ВОЛИНСЬКИЙ «БЛЮСТИТЕЛЬ БЛАГОЧЕСТЯ»

Сповнились передбачення поета і правдоборця Данила Братковського, висловлені ним у вірші «Піднось свою душу душі на користь»: не може співпереживаюча душа, вжалена несправедливостями, що чиняться у цьому шаленому світі, не піднестися до тривог і переживань душі народної. Тому власна доля йому відома: «за мучених я сам мучитися мушу».

«Посеред ринку луцького, через ката на сім разів мордерсько зістав стятий», — свідчить козацький літописець Самійло Величко.

Данило Братковський був страчений за вироком польського військового суду 16(26) листопада 1702 року на середньовічній площі Ринок у моєму рідному Луцьку. Багато-багато разів блукав я цією площею, зазираючи у бокові вулички, стояв перед церквою Чесного Хреста і не знав, що у підвалах цієї братської церкви навіки впокоїлось потяте катом його тіло, а над цією площею застиг передсмертний крик «людини вченої, поета прекрасного» (Самійло Величко). Згадую, ось майже двадцять років тому в історико-літературному збірнику «Отчий край-85» я прочитав оригінальну розвідку-есей Валерія Шевчука «Діамант у попелі» – і відкрився переді мною унікальний духовний образ української людини доби пізнього Відродження, яка вимушена була жити серед магнатсько-шляхетської верхівки Речі Посполитої, бути до неї в опозиції і, врешті-решт, виступити проти цієї несправедливої, облудної і жорстокої системи. Та перш ніж Данило Братковський візьме участь у народно-визвольному повстанні 1702 — 1704 рр. на Правобережній Україні під проводом полковника Семена Палія, він розгорне свою, творчо-оригінальну боротьбу проти суспільного ладу та самої влади, як низової, так і найвищої, Речі Посполитої.

Хто зна, коли Данило Братковський почав писати сатиричні фрашки-епіграми, як він зібрав їх докупи, хто порадив йому їх видати окремою книжкою, в кого він позичив гроші на її видання, але відомо достеменно, що видавець Франтішек Цезарій-молодший опублікував у 1697 р. в Кракові книгу польськомовних сатиричних поезій під назвою «Swiat po cz ю e s я ci przeyzrany» («Світ, розглянутий по частинах»). Тираж великий — 4100 примірників, кошти — чималі, яких у Данила Братковського не було, тому він змушений брати в борг, але так і не зміг остаточно розрахуватися з видавцем. Тому весь тираж книги залишився в Кракові. Хоча книжку зауважили, про що свідчить поява її у приватних бібліотеках шляхти і у духовних осіб, у бібліотеках навчальних закладів, переписування з неї віршів і поширення їх у рукописах. Щоправда, мине понад півстоліття, коли окремі поезії Д. Братковського завдяки відомому діячеві польського Просвітництва Франтішку Богомольцю з’являться друком у Варшаві в збірнику «Rozrywky» (1768).

Данило Братковський свідомо обрав для видання власним коштом збірки своїх віршів друкарню Франтішка Цезарія-молодшого. Це була честь опублікувати книгу у друкарні родини Цезарів, де на титульних аркушах кожної книги зазначалося: «Його королівської милості та ясновельможного пана краківського біскупа, князя сіверського і також преславної Краківської Академії друкар». Далеко не кожний друкар Речі Посполитої мав такі привілеї на друкування різного роду книжок, які мав Ф. Цезарій від короля, від ректора Краківської Академії, від краківських біскупів, від генерала домініканського ордену.

Поява книги у друкарні відомого і авторитетного видавця, рід якого майже сто років вів активну видавничу діяльність в університетському, культурному, науковому центрі європейської слави — відкривала хороші перспективи для її поширення і визнання.

Як тоді велося, як ведеться й до сьогодні, надії на справедливість покладались на верховного правителя, в часи Братковського — на короля, який, мовляв, не знає повної правди, де відає, що творять його фаворити з підданими Корони. Можливо, тому Данило Братковський і присвятив свою книгу королю Речі Посполитої Августу II Сильному, хоча ймовірніше, що він просто прагнув привернути увагу до своєї творчості, врешті- решт, до своєї особи, яка володіла особливим даром розпізнавати тогочасний продажний і фарисейський світ. В’ячеслав Липинський, автор дослідження «Данило Братковський — суспільний діяч і письменник кінця ХVII ст.», зауважив, що «та посвята зовсім розминається із змістом книжки. У тих коротеньких віршах, що з них вона складається, яскраво змальовано сучасне автору життя, а на тому тлі виразно бачимо його думки, його світогляд».

