Четверте бойове середовище
ІНФОРМАЦІЙНИЙ «ШОК І ТРЕПЕТ»: ПЕРЕДІСТОРІЯ
Надалі концепція інформаційного протистояння стрімко еволюціонувала, особливо після операції «Буря у пустелі» 1991 року, де нові технології вперше пройшли «обкатку» в умовах реальних бойових дій.
Інформаційну війну веде будь-яка країна, яка має армію, і в мирний, і у воєнний час. Інформаційне, або психологічне, протистояння — необхідна складова будь-якої воєнної кампанії. Та формування ще одного, крім суші, повітря і води, середовища бойових дій — інформаційного — явище, характерне для кінця ХХ століття.
Теза про інформаційну суть сучасних воєн витає у повітрі вже понад 20 років. Західні експерти і воєнні аналітики давно кажуть про те, що країна, яка створила вирішальну перевагу в інформаційному середовищі, отримує тактичні переваги над противником, якi можна порiвняти лише з монопольним володінням зброєю масового знищення. Багато хто з них вважає, що тактика «генеральних битв» (із характерними для неї протистоянням армій і масовими людськими жертвами) незабаром займе своє місце на звалищі історії поряд зі шпагами і середньовічними латами. Успіх воєнної кампанії багато в чому визначатимуть перемоги у безкровних битвах у інформаційному бойовому середовищі.
Сучасна цивілізація за свою високотехнологічність і мобільність вимушена розплачуватися інформаційною залежністю й уразливістю. Постійне зростання «інформаційних швидкостей» і формування глобального інформаційного простору в десятки разів збільшили ефективність нових технологій натиску, часто відводячи військовому втручанню роль останнього аргументу.
Інформаційні технології, які дедалі частіше використовують з воєнною метою, поступово змінюють формат самих воєн, переносячи тягар воєнних операцій у площину інформаційного протистояння. Пріоритетного значення набуває «боротьба за уми», битва за свідомість людей і контроль над інформаційними потоками.
«Інформаційна війна» — це технологічний комплекс психологічних впливів, здійснюваних із метою зміни масової свідомості й формування необхідної громадської думки чи стереотипів масової поведінки. На даний момент, незважаючи на колосальні темпи розвитку інформаційних технологій, найефективнішим інструментом ведення інформаційної війни і впливу на масову свідомість залишаються «звичайні» ЗМІ — насамперед телебачення, радіо і друковані медіа.
Активна зовнішня політика Сполучених Штатів, які після Другої світової війни почали виходити на світову арену як новий глобальний гравець, часто наштовхувалася на нерозуміння рядових платників податків і виборців. Спадщина традиційної для американців ізоляціоністської психології і пацифістський соціальний клімат були істотною перешкодою на шляху еліт, орієнтованих на розширення зони економічного і геополітичного впливу країни.
Жорстка інформаційна політика Пентагону, що полягала в суворо «дозованій» і вибірковій подачі інформації для ЗМІ, тільки посилювала ситуацію і часто мала зворотний ефект. Антивоєнні настрої сягали пікових позначок, втілюючись у сплесках пацифізму і призводячи до нездорових рецидивів старих «недуг» — американського ізоляціонізму. Але статус всесвітнього борця за демократію передбачав, нарівні з міжнародною, широку громадську підтримку. Адже Сполучені Штати ще на прикладі В’єтнамської війни пересвідчилися, що вести війну на території чужої країни без підтримки всередині власної практично неможливо. Напевно, саме тому воєнну інформаційну доктрину кардинально переглянули. Фахівці Пентагону після серії масштабних досліджень розробили нову концепцію взаємодії із засобами масової інформації, суть якої полягає якраз у максимальному залученні ЗМІ. Інша річ, що коло цих медіа обмежене групою привілейованих телекомпаній, газет і журналістів, наділених пріоритетним «допуском» до інформації й висвітлення миротворчих операцій. Під час іракської кампанії коло «інформаційних монополістів» було звужене до кількох суперлояльних щодо президента та його оточення ЗМІ.
