить складно почуває себе в умовах незалежної України. Тут уже потрібні інші підходи. До слова, УНП мала би мати такі ж риси, як ПРП, адже це молодша, прагматичнiша генерація рухівців. Власне на цьому й відбувся розкол колись єдиного Руху. Чому так не сталося — це для мене питання до сьогодні.

— Під питанням для багатьох і післявиборча жертва брендом Руху з боку «костенківців»...

— Свого часу, з огляду на те, що «Наша Україна» мала перетворитися на партію, з назвою, як варіант, Українська народна партія, дехто кваліфікував перейменування УНР на УНП як інтелектуальну крадіжку. Однак, на мою думку, логіка таких дій могла вибудовуватися за принципом — «жертва «рухівським» брендом в обмін на право бути ядром майбутнього об’єднавчого процесу». Тоді, мабуть, превалював саме цей інтерес. Адже ні для кого не секрет, що, незважаючи на повільний процес створення єдиної партії на базі блоку, єдина партія таки буде. І, вочевидь, керівники УНП прорахували, що взявши іншу назву, вони могли б стати своєрідним магнітом складових єдиної партії.

— Пригадується, на весняному форумі «НУ» точилися суперечки з приводу того, коли має бути створена єдина партія. Ви поділяєте думку більшості «нашоукраїнців» про те, що нову партію краще створювати після виборів?

— Я залишаюся прихильником того, щоб створювати єдину партію негайно. Під президентські вибори 2004 року потрібен не блок партій, який був ефективним на парламентських виборах, а єдина потужна партія. Однак керівництво блоку вважає, що єдину партію необхідно створювати після завершення президентських виборів. Мотивація така: зараз необхідно створювати якнайширшу мережу громадської та політичної підтримки лідеру багатьма організаціями. Але у мене виникає запитання: чи вистачить часу до наступних парламентських виборів для створення єдиної політичної партії, коли не вистачило трьох років? Більше того, я вважаю, що якщо Віктор Ющенко стає президентом, його інтерес до створення політичної партії може об’єктивно послабнути. А чи зможуть Тарасюк, Пинзеник, Костенко, Івченко домовитися без Ющенка — це для мене велике питання.

— Схоже, інтерес лідера «НУ» до політичної реформи вже послабнув. Спочатку «НУ» закликала до змін, а сьогодні ініціює мораторій на запропоновані зміни...

— Дискусія у фракції з цього приводу триває до сьогодні. Так, спочатку «НУ» зробила заяву за підписом Ющенка, що вона, в принципі, проти будь-якої політичної реформи. Але ця заява була визнана помилковою. Власне, чисто психологічно я можу зрозуміти небажання Ющенка йти на політичну реформу. Якщо ти відчуваєш себе найбільш рейтинговим політиком, то немудро ініціювати такі зміни, які зроблять твою майбутню посаду менш значимою, ніж це є сьогодні. Хоча я вважаю, що «Наша Україна» має прийняти принципове політичне рішення щодо політреформування в напрямку зменшення повноважень президента задля вирівняння балансу між гілками влади, створення ефективної системи противаг.

— «Наша Україна» готова підтримати варіант конституційних змін, який різко обмежує повноваження президента?

— Думаю, готова. Мені здається, «Наша Україна» все-таки мала би підтримати законопроект, ідеологом якого є Мороз. Цей проект має бути базовим. Тобто його треба трохи доопрацювати і взяти за основу. І тоді, на моє глибоке переконання, ми матимемо більш демократичну владу, яка відповідатиме європейським стандартам.

— Уже сьогодні окремі політики заговорили про «європейськість» парламентських метаморфоз. Зокрема, пан Томенко після пам’ятного голосування щодо процедури відправлення законопроектів до Конституційного Суду, наголосив на тому, що ВР нарешті перетворилася у парламент у повному розумінні слова. Які, на вашу думку, підстави для таких заяв?

— Гадаю, підставою для подібних заяв мала б служити достатньо продуктивна робота парламенту на весняній сесії. Остання позначилася прийняттям цілого ряду законів, що, безумовно, стало кроком уперед у податковому та пенсійному законодавствах, у спрощенні функціонування малого бізнесу. Проте я б не був таким оптимістом і не вважав би за надвелике досягнення прийняття роками накопичуваних законів. На мою думку, професіоналізм парламенту знаходиться ще не на достатньому рівні. І не тільки тому, що досвідчених парламентарів загалом небагато, а тому, що ефективно працюють над законами від сили 30-40 чоловік. Звичайно, в порівнянні з минулим парламентом, теперішній працює дещо краще. Але це ще зовсім не означає, що парламент буде ефективним і в осінньо-зимовий політичний сезон. «Весняне потепління» могло бути лише епізодом. До того ж, погодьтеся, коли бізнесмен купує собі округ, потрапляє у парламент і з’являється там 2-3 рази на рік, то про яку ефективну роботу парламенту може йти мова?! Якщо подивитися, як змінився склад парламенту з 90-го року в майновому і соціальному станах, то напрошується єдиний висновок: приблизно 200-250 чоловік прийшли до Верховної Ради задля того, щоб захищати свої персональні бізнесові інтереси. І вони не будуть працювати над законами.

— Але ж ви не заперечуватимете, що бізнесменів із власними інтересами досить і в опозиції, а місце можна купити й у списку?

— Безумовно, частина бізнесменів знаходиться і в опозиції, причому дехто з них також може переслідувати свій персональний інтерес. Але я кажу про співвідношення. Якщо в опозиції це радше виняток, ніж правило, то в більшості — навпаки.

— Тарасе Степановичу, в середині липня головного комуніста України нагородили високою церковною нагородою УПЦ МП «За заслуги перед Православною Церквою, українським народом і державою»...». Як би ви могли пояснити такий союз?

— Цей факт показує тільки одне: для частини українських комуністів домінуючою є не комуністична ідеологія і навіть не ставлення до релігії, а російськість. Атеїст прийняв нагороду з рук церкви тільки тому, що це є російська церква. У такий спосіб він засвідчив духовну спорідненість із Росією, із російським способом думання. Інакше важко собі уявити расового комуніста, який приймає релігійну нагороду.

— Чому «НУ» не висловила своєї позиції з цього приводу, не озвучила жодної заяви?

— Я вважаю, що це мінус. На цьому можна було б красиво зіграти. Хоча цілком можливо, що тут враховувався етичний момент— не бити по союзникові, нехай навіть тимчасовому.