Поет поривався донести правду про ті кривди, що їх чинить польська шляхта на українських землях, про ті знущання над простим людом, які вже стали чи не нормою поведінки магнатів.

Чого се, мосьпане, десь
правда пропала?
Бо навпаки зватись тепер вона
стала.

В уяві Братковського сучасний світ — величезна мозаїка, яка мерехтить, змінює свої кольори, заманює і зачаровує, але якщо вдається уважно роздивитися якусь одну частинку цієї мозаїки, то в цій мініатюрі відкриється справжня суть цілості.

Данило Братковський особливо не зважав, поляк чи українець, католик чи уніат, православний той чи інший шляхтич, священик, суддя, посол до сейму — він таврував моральну ницість, сваволю, хабарництво, продажність тогочасних магнатів. Згадаймо його «Бенкет на сеймику»:

Плящину п’єте, отож уважайте:
Коли вгощає — його вибирайте
В посли до сейму, кудись депутатом
А ні, забуде, що звав тебе братом.
Тепер як роблять тобі, може, шану,
Питайся швидше: «Чого треба пану?»

Людина освічена, талановита, емоційно вразлива, за характером — бунтівлива, гаряча, Данило Братковський не міг змиритися з тим, що на його рідній Волині, на його православній землі так драматично складаються відносини між православною і греко-католицькою церквами і намагався відшукати шляхи до мирного розв’язання тривалої польсько-української конфронтації. Відомо, що Датой час Данило Братковський був людиною відомою і авторитетною в Речі Посполитій — із 1668 року володів земським званням венденського підчашого, мав чин брацлавського підстолія, наданий йому польським королем М. Вишневецьким у 1669 р. за особливі заслуги в дипломатичній діяльності, зокрема, за активну участь у підготовці Андрусівського польсько-російського перемир’я.

Саме в 1667 — 1669 рр. Д. Братковський обіймає посаду секретаря посольства польського короля Яна II Казимира до Москви. Дипломатичний хист випускника одного з університетів Італії, можливо, й Києво-Могилянської академії, яскраво відкривався на сеймиках Волинського і Київського воєводств, де Данило Братковський з властивою для нього безкомпромісністю, емоційною силою і логічною системою аргументів боронив українське православ’я і викривав тих, хто спольщився, хто заради власної вигоди, посад, винагород зрікався «русинського родоводу». Мимоволі зринає в пам’яті роман «Іван Виговський» І. Нечуя-Левицького, в якому письменник вкладає в уста українського гетьмана болісні роздуми про важкий стан простого українського люду внаслідок покатоличення багатьох-багатьох козацьких старшин: «Але ж католики-дідичі одняли од козаків вольності, не зважаючи на свою просвіту; та ще треба додати, що ті пане не польського, а українського роду, тільки вони сполячились, покатоличились і стали ворогами для України, для народу і для козаків; ці обляшки нашої крові вчинили нам стільки лиха, скільки й правдиві польські пани, ще й більше за їх».

Проте було й багато української еліти, яка не зрадила ні православної віри, ні свого роду, свого народу.

У «Пом’янику» Луцького Хрестовоздвиженського братства згаданий Лаврентій Древинський і його дружина Анастасія із роду Зубцевських, вшанована за те, що подарувала для братського притулку свій дім у Луцьку. Сам Лаврентій Древинський був фундатором Луцького братства, членом найавторитетніших українських братств, заснував славетне Кременецьке братство, шпиталь, друкарні, школи, мав звання чашник Волинський, неодноразово обирався депутатом королівських сеймів. В одному із своїх блискучих виступів у польському сеймі в 1620 р. цей авторитетний поборник православної віри наголосив: «У війні турецькій Ваша королівська величність більшу частину ратних людей затребує від народу руського грецької віри, того народу, який, не будучи задоволений у своїх нуждах і проханнях, чи підставить груди свої на захист вашої держави? Як може він старатися забезпечити вітчизні (Речі Посполитій) вічний мир і нило Братковський як депутат від православної шляхти Волинського воєводства виступив разом із Вацлавом Четвертинським і Андрієм Гулевичем 9 грудня 1679 року на З’їзді в Любліні, що його скликав польський король Ян III Собеський з метою розв’язати міжконфесійні проблеми. На спокій, коли у себе вдома не має внутрішнього спокою? Кожен бачить, які великі утиски терпить цей древній руський народ у своїй вірі» (цитую за: Гудзик Клара. Мелетій Смотрицький — публіцист, вчений і патріот. — «День», 7 лютого 2003).

