Це ми, Господи!
Телебачення — найдоступніший спосіб подумати про себе самих. От і минулий телетиждень знову дав нам привід для цього. Бій Кличка з Льюїсом, який показав телеканал «1+1» і який досі обговорюють, дивилися й ті, для кого бокс незрозумілий або навіть огидний. Тому що це наш Кличко, тому що б’ється він не тільки за мільйони, а й за країну, до якої в нас безліч претензій, але яку ми хочемо й готові любити. Потенціал цієї нерозтраченої любові величезний, і ми раді будь- якій можливості проявити її, любов, не фальшивлячи.
Взагалі, про це вийшов і документальний фільм Сергія Долбілова «Україна — чемпіон», і подальше його обговорення в «Документі» в Юрія Макарова («1+1»). І те, що чергова спроба самоідентифікації цього разу здійснювалася за допомогою багатогранної й мiсткої футбольної теми, зробило це обговорення жвавим і зацікавленим по обидва боки телеекрану.
Ритуальність підготовки вболільвальників до спортивного протистояння своїх кумирів, язичницькi заклинання й «вертепність» екіпіровки місцями зачаровували, втягуючи вже телеглядачів у загальний передматчевий ритм. Чому саме футбол в Україні став інструментом об’єднання нації, чи дійсно тому, що інших способів, особливо не докладаючи зусиль, відчути свою спільність в країні немає? Це питання залишилося фоновим, зате в процесі перегляду й обговорення визначення для самоусвідомлення виникали не менш важливі. Чи перетворює футбол народ на натовп? Чи ми як народ тільки формуємося, а футбол — один із центрів тяжіння, що дозволяє нам відчути свою небайдужість до країни й один до одного? Обличчя, розмальовані в кольори національного прапора, не завжди тверезi і не завжди інтелектуальнi обличчя, не викликають неприйняття, тому що не агресивні. І в цьому також наша особливість. Ще виявилося, що українець — все-таки істота колективна, яка не загубилася у своєму розвитку десь у крайніх хатах, а відчуває потребу в співпереживанні, причетностi до спiльного, привносячи в це спiльне свої індивідуальні здобутки й реакції. Й зовсім несподівано у світі навколофутбольного життя виявилася наша національна терпимість, готовність пробачити одне одному різницю проявiв радості й горя, захопленості й відчаю. І нічого не помічаючий довкола себе в екстазі співпереживання «справжній полковник», і «втомлений» від напруженого очікування й пива провінційний вболівальник, і згуртовані групи, що реалізують себе, зокрема, і в своєрідній забаві «хто пронесе на трибуни більше горілки повз міліцейські кордони», і ревучий, тріумфуючий або ридаючий натовп — усе це ми, і нам, за великим рахунком, добре разом. Ми, можливо, багато забули, а багато про себе досі не знаємо, але наша агресія здатна знаходити цілком мирні способи виходу й не вимагає крові, якщо противник здатен будувати з нами відносини на такому ж рівні.
Про те, що це дійсно ментальна особливість українців — не нападати, але захищатися, йшлося й у «Подвійному доказі» («1+1»), що торкнувся подій на Волині 1943 — 1947 років. Різанина чи трагедія? Так поставив запитання ведучий перед початком дискусії. Кожна смерть, будь-яка різанина — передусім трагедія для обох сторін, відповіли учасники обговорення непростої теми. Але це не має заважати нам прояснити всі трагічні обставини, щоб більше в нашій історії жертв міжнаціональної ворожнечі не було. Щоб і ми, і ті, хто вимагає від нас однозначного й одностороннього покаяння, знали межі нашої терпимості й кiнець нашого терпіння. Те, що досі й поляки, й українці вважають ініціаторами кривавого конфлікту одне одного, свідчить про те, що біль ще не зник і упередженість у відносинах досі існує. І навіть якщо враховувати, що Україна й тоді, й тепер була і є полем для вияву амбіцій двох колишніх імперій, Польської та Російської, смішно вважати, що витоки подій воєнних сорокових лежать в одному віковому часовому відтинку. Ставлення до українців як до людей другого сорту насаджувалося поляками віками й стало побутовим у поляків тоді, але не зникло й зараз. Можна згадати хоча б про недавню історію розслідування справи польського «даїшника», який застрелив ні за що громадянина України, що віз народжувати на Батьківщину свою дружину, й відбувся легким переляком. Навряд чи це сприяло викорінюванню вікової настороженості. Що ж до неофіційних зазіхань колишніх імперій на наші території, то смішно себе дурити й вважати, що їх немає. Як зауважив один з учасників дискусії, частина польського суспільства й донині вважає Волинь і Галичину своїми етнічними землями. Напевно, так вважає не критична маса польського населення, але все-таки...
Так, дійсно, обидві імперії, в зонах впливу яких віками перебувала Україна, готові були дозволити їй певну свободу самовираження. Але в межах, коли борщ з галушками, шаровари й задушевні пісні — будь ласка, а от «на більше ти не розраховуй». І сьогодні спадкоємці тих імперій, які настраждалися за свою історію, зокрема, й одне від одного, єдині в прагненні примусити Україну відступитися від визнання, відректися від УПА. Від армії, що захищала свій народ від усіх, кого цей народ вважав на своїй землі окупантами, що захищала українську державність ще в її ембріональному стані, тому що саме українська державність і була тим страшним табу. Чи випадково?
А в Луцьку цього літа відзначатимуть (не в значеннi святкувати) 60-річчя волинських подій. Президенти двох країн зустрінуться й скажуть те, чого чекають від них їхні народи. Поляки готові до цього й знають, що вони хочуть почути. Про це можна судити з настроїв і заяв одного з учасників «Подвійного доказу», працівника польського Інституту народної пам’яті (до речі, а в нас є такий інститут?). Що ж, ми готові вибачити й покаятися. Але не під тиском, не примусово, не вимушено. Ми хочемо пробачити, але не через незнання, а усвідомлено. Щоб чергове покаяння не стало черговим засобом камуфляжу. І навряд чи цей процес можна штучно або політично прискорити.
