ЗАПИТАННЯ «Дня»

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАН України:

— Як відомо, люблять не за щось, а всупереч. Саме тому я люблю Росію за її вічну непередбачуваність; за месіанські ідеї; за захоплення роздумами про долю світу й вічні цінності на шкоду практичним діям із організації гідного життя на вельми значній частині суходолу; за здатність жертвувати земними інтересами в ім’я небесної благодаті душевного спілкування за склянкою культового національного напою; за широку натуру, габарити якої ніяк не вкладаються в прокрустове ложе здорового глузду... Нарешті — за її непояснювану з прагматичного погляду любов, нерідко впереміш із образами, до тих, кого вона вважає братами своїми меншими: наприклад, до України. І від цього ж я б хотів її позбавити. Нехай навіть на шкоду своєму великому та світлому почуттю до батьківщини Пушкіна, Толстого і Чайковського.

Леонід КРАВЧУК, народний депутат України, лідер фракції СДПУ(О):

— З Росією пов’язане моє нове життя. Я народився при Польщі і жив певний час в тій Україні. І для мене з дитинства була звичною така формула: завдяки Росії ми з’єдналися в єдину Україну. І я дійсно вдячний тій ситуації, яка склалася в 1939 році, коли українські землі стали єдиним цілим. Зараз Україна є незалежною державою в рамках тих кордонів, які були встановлені тоді й уточнені після війни. За це я Росії вдячний. А люблю я її за російську широку душу. Вона вирізняється серед інших своєю відвертістю, відкритістю. Щоправда, інколи ця відкритість переходить в дуже прямолінійне панібратство, яке не всім до смаку. Я багато спілкувався з росіянами, — вони настільки не зашорені, не замкнені в якихось рамках поведінки, що одразу ж переходять на «ти». Тут нічого не вдієш — такий у цієї нації характер.

Люблю я Росію також за її пісні й танці. За простори. Коли я подорожував Японією, Монголією, то, перетинаючи Урал, вночі бачив під крилом літака безмежну темряву, а вдень — неосяжну тайгу. Це простори, які важко збагнути і уявити. За все це я люблю цей народ. Він багато страждав, і зараз страждає, і бідно живе... І п’є багато. Інколи це п’янство призводить до того, що вимирають цілі села, — це також біда Росії. Біда не стільки самих росіян, скільки держави. Бо Росія — це не тільки Москва і Санкт-Петербург, це велика-велика країна, де дуже по-різному живе багато різних людей. Але за душу широку, за історію, за видатних діячів російських — письменників, вчених, поетів, музикантів — я вдячний Росії. За те, що вона робить такий великий внесок у світову цивілізацію.

А позбутися Росії потрібно зверхності. У російських політиків є певна зверхність по відношенню до інших, особливо до українців. Вони десь підсвідомо чи навіть свідомо вважають нас підлеглими, вважають Україну частиною Росії і не можуть від цієї солодкої для них думки відмовитись.

Це бажання керувати, диктувати менше виражене на рівні російської влади, але занадто — на рівні політичних партій, громадських організацій, різних стратегічних інститутів, де до цього часу видаються книги, в яких «на повному серйозі» вивчається питання, чи справді Україна є Україною, чи вона повинна бути незалежною, чи українська мова є справді самодостатньою великою історичною мовою, чи це російський суржик. І ніяк вони не можуть усвідомити, що вже не буде єдиної держави на базі Росії і України, що буде управлятися з Білокамінної. В свою чергу і українцям, особливо деяким політичним силам, треба позбавлятися страху перед Росією і негативізму по відношенню до неї. Якщо ми це зрозуміємо, то, я переконаний, Росія буде Росією, Україна — Україною, ми будемо державами, які матимуть між собою толерантні, дружні, партнерські стосунки.

Сергій КРИМСЬКИЙ, професор, доктор філософських наук:

— У Росії приваблює те, що вона історично відродила ідею євразійства, створивши континентально-державне об’єднання Європи й Азії. Ця роль не вичерпана й донині. Дивним феноменом континентального об’єднання народів стало створення великої російської культури. Жодною політичною або військовою силою не можна було об’єднати в Російській імперії такі різні раси, нації та етноси. Істотним чинником тут стало добровільне визнання багатьма народами творчого потенціалу російської культури. Ця культура в особі своїх святих подвижників, поетів, письменників, діячів мистецтва виразила той «вітер історії», який почав дути з такої собі духовної Атлантиди після народження Ісуса Христа.

Ця культура була збуджена моральними стражданнями. Максим Горький сказав, що «у русского человека — большая душа, которая чешется» . Але ця збуджена душа була не тільки достоїнством, але й бідою народу, бо обумовила схильність до утопічних шукань та ілюзій російського менталітету. Саме вони примусили шукати горезвісне «Опоньське царство» на шкоду благополуччю своїх міст і сіл.

Олександр РУДЕНКО-ДЕСНЯК, голова Об’єднання українців Росії:

— Напевно, я видамся дуже банальним, але те головне, що є в Росії і що залишиться ще дуже надовго, — це її велика література. Це те, за що Росію можна любити найбільше.

А позбутися, на мою думку, їй слід було б імперського минулого. Річ у тому, що сьогодні триває складне будівництво нової Росії. Якою вона стане — ще незрозуміло. Але я глибоко переконаний, що по-справжньому це будівництво почнеться, коли Росія позбудеться свого імперського минулого, імперських амбіцій, імперських уявлень про дійсність — загалом, від усього того, що, на мій погляд, уже справді належить історії.