Можна лише здогадуватися, з якою образною виразністю, переконливими аргументами і фактами, ораторською дотепністю виступав Данило Братковський, зокрема, на зустрічі в 1680 році короля Яна III Казимира з делегацією від православних м. Луцька, яку очолював високоосвічений український шляхтич.

Взагалі, це була доба полемік, великої напруги інтелектуальних сил передусім у царині релігійних переконань і конфесійних конфліктів. Адже після Унії 1596 року не тільки на Волині, але й по всій Україні не стало православної ієрархії і лише після таємного висвячення єрусалимським патріархом Феофаном у Києві в Києво-Братській школі семи єпископів була відновлена православна ієрархія. Митрополитом Київським став Іов Борецький, а на архієпископа полоцького було висвячено Мелетія Смотрицького.

У Вільні архієпископ Мелетій Смотрицький був огорнутий народною любов’ю і непохитною повагою. Там у 1610 році Віленське Святодухівське братство і видрукувало під псевдонімом Теофіл Ортолог його славетний польськомовник «Лямент» — книгу особливої художньої сили і полемічної пристрасті, книгу народної любові, яку католицька церква прокляла, а польська влада за її продаж чи купівлю накладала штраф у розмірі 5000 злотих. А скільки спростувань і антиспростувань у жанрі полемічної літератури породив і цей «Лямент», і наступні твори Мелетія Смотрицького зі сторони греко-католиків і католиків, яких тільки переслідувань не зазнав сам Мелетій Смотрицький, його прихильники та послідовники!

Як писав Іван Франко, «Унія брестська зразу внесла сильний фермент в лоно народу руського, викликала раптове збудження, рух умисловий, жваві диспути, розворушила з одної і з другої сторони гарячі пристрасті, сплодила надзвичайно цікаву полемічну літературу».

Можна лише уявити, яке враження справив на емоційно чутливого братчика «Тренос, або Лямент єдиної вселенської апостольської східної церкви…» випускника славної Острозької академії, сина її першого ректора, відомого письменника ХVI ст. Герасима Смотрицького — Максима, відомого як Мелетій Смотрицький.

Посміховиськом світові тепер я стала,
а перед тим людям і ангелам була здивуванням.
Прекрасна була перед усіма,
люба і мила, гарна, як зоря рання на сході,
красна, як місяць, визначна, як сонце,
одиначка у матері своєї,
вибрана у родительки моєї,
єдина чиста голубиця,
непорочна, нічим не замазана, не покалена.
Олій розляний — ім’я моє,
джерело вод живих — прізвище.

Цей плач гнаної, упослідженої, позбавленої прав православної церкви не одного українця підняв із колін і покликав стати в обороні східної віри, східного обряду. Багато хто з українців, як і Данило Братковсьий, відгукнувся на цей материнський плач, на цей заклик рідної матері-церкви, що прозвучав з уст захисника упослідженої в Речі Посполитій українсько-білоруської православної церкви. Таких я в теперішніх часах потребую синів, котрі б,

не оглядаючись нітрохи на особи,
ганьбили б Бога хулящих,
і, звернувши поважне лице своє до рідної братії,
сміливо карали з їх непорядне життя.

Данило Братковський сприйняв цей заклик з особливою душевною чутливістю, бо був наділений від природи даром полеміста, талантом образного мислення і алегоричного узагальнення. Очевидно, що він не виступав за скасування чи заборону унії і самої греко-католицької церкви — йому важило одне: чи польська влада визнає православну церкву як рівноправну серед інших конфесій у Речі Посполитій. Адже і сам Мелетій Смотрицький ще задовго до активної діяльності Д. Братковського у своїй «Обороні Виправдання» (1621) писав: «Ми не стоїмо на тому, щоби унія знесена була, бо ж у країні цій вільно кожному, як він хоче вірити. Отож народ наш руський Короля його Мосць просить, аби нас при правах наших і вольностях як світських, так і духовних залишити велів». Мелетію Смотрицькому належить гасло: «Русь примирити з Руссю», яке він поривався реалізувати. Мова йшла про об’єднання православних та уніатів. Ідея конфесійного об’єднання обговорювалася на келійному синоді в Гродзинську 1627 р., її підтримували такі авторитетні церковні діячі, як Петро Могила, Йов Борецький, Ісакій Борискевич. Мелетій Смотрицький так загорівся перспективою скликання православно-уніатського Собору, що їде до Києва на пораду до своїх однодумців — Петра Могили і Йови Борецького. Та суспільна атмосфера наповнювалася громами і блискавками — козаки і миряни не сприймали ідеї єднання з уніатами. Тому Собор 1628 р. засудив такі наміри полоцького єпископа, піддав його безжальній критиці та поганьбленню, до якого долучилися і його недавні однодумці.

