«Бога не обдуриш явкою»
Керованою Ним історією, Його волею Земля заселена не одним, а багатьма народами, Їм дано різне сприймання Його і світу. Ним ця різність і оберігається, бо жодного разу за всю довгу історію жодному народу не вдалося створити всеземну імперію; навіть менші імперії з часом гинули.
А нам це слід приймати. Приймати як факт і те, що найшанованіші нами Книги — не єдина і не вся істина. Інші істини є і в Книгах мусульман, буддистів, синтоїстів, конфуціанців… Список великий, я його не берусь вичерпувати. З тої різності витікає більша чи менша різність виконуваних обрядів і місць, які для таких обрядів спеціально призначені. У нас ці місця називаються церквами. Хоч якщо людина справді вірить у Бога, а не в ідолів, то мусить беззастережно визнати, що до Нього можна звернутися скрізь, і скрізь Він однаково почує. Церкви потрібні для зручності організації. А внизу цієї величної піраміди є організація спеціально виділених людей, які в тих місцях мали б учити інших і допомагати їм виконувати обряди відповідно до саме своїх, даних Богом традицій. У нас ці організації прийнято називати тим же словом, але з великої літери — Церкви. Але тут вступають у гру матеріальні блага, якими ті організації оволодівають, і впливи, якими неминуче прагнуть скористатися аж надто далекі від дотримання Божих заповідей люди й організації.
Недавно в газетах були повідомлення про те, що такого типу організація — УПЦ МП дала свій орден лідеру комуністів. Тобто саме тої партії, яка найбільше у світі відзначилася ворожістю до релігії. Були коментарі й аналіз події. Коментарі й аналіз суто політичні. З цим я, природно, згоден, бо тут вийти за межі політики й торкнутися Бога — означало б осквернення Його імені.
УПЦ МП якраз є філією московської організації з добре відомою історією. Колись та організація навпаки — була філією київської організації. Потім вони виділилися, що я вважаю дуже правильним, бо там був інший народ, йому слід було мати своє, як Бог велить. Потім вони захотіли патріархату. Наявні патріархати владою не захотіли ділитися. Але досить скоро трапилась гарна нагода — турки захопили Константинополь і тамтешній найголовніший патріархат опинився в дуже приниженому стані. Вдало наступаючи на мозоль потенційно ще більшої приниженості, якій Москва могла заважати чи не заважати, дістали й патріархат. Згодом так увійшли в смак, що на повному серйозі назвали себе Церквою-матір’ю для Києва. Хоч комічність такої формули й кидається в очі. Але організація хотіла розширюватись.
В останні роки відзначилися організацією в Україні розколу тутешньої відродженої Церкви. Знову комічно — обізвали розкольниками якраз тих, кого вони розкололи. Цілком у згоді з дуже прийнятою в політиці звичкою всіх злодіїв першими кричати: «Тримай злодія!» Утворили філію, назвали її комічно- облудно — УПЦ. Українська начебто. Але МП.
У всій цій метушні все гранично матеріальне. Бо де тут Бог і те, що Йому треба? Все це таке дрібне-дрібнесеньке, що я просто не уявляю, якого потужного мікроскопа треба взяти, щоб його роздивитися. І чи треба це роздивлятися, чи варте воно погляду? На що дивитися і про що говорити? Що вони дали орден саме такому лідеру? А якому ж вони мали давати? Типу Чорновола? Така людина у них просто не взяла б його і публічно сказала б усе, що вона думає про таку «честь».
Із цього якраз і випливає інша тема для розмови. Про демонстрацію нерозбірливості багатьма політиками. Адже це далеко не перший випадок нагородження. Було багато інших, хоча і не таких одіозних, як лідер комуністів, фігур. У газетах були списки. Не хочу зараз когось називати. Але всі вони брали ті ордени! Вони не знайшли чи й не шукали способу відмовитися від явно сумнівної «честі»! Ось у чому проблема, а не в тому, що комуніста нагородили. Проблема в тому, що частина еліти України згоджується брати нагороди від організації, яка абсолютно відверто виступає проти релігійної незалежності, а також, нехай і не так відверто, проти незалежності України.
Тут зовсім ні до чого говорити про відокремлення Церкви від держави, про рівне ставлення держави до конфесій і т.д. Бо мова тут про організацію — учасника політичного процесу. А саме в такій іпостасі виступає в цій ситуації та Церква. Йдеться про її інструменти впливу на політику, про те, в чиїх руках ця Церква є інструментом. До чого тут релігія?
Вище я говорив, що Бог скрізь почує. Скажу більше — набожному українцю навіть краще піти помолитися в чисте поле, ніж у церкву УПЦ МП. Бо в чистому полі він буде зосереджений на Богові, що й треба. А в тій церкві він має шанси опинитися в задушливій атмосфері ворожості до України і зневаги до нього як до українця — як тоді йому зосередитись на Вищому? А якщо не зосереджуватись — то нащо приходити? Це ж не політзаняття, — Бога не обдуриш явкою.
Церкві, щоб бути справді Церквою, вартою великої літери, а не найвіддаленішою від Бога організацією, взагалі не варто влізати в такі речі. Слід сто раз подумати перед тим, як нагороджувати політиків. Тим більше за політику. Але тоді це буде не московська Церква. Там так не прийнято.
Ось де гарні теми для розмови.