Олег МЕДВЕДЄВ, політтехнолог:

— У Росії мені подобається: бурхливий розвиток ринку PR-а і політичних технологій; більша, ніж в Україні, свобода слова; вражаючі простори; Московський державний інститут міжнародних відносин; друзі; велика література; президент Путін і посол Черномирдін. Та при тому, що Росія з погляду ресурсів є найбагатшою країною світу, вона так і животітиме в бідності, якщо остаточно, безповоротно і твердо не стане на демократичний шлях розвитку. Бо свобода і тільки свобода, як довела своїми успіхами західна цивілізація, є найважливішою економічною умовою, що відкриває шлях до процвітання нації. Тому бажаю Росії демократизації і вестернізації, позбавлення імперських комплексів месіанства і «старшого брата», тверезої, хоч, можливо, і гіркої оцінки власного місця у світі та відмови від усіляких спроб протипоставити себе Заходу.

Михайло РЄЗНИКОВИЧ, генеральний директор, художній керівник Театру російської драми ім. Лесі Українки:

— Люблю Росію за її велику і могутню російську мову, за велику культуру. Різну. Театральну в тому числі, що дуже сильно на мене вплинула, і без якої я як особистість і як режисер, напевно, не відбувся б.

А щодо другої частини запитання, то, мені здається, росіянам слід перестати так беззастережно копіювати західні зразки у культурі, особливо в поп-культурі. Беручи участь у всесвітньому європейському процесі, потрібно захищати ті великі ідеї, на які вони так багаті. Хочеться, щоб Росія позбулася свого фантастичного снобізму по відношенню до всіх інших народів колишнього СРСР.

Станіслав ШУШКЕВИЧ, колишній голова Верховної Ради Білорусі:

— Росію я люблю за її літературу, мистецтво, за її інтелігенцію.

Необхідно, щоб Росія позбулася імперськості, але вона цього ніколи не зробить — я в цьому абсолютно переконаний.

Лесь ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ, художник, драматург, президент «Клубу естетичної непокори»:

— Я її не люблю... Легше сказати від чого їй не треба відмовлятися. По-перше, від національної пихи, від ксенофобії, від поділу людства на тих, «кто любит русских» та тих, «кто не любит». Інакше колишня велич занепаде. Вже зараз вона із сильної імперії перетворилася на країну, яка просто займає велику територію — стала слабкою економічно та культурно. Ксенофобія заводить у глухий кут.

Олександр ПАСХАВЕР, президент Центру економічного розвитку:

— Росія — велика країна, культурна країна. Особисто я, так уже сталося, виріс у російській мові та в російській культурі, літературі. Відмовлятися від цього мені б не хотілося. Що стосується відносин між країнами, Україною і Росією, то тут я мислю як професіонал. У сфері економічних відносин, здійснення численних можливих взаємовигідних економічних проектів, то, я думаю, їх повинні активно ініціювати обидві сторони, у тому числі й український уряд — будь-який український уряд. А ось щодо геополітичних і геоекономічних проектів, де йдеться про цивілізаційний вибір, то слід враховувати, що наш вибір визначений. Це — європейські орієнтири. Я вважаю, що дуже важко і практично навіть неможливо одночасно йти у два різних боки. Росія позиціонує себе як велика Євразійська країна. І її можна розглядати як окрему цивілізацію. А нам як країні невеликій потрібно вибрати між двома цивілізаційними напрямами — європейським і євразійським. Відповідно потрібно розглядати і пропозицію Росії щодо того, щоб разом іти до Європи. Якщо ця країна і має туди шлях, то він зовсім інший — це швидше союз двох цивілізацій, ніж входження, приєднання, адаптація, як у нашому випадку. І тому наші шляхи просто різні. А позбутися нам слід відчуття вторинності, підлеглості, імітаторства, від комплексу молодшого брата.

Лілія ПУСТОВІТ, дизайнер:

— Люблю Росію загалом за росіян, петербуржців, зокрема — за Петербург. Мова про те, що будь-яка нація, навіть за наявності своїх, обумовлених ментальністю, «за» і «проти», але яка має своє «обличчя», заслуговує на повагу. Люблю російську літературу і російських хлопців — останні, на мій погляд, дуже мужні. Що мені щиро не подобається, так це великоросійський шовінізм: це не та якість, на якій можна «виграти» в сучасному світі. Якщо говорити про сферу, що цікавить мене, тобто про моду, то мені не близька, скажімо, боязнь чиєїсь «відповіді» у російських дизайнерів. У значенні того, що представники з інших, колишніх союзних республік, можуть зробити деякі речі якщо не краще, то, принаймні, не гірше.

Віктор ГОРОБЕЦЬ , доктор історичних наук, директор Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України:

— Як історик, що професійно цікавиться російською історією, маю всі підстави для того, аби любити Росію за цілеспрямованість і наполегливість її еліти та жертовність народу в досягненні грандіозних, на перший погляд, абсолютно непосильних завдань. Від чого Росії варто відмовитись? Та все від того ж — від звалювання на свої плечі завдань, які є не лише непомірно важкими, а й, за великим рахунком, їй абсолютно непотрібними. Врешті-решт, звільнитися від тягаря відповідальності за долі всіх тих, кого, перефразовуючи слова класика, намагалася приручити.