Минуть десятки літ, Київська митрополія перейде від Константинопольського Патріарха в канонічне підпорядкування Московського патріархату, Річ Посполита і Московське царство укладуть Вічний мир (1686), згідно з яким «Церквам Божим і Єпископіям Луцькій та Галицькій і при них монастирям… в яких була і тепер є Благочестива Греко-руська Віра… жодного утиску і до Віри Римської і до унії силування чинити не вільно», проте справа далі задекларованих зобов’язань не пішла. Багато православних парохів стали таємними уніатами, а обраний 1695 р. за підтримки Луцького братства і православної громади Луцьким єпископом писар гродський Луцький і підстароста кременецький Дмитро, який набув духовне ім’я Діонісій Жабокрицький у трагічний для Данила Братковського 1702 рік перейшов на Унію. Боротьба з уніатською церквою для нього виявилась непосильною.

Мине не так уже й багато часу і Луцьке Хрестовоздвиженське братство переродиться в уніатський релігійний осередок і не буде відзначатися якимись помітними діяннями в житті міста й Волині.

Навіть і на мить не могли уявити чільні представники волинської шляхти, зокрема князь Юрій Чарторийський, волинський каштелян Михайло Мишка, луцький підстароста Якуб Лисаковський, овруцький староста Аврам Мишка та інші 40 вельможних шляхтичів, які прийняли 1598 р. заяву про згоду на унію і направили її на ім’я короля Речі Посполитої і Сенату, яка боротьба розгорнеться незабаром між вірними східної, західної і об’єднаної церков.

Після прийняття Берестейської церковної унії конфесійне життя Луцька відзначалося як мирним співжиттям православних, католиків та іудеїв, так і спалахами конфронтації між віруючими різних церков, переважно між православними та уніатами. Православний люд на Волині був чисельним, користувався великою підтримкою князя Костянтина Острозького, принципи якого не похитнули навіть намагання самого Папи Климентія VIII ввести його в лоно римської церкви. Але на початку 1608 року помирає славетний і авторитетний у всій Європі князь Костянтин Острозький, що суттєво вплинуло на настрої і почуття православних і ще більше ослабило і так нелегальну православну церкву.

Якщо ж згадувати про Луцьк тих часів, то лише після заснування Хрестовоздвиженського братства православні зміцнюють свої позиції. Ясна річ, головну роль у цьому відіграли українські магнати і шляхта, до яких належав і Данило Братковський. Він був знаним поборником привілеїв і гідності рідного міста Луцька, в якому з особливою турботою і увагою цей представник сеймової еліти опікувався комплексом братських будівель — Чеснохрестною церквою, шпиталем, школою, монастирем… Адже Данило Братковський навчався в Луцькій братській школі, не оминав такі православні храми і монастирі, як кафедральний собор Іоанна Богослова, Дмитрівський і Вознесенський храми, можливо, Троїцьку, Михайлівську, вірменську Св. Степана церкви… Але стверджувати це однозначно не доводиться, бо є свідчення, а саме — рішення Луцького земського суду щодо розтрат церковних маєтностей уніатськими священиками, «що на 1610 р. греко-католицькими були наступні церкви: Св. Афанасія, Св. Миколая, Св. Трійці, Св. Покрови, Св. Михайла, Різдва Христового, Св. Параскеви П’ятниці». Мабуть, і кафедральний собор Іоанна Богослова належав уніатській церкві. Але конфесійна ситуація почала змінюватися після 1617 року, коли в Луцьку з’являється православне Хрестовоздвиженське братство, яке почало відігравати консолідуючу роль на Волині. Православні магнати і шляхта вкладають солідні кошти у відбудову шпиталю, заснування школи, розгортання видавничої діяльності на базі мандрівної друкарні Павла Домжив Лютковича-Телиці та ієродиякона Сильвестра, відновлення активного життя монастиря, що діяв при братстві.