«Обрані» медіа, формуючи задану новинну кон’юнктуру, виконують ряд стратегічних завдань, серед яких, нарівні з придушенням волі противника, — конструювання громадської думки, що забезпечує суспільну підтримку воєнної операції й обгрунтування воєнного втручання на міжнародній арені.
Перша воєнна операція, де одним із провідних елементів була заздалегідь розроблена і чітко скоординована стратегія медіа-супроводу, — «Буря у пустелі». Тоді вперше застосували технологію трансляції бойових дій у реальному часі. Відтоді інформаційна складова воєнних кампаній постійно посилювалася і набувала дедалі більшого впливу на результат конфліктів. Миротворчі акції останніх років отримали нове смислове наповнення — крім усього іншого, вони набувають характеру своєрідних «новинних серіалів» зі своїми заздалегідь заданими «хорошими» і «поганими хлопцями», властивою голлівудським «хітам» героїкою і класичною сюжетною лінією з традиційною перемогою «сил добра» над «силами зла».
Це повною мірою стосується й останньої операції в Іраку. Проте можна виділити низку критеріїв, які кардинально відрізняють іракську війну від попередніх. По-перше, ще ніколи інформаційне протистояння не сягало такої гостроти (як з боку США, так і з боку Іраку). По-друге, ніколи так очевидно не переглядали заданість загального інформаційного контенту. Вже на початку воєнної операції більшість західних телекомпаній отримали рекомендації від представників американської армії, основним пунктом яких було наполегливе прохання не випускати в ефір кадри, де бійці сил вторгнення з’являються у неналежному для завтрашніх переможців вигляді. За твердженням західних журналістів, які висвітлювали і «Бурю в пустелі», і «Шок і трепет», під час останньої операції вони набагато сильніше відчували контроль з боку американської військової адміністрації.
НАСЛІДКИ «ПАТРІОТИЧНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ»
Ми не перемагаємо, доки CNN не повідомляє, що ми перемагаємо.
Інформацією править заданість — цей постулат цілком відображає те, що відбувалося у міжнародному інформаційному просторі під час іракської кризи. Журналісти, які працювали у зоні бойових дій, часто кажуть, що першою жертвою будь-якої війни стає правда. Але у випадку з Іраком правда померла ще задовго до початку воєнних дій.
Початку операції в Іраку передувала тривала інформаційна «прелюдія». У момент перетину армією вторгнення іракських кордонів противники були у стані інформаційної війни вже не один місяць. У цей момент інформаційне протистояння досягло свого першого піку, що неодноразово повторювалося протягом усієї війни.
Забезпечення міжнародної легітимації воєнного втручання не було пріоритетним завданням американських військових і засобів масової інформації — про це дозволяє говорити аналіз технологій інформаційного натиску, які використовували як стосовно Іраку, так і стосовно «колег» по Північноатлантичному альянсу. Заяви високопоставлених військових чиновників США про готовність у разі необхідності вирішити «іракське питання» в односторонньому порядку стали основним лейтмотивом новинного контенту протягом «підготовчого періоду». Судячи з усього, головну ставку справді робили на формування позитивної громадської думки і досягнення максимальної підтримки всередині власної країни.
Формування «антиіракської» (або, швидше, «антисаддамівської») громадської думки почалося задовго до кризи й актуалізації «іракської проблеми» в американському суспільстві. Об’єктивно цьому сприяли і події останніх двох років. Теракти 11 вересня стали безпрецедентним карт-бланшем у руках американських військових відомств і спецслужб, забезпечивши їм величезний кредит довіри з боку рядових американців, які вперше зіткнулися з реальною загрозою національної й особистої безпеки. Крім того, і в очах світової спільноти будь-які дії Сполучених Штатів виглядали виправданими, а боротьба з міжнародним тероризмом і порушниками санкцій ООН стали переконливим виправданням силових практик у міжнародних відносинах.
