Iсторія як ексгумація

Коли я сидів на прес-конференції у товаристві «Меморіал» між Юрієм Шаповалом і Володимиром Сергійчуком, — двома вченими, які так багато зробили для документування українського Голодомору, котрий ми на Заході називаємо Великим штучним голодом 1932 — 1933 рр., я згадував, як понад півтора десятиріччя тому сидів за комп’ютером у своєму вашингтонському кабінеті, набираючи чорновий варіант основної частини «Доповіді Конгресу» Комісії США з питань українського Голодомору. Я не був членом цієї комісії, всього лише виконавчим директором — збирав інформацію і писав доповідь, яку вона мала прийняти. Проте її часто називали «Комісією Мейса», і в певному сенсі такою вона і була. «Меморіал» — єдине місце в Україні, де зберігають магнітофонні записи інтерв’ю для тритомного «Проекту усної історії Комісії з питань українського Голодомору». Таким чином, це єдине місце, де можна послухати справжні голоси тих, кого ми записували на плівку у вісімдесятих, слова свідків, більшість з яких уже мертві. Є там і копії документів із Національних архівів США, якими ми користувалися, щоб визначити, яку інформацію і коли американський уряд отримував про Голодомор. Отже, я знаходився в оточенні не тільки експонатів виставки, присвяченої трагічному досвіду України ХХ століття, але й спогадів про вирішальний момент у моєму власному житті. І я не міг не думати про те, як сидів за клавіатурою комп’ютера, створюючи чернетку звіту про результати дослідження, який повинні були прийняти 15 членів Комісії. Про що ж ми дізналися? У нас відбувалися слухання, на яких були присутні свідки, старі емігранти, які могли розповісти нам про те, ЩО з ними зробили, але не про те, ЧОМУ це зробили. Для цього потрібно було зазирнути до свідомості цих злочинців — переважно через офіційну пресу того часу. Ми повинні були поглянути на українську історію у ширшому контексті того десятиріччя, яке покійний вчений-емігрант Григорій Кострук назвав десятиріччям масового терору 1929 — 1939 рр., розгрому інтелігенції і придушення тих залишків самоповаги, які українці на той час ще зуміли зберегти у Радянському Союзі. Кульмінацією став погром у ЦК КП(б)У за часів Великого терору 1937 — 1938 рр. Голодомор був лише найкривавішим епізодом у процесі розгрому України. Газети дозволяють нам прослідкувати крок за кроком заходи, за допомогою яких продовольство забирали у тих, хто його виробляв, одночасний терор проти тих, на кого було покладено відповідальність за його вилучення і придушення найактивніших провідників політики українізації, знищених разом із селянством під час постишевського терору 1933 року. Професор

Я не міг назвати це інакше як актом геноциду, навмисним частковим знищенням, що безповоротно калічив народ як такий. Члени Комісії ознайомилися із зібраною інформацією і прийняли підготовлені мною висновки. Були — і все ще є — і такі, хто з ними не згоден.

Навіть тоді, коли я сидів за горезвісним комп’ютером, стіна мовчання вже починала потроху руйнуватися. 25 грудня 1987 року, в довгій промові з нагоди 70-річчя проголошення першої української радянської держави на першому з’їзді Рад України, перший секретар КПУ Володимир Щербицький зайшов дещо далі прийнятого формулювання «труднощі з продовольством» у 1932— 1933 рр. і додав «і навіть голод у деяких районах». Станіслав Кульчицький, який, як я згодом дізнався, послав Щербицькому меморандум, щоб переконати його зробити цей крок, виступив зі статтею про голод в «Українському історичному журналі», газетними статтями і навіть радіопрограмами, які, хоч і не були повністю відвертими, все ж містили всю ту інформацію, про яку на той час можна було говорити. Потім почали говорити письменники, і 18 лютого 1988 року вперше у пресі з’явилося слово «Голодомор» — у статті Олексія Мусієнка. Так співпало, що того дня я відзначав своє 36-річчя, і для мене це було найкращим подарунком. Незабаром Спілка письменників благословила нині покійного Володимира Маняка на створення книги спогадів про Голодомор. Кульчицький поставив запитання читачам у статті в «Сільських вістях» та вказав адресу Маняка. На основі отриманих Маняком і його дружиною Лідією Коваленко 6000 листів було складено книгу, яку редагувала моя майбутня дружина.