Зміцнення позицій греко-католиків у Луцьку розпочалося після того, як Ієремій Почаповський стає в березні 1621 р. Луцько-Острозьким уніатським єпископом, отримує кафедральний храм Іоанна Богослова, Пречистенський монастир…

Міжконфесійна боротьба набуває особливої конфліктності та великого розголосу, що змушує польських королів повсякчасно розглядати скарги від усіх конфесій і в залежності від обставин підігравати тій чи іншій стороні. Так, претендент на польський престол королевич Владислав створив програму гарантій прав православним Речі Посполитої і після коронації на польський престол, і в січні 1633 року з волі сейму вступають в силу права і привілеї Православної Церкви в Речі Посполитій.

Шлях до цього порозуміння між православними і католиками був складний. У квітні 1632 року помирає король Сигізмунд III Ваза і козацька старшина висилає на конвокаційний сейм своїх послів із дорученням домогтися дозволу на участь у виборах нового короля. На провінційних сеймах цим делегатам на сейм доручалося подбати про забезпечення прав православних віруючих, зокрема, повернення церков, маєтностей... Очевидно, Волинське братство сформувало цілий список таких вимог із зазначенням конкретних церков, монастирів, маєтків, які воно намагалося повернути православним. Конвокаційний сейм відбувся 22 червня 1632 р. у Варшаві, на якому й було укладено проект угоди між представниками православного і католицького духовенства із 9 пунктів. Важливу роль у досягненні порозуміння зіграв архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. У вересні 1632 року проходить елекційний сейм, де православні делегати вимагають негайно визнати свободу віросповідування і повернути права православній церкві. Там було створено комісію і нею були підготовлені «Статті».

Зокрема, цими «Статтями» короля Владислава IV Вази передбачалося, що надалі титул єпископа Луцького має право носити лише православний владика, що свідчило про ліквідацію в Луцьку уніатської кафедри. Петро Могила обирається Київським православним митрополитом і йому повертаються в Києві церкви і монастирі, крім Видубицького монастиря. Православна церква офіційно отримала право на чотири єпископати — львівський, луцький, перемишльський і мстиславський, які підлягали митрополиту. До єпископатів відійшли деякі церкви, монастирі, друкарні, школи, які колись їм належали.

По суті, з 1632 року розпочинається процес зміцнення православної церкви на Волині. Православний Луцько-Острозький владика з волі короля Владислава IV Вази одержує право на те, щоб церква Пресвятої Богородиці пречистенського монастиря на Луцькому передмісті стала єпископською резиденцією, поки уніатський єпископ Ієремія Почаповський не залишить Луцьку єпископську кафедру і не перенесеться до Жидичинського монастиря. У тому ж 1635 році церкви Св. Михайла і Параскеви П’ятниці переходять у православну конфесію, в наступному році православним стає храм Різдва Христового. Ясна річ, це викликало потужний спротив греко-католиків, які через голову польського короля скаржилися Папі Римському Урбану VIII про насильницьке захоплення православними уніатських церков, маєтків уніатської єпископії, містечок, сіл з фільварками…

Становище волинських греко-католиків суттєво змінилося після затвердження в 1661 р. польським сеймом умов Гадяцької угоди, хоча гетьман Іван Виговський вимагав ліквідації унії і затвердження Луцької, Острозької та ряду інших єпархій за православними. Та на ці вимоги українського гетьмана сейм не зважив, навпаки, зобов’язав повернути уніатам всі єпископати, монастирі й майно. У 1676 році польський сейм ухвалив передати православні братства під опіку місцевих єпископів і не здійснювати жодних контактів із Константинопольським патріархатом. Таке різке, багато в чому принизливе пониження в правах церкви східного обряду і самих православних, яким навіть було заборонено виїжджати за межі Речі Посполитої, не могло не викликати рішучих протестів і пошуків підтримки з боку задніпровських гетьманів. Очевидно, з цією метою і вирушив Данило Братковський на Наддніпрянщину. Адже усі легальні способи добитися гідної уваги і поваги до православної церкви і до тих, хто сповідує східний обряд, не увінчалися успіхом.

