«... Не всi батьки консервативнi»
Сьогодні у рамках концепції тоталітаризму епоху радянської історії розглядають переважно як негатив, а значення періоду перебудови для долі України інтерпретують головним чином у термінах «розпаду імперії» і «національного звільнення». Такий підхід унеможливлює об’єктивне і всебічне розуміння вітчизняної історії ХХ століття, відводить масову свідомість від сенсу демократичних перетворень, що назрівали, але не здійснилися після серпня 1991 р. Адже фактично не відбулися ні передача власності на засоби виробництва трудовим колективам, ні відсторонення колишньої партноменклатури від влади на підставі закону про люстрацію (як це провели в Чехії, Латвії, Естонії), ні переатестація носіїв учених ступенів з гуманітарних спеціальностей, що становили ідеологічну «обслугу» режиму, ні визнання моральної відповідальності рядових членів правлячої партії за підтримку цього режиму. Демократичний варіант реформування суспільства було втрачено. Замість діалектичного синтезу кращих елементів соціалізму і капіталізму, їхньої конвергенції встановився — і надовго — синтез найгірших рис «дикого ринку» і колишньої етакратичної системи, яку помилково ототожнюють із соціалізмом.
Виходить, що історії до 1991 р. нібито не було, або була, але несправжня. Апологети цілковитого розриву з радянським минулим не чують, та й не хочуть почути і зрозуміти своїх опонентів. Причому найзавзятішими антикомуністами виявляються ті, хто раніше демонстрував протилежні переконання і зробив кар’єру завдяки партквитку. Страшні чорні сторінки вітчизняної історії XX ст. — це правда, але лише її частина. За кадром залишається повсякденне життя мільйонів людей, а також «анатомія» режиму, винного у деформаціях соціалістичної ідеї, корозії моральності, а то й прямих злочинах. «Ми наш досвід безперервно знецінюємо — саме тим, що щодня чуємо і читаємо людей «без біографії», людей, які почали життя з чистого аркуша — і які від небажання зазирнути у власне минуле уникають серйозної розмови про спільне минуле, про те, що від нього залишилося», — писала Маріетта Чудакова. Поки не осмислені уроки сталінізму, застою, перебудови, ми не застраховані від повторення одних і тих самих помилок. Некоректна позиція виправдання невдалих «реформ» 1990-х рр. наслідками радянського минулого, в свою чергу, затушовує закономірне запитання: а яке покоління, які соціальні групи відповідальні за «втрачене» десятиріччя, за реформи довжиною в життя?
Завдання упорядкування, структурування хаосу, спричиненого чорно-білою переоцінкою історії, лягає на плечі середнього покоління, що зв’язує «батьків» і «дітей». Навколо нас усе менше живих учасників і свідків історичних подій XX століття, і слід встигнути документально зафіксувати все те, що вони зберігають у пам’яті. Усні свідчення, фотографії, щоденники, спогади, листи (з дозволу авторів), підшивки старих газет і журналів докомп’ютерної ери допоможуть відтворити вигляд радянської цивілізації, що йде у вічність, об’єктивно оцінити справжні обставини і наслідки розвалу союзної держави. Важливі передусім долі простих людей. Монополія владарюючої і наукової еліт на дискурс стосовно відомих подій 1991 р. призвела до появи міфів новітнього часу про безваріантність і неминучість тих подій. Риторична фраза «немає альтернативи» і демократія — несумісні.
У справі зберігання історичної спадкоємності особливо багато питатимуть iз інтелігенції, під якою маються на увазі мислячі та совісні люди з різних класів і прошарків суспільства, а не суто статусна група, тим більше у сучасній ситуації девальвації звань і дипломів. У владі також майже не представлені нові обличчя, які не брали участь у політичних баталіях 1990-х рр. і, відповідно, незаангажовані. Вони розпорошені по різних вікових когортах, і було б спрощенням заносити до нових (умовно кажучи, нетоталітарних) особистостей виключно представників так званого «першого вільного покоління українців» (1968 року народження і молодших), про що поспішили сповістити деякі соціологи. Не всі батьки консервативні, не всі діти прогресивні. У нерівному бою з всесильним апаратом і самовдоволеним міщанством честь свого покоління свого часу відстояли вільні особистості: Василь Стус, Віктор Некрасов, Петро Абовін-Егідес, Микола Амосов. І нині поруч із нами з покоління 50 — 60-літніх: Мирослав Маринович, Вадим Скуратівський, Віктор Малахов, Володимир Малинкович, які ніколи не зраджували себе. Чи є серед сьогоднішніх гучних опозиціонерів люди, які готові взяти на себе частку провини за сьогоднішній стан справ у країні, здатні відмовитися від владних привілеїв, роздутих в умовах масової бідності?
Подолання соціальної анемії все ще можливе шляхом повернення до правди, відновлення втраченої атмосфери партнерства поколінь з урахуванням загальнолюдських, гуманістичних цінностей.