Бродіння тривало, і 26 січня 1990 року, коли Радянський Союз уже агонізував, ЦК КПУ прийняв резолюцію «Про голод 1932—1933 рр. в Україні та публікації пов’язаних із ним архівних матеріалів». Мене запросили до Києва, щоб я був напохваті і міг сказати, яка це важлива справа, і я вперше вдихнув повітря землі, яка стала моєю другою батьківщиною. У результаті до кінця того самого року вийшла книга — «Голод 1932—1933 років в Україні. Очима Історії, мовою документів». Наклад був усього лише 10% від передбачуваного, і книга відразу стала бібліографічною рідкістю. Статті істориків, крім роботи Мая Панчука, яку слід би використати як передмову до другого розширеного видання цих документів, були не особливо цікавими, але книга подіяла. Леонід Кравчук одного разу сказав, що вона зіграла велику роль у його перетворенні з «солдата Партії» на Президента незалежної України: фактично — і в перетворенні Української РСР на державу, чиїм першим президентом він став. Книга стоїть осібно як пам’ятник історії моменту, в який її створювали, і вона могла б послугувати основою для зібрання останніх розвідок українських учених у цій області.

До сьогодні в українських істориків було вже десять років для того, щоб переглянути архіви. Список самовідданих українських вчених, очолюваний Кульчицьким і Шаповалом, кращими дослідниками раніше засекречених архівів, гідних вважатися національним скарбом України, Володимиром Сергійчуком, Василем Марочком та іншими, хто знаходив і публікував документи, які поглиблюють наші пізнання про те, що зробили з їхнім народом, дуже довгий, щоб опублікувати його на сторінках газети. Я радий, що так багато чудових учених прийняли у мене естафетну паличку. Зрештою, не я розпочав цей процес. Я б сказав, що якщо є історик, який заслуговує на пам’ятник (а історики зазвичай віддають перевагу книзі перед мармуром), то це Дмитро Соловей, який опублікував перше серйозне дослідження в 1953 році у Вінніпегу (згодом перевидане у Дрогобичі під назвою «Голгофа України»), і багато інших, які зробили все, що було в їхніх силах, ще до мого народження. Історія як наука — це процес дослідження того, що необхідно знати, і головне тут — не забувати про кроки, зроблені до тебе. Інші люди робили ці кроки до мене, я зробив свої кілька кроків, а тепер інші рухаються далі. Я пишаюся, що є кому продовжити те, що я розпочав і не міг довести до кінця, але до чого також доклав руку.

Отже, я сидів на презентації колекції документів Володимира Сергійчука, зібрання статей про три Голодомори радянського періоду і посмертних зібрань Володимира-Юрія Даниліва, одного з організаторів відкритого суду, створеного Всесвітнім конгресом вільних українців, щоб поглянути на голод із юридичного погляду, котрий прийшов до висновку, що, можливо, геноцид був, а можливо, і ні. Але це зовсім інша історія, і краще залишити її для мемуарів, які я завжди мріяв написати, — щоб мій син в Америці зрозумів, що його батько не такий поганий, як дехто каже, і не так хороший, як декому хотілося б думати.

Юрій Шаповал був, очевидно, першим, хто прочитав нещодавно видані архіви Лазаря Кагановича, опублікував безліч документів, які уточнюють наше уявлення про цей жахливий епізод історії, і, за своїм звичаєм, послався на документ, опублікований у «Независимой газете» 30 листопада 2000 року, який в іншому випадку я б не прочитав і в якому йдеться про те, що я міг тільки передбачати. А саме: про книгу «Командири великого голоду. Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича до України і Північного Кавказу» під редакцією Валерія Васильєва і Юрія Шаповала (Київ, «Генеза», 2001), яка містить особистий лист Сталіна його довіренiй особi Лазарю Кагановичу від 11 вересня 1932 року:

«…Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50 райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП(б) и требованиями райкомов и вот — долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужества пойти в нужный момент против течения, не может быть настоящим большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь — не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденс не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.

Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять.

Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в украинской компартии (500 000 членов, хе-хе) обретается немало (да, немало) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец, — прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое — это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей…

…Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР, в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть».

Ось що було на думці у великого диктатора незадовго до того, як вiн наказав відібрати останню картоплину у тих, хто вмирав від голоду.

Зроблено ще один внесок у процес оздоровлення України як нації та держави, і внесок вагомий. Сергійчук, Шаповал, Марочко, Кульчицький і багато інших вклали в нього свою лепту. Кожен із них зробив ще один крок шляхом, що веде Україну від того, чим вона є, до того, чим вона хоче стати і на що заслуговує.

Історія виконує різноманітні функції в різних суспільствах. В Україні, державi, скаліченій своєю власною історією, історики покликані зробити свою особисту, скажімо так, судмедекспертизу, навіть розкопати могили й ексгумувати мертвих. Жертв минулого злочину…

Для того, щоб жити далі.