Данило Братковський не лише обурювався з тих несправедливостей та гонінь, які переслідували православних. Він не сприймав аморальної поведінки «вельможних панів» — пиятик, свавілля, зневаги до бідних, бундючності, підлабузництва, брехні та підступності… Болісно сприймав і засуджував часті постої в Луцьку війська польського короля і магнатів, які виснажували міську казну, розоряли міщан. Так, на сеймику Волинського воєводства 1669 р. влада міста і воєводства висловила рішучий протест у зв’язку з тим, що частини армії Речі Посполитої «без всякої потреби стають обозами в середині воєводства на останню нашу погибель». А скільки лиха приносили на Луцьк і Волинську землю турки і татари, шведські війська Карла ХII, російські війська Меншикова; а ще як згадати виселення людей з Правобережної України на Лівобережну внаслідок битви з турками під Чигирином у вересні 1667 року, що зумовило господарський занепад краю, епідемії, голод.

Данило Братковський не просто переживав ці всі біди й напасті, а намагався якимось чином зарадити лихові, висилаючи до Варшави різного роду апеляції, бо ж сподівався миром і злагодою втихомирити збурений несправедливістю гнів зневажених у своїх соціальних, національних і релігійних правах волинян. Як правило, це були колективні звернення, у яких ім’я Братковського було серед інших. Адже в його часи було доволі багато авторитетніших і багатших православних діячів. Згадаймо бодай єпископа Луцького і Острозького князя Гедеона Святополка-Четвертинського, який чверть століття володів луцьким єпископатом і відзначився особливою ревністю в обороні прав і свобод волинських православних. Та після того, як Гедеон Святополк-Четвертинський обійняв митрополичу кафедру в Києві (1685 р.) і вже через рік повністю підпорядкував Московській патріархії Українську Православну Церкву, на Волині піднялася нова хвиля конфліктів між православними і уніатами.

Основним збудником цього протистояння послужила передача польським королем у 1685 році Волинської єпархії Йосифові Шумлянському, який ще в 1681 році разом із своїми прихильниками таємно прийняв унію. Таким же таємним прихильником унії залишався і його брат Афанасій Шумлянський, який і був призначений Луцьким єпископом. Таким чином Волинська єпархія переходить під контроль уніатів і навіть обрання 1695 року кандидата від луцьких братчиків Діонісія Жабокрицького Луцьким православним єпископом не змінює ситуації.

Наростання, накопичення різного роду проблем, як духовних, релігійних, громадських так і соціальних, зокрема, пов’язаних із власним господарством, поглиблювали внутрішній драматизм Данила Братковського, посилювали в ньому відчуття трагічного завершення конфлікту між його поглядами і діями та цим недосконалим оточуючим світом. Визрілий духовно в атмосфері естетичного «смакування» філософськими взірцями літератури бароко, Данило Братковський не міг, відчуваючи в собі поетичний дар, не спробувати й собі осягнути цей суперечливий, так нерозумно влаштований світ, розіклавши його по частинах і розглядаючи кожну з них мудрим, часто іронічним, саркастичним оком. Як індивідуальне життя, так і життя суспільства, цілого світу трагічне, бо неможливо розв’язати універсальну суперечність буття – життя і смерті, вічності і кінечності усього сущого. Все минає, зникає в безмежжі жорстокого плину життя, що перебуває у вічній пастці часу, і людині лишається лише зі стоїчною мужністю переживати свою неухильну приреченість на забуття і зникнення зі світу живих. «Мінливість світу не зрозуміти», — стверджує поет, бо «усьому приходить кінець», але хоч яким би був цей світ несталим, суперечливим, трагічним, облудним, недосконалим, все ж таки він дивовижний, привабливий і жаданий. Трагедію цього мінливого світу людина повинна пізнати, усвідомити і внутрішньо пережити. Так, її життя недовговічне, але хіба палаци, замки, кам’яниці вічні?

Агей, і мури зазнають руїни,
Потужних замків здобувають стіни.
Не глина — камінь має прахом стати,
А ти, людино, хочеш протривати.

Цей «світ предивний», отож упізнай його, а через пізнання трагічно напруженого, сповненого суспільних суперечностей світу ти пізнаєш і себе, недосконалого, роздвоєного, смертного, але здатного віднайти сенс свого існування на землі.