З одного боку, об’єктивні чинники, з іншого, — задані медіа-стратегії більшості ЗМІ сприяли тому, що протягом останніх двох років гострота «терористичної фобії» у суспільній свідомості американців досягла позначки, котру не вдалося подолати навіть знаменитій «червоній загрозі» за часів сумнозвісного «полювання на відьом». А Джордж Буш, який мав неоднозначну репутацію як в елітному, так і в обивательському середовищі, перетворився на «батька нації», котрий має безпрецедентну електоральну підтримку і колосальний рейтинг довіри.
ЗОВНІШНІ І ВНУТРІШНІ «РИНКИ»
Багато соціологів кажуть, що ментальності американців не властива жертовність, вона не приймає людських жертв в ім’я будь-чого. Саме тому вони традиційно не підтримують воєнні операції, у яких армію «миротворців» спіткають невдачі. Людські жертви слугують головним «протверезним засобом», що провокує стихійні вияви пацифізму й антивоєнні виступи. Можливо, саме тому раніше, використовуючи старі та досить примітивні інформаційні стратегії, американські військові відомства приховували чисельність людських жертв і практикували банальне замовчування «невигідної» інформації щодо істинного стану справ.
Схоже, що старі соціологічні викладки втратили актуальність для «нової Америки», й у випадку з Іраком ми маємо справу з винятком із правил: навіть невдачі перших днів іракської війни не похитнули впевненості американців у легітимності силового вирішення іракської проблеми. За даними СNN, після перших невдач 60% американців висловилися за те, що слід посилити загальнонародну підтримку війни, і лише 20% — проти. Подібною підтримкою користувалися і дипломатичні маневри американської адміністрації, і критика занадто принципових європейців, і натиск, який чинили США на Раду Безпеки ООН.
Жоден із європейських урядів, які виступили на боці антиіракської коаліції, не міг похвалитися подібною підтримкою. Уряди Іспанії та Великої Британії пішли на конфлікт із громадською думкою й, узявши на себе відповідальність, ухвалили «внутрішньоелітне» рішення. На цьому тлі дії американських військових виглядають як реалізація рішення, яке визріло у «надрах суспільства» і яке схвалили «знизу», що підтверджує 70-відсоткова підтримка американцями дій президента Буша.
Багато в чому це пояснюється високим рівнем довіри американців до друкованого слова і телебачення. Для них не характерне критичне сприйняття інформації і схильність хоч би до первинного її аналізу. Ймовірно, причина криється у специфіці сучасної американської культури. Адже паралельно з процесом трансформації Сполучених Штатів у супердержаву швидкими темпами тривало формування так званого «суспільства споживання» з відповідним культурологічним наповненням.
У результаті сформувалася сучасна американська культура, яка більше за яку-небудь іншу є «телекультурою». Її «спрощеність» полягає в орієнтованості на максимальне задоволення споживчого попиту. Ставка робиться на «пряме» аудіовізуальне сприйняття інформації споживачем. Звідси — яскрава і барвиста форма подачі, нехай навіть на шкоду смисловому наповненню. Такий підхід багато в чому виключає критичне сприйняття пропонованого інформаційного продукту. Навіть американські експерти вимушені констатувати той факт, що за винятком деяких етнічних груп населення США, які традиційно приділяють особливу увагу класичній освіті (євреї, американці азіатського походження), систему цінностей більшості американських дітей формує масова індустрія розваг, що не передбачає розвитку аналітичного чи критичного мислення. Цілком імовірно, що у цій культурологічній площині і варто шукати відповідь на запитання, чому американська громадська думка — одна з найбільш легкоманіпульованих у світі.