Данило Братковський закликає не заманювати себе в пастку ілюзій, якими так щедро плодить людське марнославство, не втішатися ні славою, ні багатством, а пам’ятати, що в тебе під ногами прах, на який ти раніше чи пізніше перетворишся.

Агей, людино, тебе я по праві
Зміг уподобить одній лише паві.
Розпустиш крила і дмешся, пихатий,
На хвіст зиркуєш, такий він багатий!
Але як глянеш на ноги собі ти,
То серце стане од того боліти.

Повчання, моралізаторство — чи не найголовніший творчий стимул Данила Братковського, який в процесі «розглядання» частинок цього недосконалого світу переконується, що основна причина трагічних суперечностей і соціальних конфліктів криється в самій людині, в її природі.

Із чужої праці став раптом багатий,
Жив у халупі, а завів палати,
Наповнює скрині кров’ю людською.
Хто це, питаєш? Цить! Ми, із тобою.

Поета тривожила доля простої людини, зневаженої магнатами, принижена важкими обставинами земного життя, позбавленої надії віднайти серед сильних світу цього справедливість і допомогу. І як би це проста людина не любила цей світ, «для неї завжди знайдеться ганьбитель». У цій соціальній безвиході нічого іншого не лишається поетові, як кинути докір долі, самій системі побудови світу, в основі якої закладена фаталістична приреченість на несправедливість і безкінечні страждання посполитого люду.

Гей світе, світе! Усе ти умієш!
Наївсь, напився, мов вітер шалієш,
Шумиш, деркочеш і все розкидаєш,
А хто годує, того зневажаєш.

Саме цей світ і «злих похваляє», а «ганить добрих», а оскільки він є витвором людської діяльності, то «ми — світ!» і вина за його недосконалість лягає на кожного з нас. «Таке ми робим, а світ винуватим», — стверджує Данило Братковський.

Йому судилося жити в «лихі часи», але прагнув він утвердити благородний ідеал: «В свободі жити, тримати мир злотий». Ота нестримна, гаряча віра й надія добитися правди і торжества права й понесла його на Наддніпрянщіну, де він приєднався до фастівського полковника Семена Палія: «Повстанцям віддав Братковський великі прислуги. Він як людина письменна помагав їм укладати зазиви і маніфести до народу і він своїм прикладом зумів притягнути до війська своїх знайомих шляхтичів, що не мало допомогли козакам у боротьбі як досвідні старшини. Але Братковський хотів ще більше прислужитися українській справі. Він бажав поширити повстаннє далеко на захід, в ті сторони Волині, де ще були польські війська. І так він скинув шляхетське убраннє, передягнувся в просту селянську одежу і тайком пішов між ворожі сили. Але не повелось йому зайти далеко — польські стежі зловили його, та знайшли при ньому відозви та листи до повстанців», — пише видатний український історик, археолог, педагог і громадський діяч Іван Крип’якевич.

В одній із башт могутнього Луцького замку Данило Братковський чекав вироку військового суду. Яким буде цей вирок — він знав. Тому й написав детальний заповіт, у якому заповідав дітям своїм поховати його в Луцькій братській церкві і переказати луцьким церквам Чесного Хреста, Покровській і Михайлівській, монастирям Загорівському і Почаївському кошти за відпущення гріхів.

Важко сьогодні сказати, скільки примірників його «Світу розглянутого по частинах» збереглося, хоча відомо, що в Україні ця унікальна книга є. Так, у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського НАН України налічується три примірники книжки Данила Братковського. На жаль, українською мовою «Світ, розглянутий по частинах» повністю не друкувався. Тепер завдяки ініціативі Волинського крайового Братства святого Апостола Андрія Первозваного з’явиться репринтне видання його книги «Світ, розглянутий по частинах» (Краків, 1697 р.) та в чудовому перекладі українською мовою Валерія Шевчука повна збірка цих поезій, у яких живе творчий дух українського польськомовного поета епохи Бароко, що вражає яскравими поетичними метафорами і епітетами, майстерною грою антонімів і синонімів, емоційно гострим переживанням долі убогої людини, зневаженого люду і такого недосконалого світу.

Поет трагічної долі і великого таланту, творча спадщина якого належить двом нашим — українському і польському — народам. В історії, культурі, літературі і мистецтві яких є так багато спільного, духовно-спорідненого, що все це вселяє світлу надію на наше добросусідське мирне і дружнє співжиття в європейській сім’ї вільних народів.