Саме тому перший і головний інформаційний удар американці зробили «по своїх», а уже потім по Іраку. США часто програвали інформаційну війну на «зовнішньому» фронті, зате завжди вигравали на «внутрішньому». Іракська пропаганда продемонструвала досить високу ефективність і досягла помітних успіхів у боротьбі за міжнародну громадську думку. Саддам Хусейн майже завжди вигравав «зовнішню» інформаційну війну. А дії союзників і сам факт воєнного втручання, не санкціонованого ООН, загалом викликав надто негативну реакцію світової громадськості, незважаючи на те, що до постановки щоденних звернень Пентагону до світу задіяли кращих фахівців Голлівуду. Та, судячи з усього, на той момент досягнення «позитивного сальдо» у громадській думці за межами власної країни не було для американців пріоритетом номер один.
ХТО ПЕРЕМІГ?
Основні аргументи на користь воєнного втручання і головні «силові лінії», за якими союзники здійснювали натиск на світову громадську думку, були такими:
— наявність в Іраку зброї масового знищення і готовність Хусейна її застосувати;
— режим Хусейна — антидемократична, тоталітарна держава, яка широко практикує порушення прав людини і репресії проти власного народу;
— Ірак грубо і систематично порушує міжнародне законодавство;
— Ірак у ході воєнної операції постійно порушує міжнародні конвенції про утримання військовополонених («міф про «порятунок рядової Джессіки Лінч»).
Інформаційна війна Іраку та США ввійшла в активну фазу після «сенсаційних повідомлень», що Хусейн посадив свого сина Удая під арешт за спробу втечі з країни. Відразу після цього іракське телебачення показало самого Удая, який сидить поруч із батьком і «готовий боротися із загарбниками». Буквально через кілька годин спростували «чутки» про страту Саддамом віце- президента Іраку Таріка Азіза. Це повною мірою стосувалося чисельності загиблих американських військовослужбовців, ходу воєнних дій і результатів операцій.
Технологію «не підтверджених повідомлень» із «достовірних джерел» використовували обидві сторони досить часто, проте американці тут володіли стратегічною ініціативою протягом усієї кампанії. Найiмовiрнiше, подібні практики були «імпульсними» інформаційними атаками, що мали на меті досягнення короткочасної ситуативної переваги в інформаційній боротьбі і не розглядалися як чинники довгострокового впливу на громадську думку.
Ірак у більшості випадків оборонявся, застосовуючи тактику негайного спростування повідомлень американських ЗМІ. З цього погляду справжньою проблемою для американського військового командування стала катарська телекомпанія «Аль-Джазіра», відома своєю об’єктивністю і незалежною позицією. «Аль-Джазіра» передавала безліч «небажаної» для союзників інформації. Вимушену паузу в бойових діях катарські журналісти пояснювали тим, що наступ союзників захлинувся. «Аль-Джазіра» постійно давала в ефір альтернативну інформацію про втрати американців і британців, нарешті, демонструвала «небажані» кадри з Багдада: діти, поранені під час американського нальоту тощо. А основною формою «внутрішнього піару» в Іраку були постійні телезвернення Саддама Хусейна до нації, які транслювали як іракські телекомпанії, так і катарська «Аль-Джазіра».
Хто ж усе-таки виграв інформаційну війну? Дані соціології свідчать про те, що антиамериканізм, який і до іракської кампанії був звичним явищем для багатьох європейських країн, досяг рекордних показників. І це свідчить про те, що об’єктивно США, вигравши інформаційну війну всередині країни, поки що програють її практично для всього іншого світу.
Але важливіше інше. Конструювання нового світоустрою обов’язково супроводжуватиметься змінами у структурі глобального інформаційного простору. Функціональна роль громадської думки (яка є креатурою ЗМІ) як одного з інструментів впливу на прийняття владних стратегічних рішень, найiмовiрнiше, також змінюватиметься.
Багатополярний за своєю природою інформаційний простір, із властивою йому безліччю інформаційних джерел, основних ньюзмейкерів та інформаційних каналів в умовах однополярного, з військово-економічного погляду, світу навряд чи зможе уникнути кардинальних трансформацій. На порядку денному — однополярний інформаційний світ?
