Кому вигідно?

— Чим можна, на вашу думку, виміряти професіоналізм парламентаріїв, з одного боку, та результативність Верховної Ради в цілому — з другого? Кількістю внесених законопроектів, частотою виступів з трибуни, відсотком народних обранців з вищою освітою тощо?

— Основна функція парламенту як вищого органу законодавчої влади — узгодження і реалізація інтересів різних соціальних спільнот у законодавчих рішеннях, у контролі над діяльністю виконавчої влади. А оскільки ці суспільні інтереси дуже часто досить суперечливі, то й діяльність Верховної Ради повинна мати не лише законодавчий, але й політичний характер, полягати не просто в ухваленні законів, але, у першу чергу, в прийнятті зважених політичних рішень. Інша справа, що такі рішення повинні мати адекватне законодавче втілення. Відповідно, головним показником результативності парламенту є якість ухвалених ним політичних та управлінських рішень. Отже, продуктивність ВР виявляється у таких простих і зрозумілих усім речах, як рівень добробуту більшості громадян країни, зниження соціальної напруги в суспільстві, а не «вал», яким часто оперують парламентарії, розповідаючи про ухвалення десятків законів. Безумовно, важливими є й кількісні показники, однак іноді краще було б, як то кажуть, менше, зате краще.

— На ваш погляд, політична еліта в процесі ухвалення суспільно-важливих рішень зважає на «глас народу»?

— Існуюча в Україні модель державного управління — представницька демократія — передбачає процес делегування народом влади носіям останньої. Тобто народ, у відповідності з Конституцією, наділений правом здійснювати владу руками тих людей, яких ми називаємо депутатами. Однак реально влада — в руках у нечисельної групи, або так званої кланової еліти, в той час як більшість населення меншою мірою, ніж це спостерігається в розвинених демократичних країнах, здатна впливати на процес прийняття рішень. Водночас не варто всю провину «списувати» на владну еліту. Згідно з «формулою», що намагається схопити сутність взаємин суспільства і влади, «суспільство такою мірою отримує вирішення своїх нагальних проблем, якою мірою воно може примусити до цього свою владу». В Україні більшість громадян, хоч як це прикро, вважає, що їхня участь у формуванні влади та вирішенні своєї долі обмежується участю у виборах. Це можна, з одного боку, пояснити відсутністю в масовій свідомості українців психологічної настанови (не в останню чергу через історичнi обставини) на виборювання власної життєвої долі у спілкуванні з владою, контролі за останньою. Схоже на замкнене коло. Неорганізовані маси мають інтерес, але осмислити його дуже часто не здатні. Ті люди, яких ми сьогодні називаємо українською елітою, відповідають цьому статусу лише з погляду своєї функціональної характеристики, тобто це справді люди, які перебувають при владі і впливають на прийняття управлінських рішень. Однак часто їх дуже важко назвати елітою у аксеологічному (ціннісному) вимірі цього поняття — «кращими з кращих», найбільш гідними представниками суспільства, сповненими прагнення реалізувати свій обов’язок щодо свого народу.

— Політична реформа змінить ситуацію?

— Політична реформа, у принципі, здатна прискорити позитивні суспільно-політичні зміни — залежно від того, яких обрисів вона набуде. Весь період новітньої історії України, як відомо, — це період боротьби між президентом і парламентом за обсяг їхнiх владних повноважень. Конституція 1996 року залишила певні можливості для двоякого трактування тих чи інших її положень (які були на той момент вершиною компромісу між основними політичними суб’єктами). Зокрема, збалансований механізм політичної відповідальності на сьогоднішній день відсутній. І це, на мою думку, є вагомим аргументом необхідності політичної реформи.

— Однак сьогодні значній частині опозиціонерів явно не «на руку» урізання президентських повноважень. Не виявляють особливого ентузіазму на шляху до втілення ідеї політичної реформи і представники провладного табору...

— Давайте не будемо називати опозицією, зокрема, Ющенка, адже він сам себе такою, здається, не вважає. Ми говоримо про так звану радикальну опозицію, перш за все, соціалістів та комуністів (хоч серед авторів законопроекту про зміни до Конституції є «бютівці» та «нашеукраїнці»). Саме вони (соціалісти та комуністи) не мали, не мають і в найближчому майбутньому не матимуть шансів на перемогу свого кандидата на президентських виборах. Відтак їм вигідне зменшення президентських повноважень і, відповідно, нарощення власного впливу в парламенті. На теперішньому етапі боротьби з Президентом у них просто немає іншого шансу послабити його вплив, ніж обмежити повноваження Президента в Україні загалом.

— Ви назвали лише соціалістів і комуністів... Вважаєте, більше немає зацікавлених у політичній реформі?

— Зацікавлених багато, але у кожного — свої цілі, а тому й різні її бачення. Думаю, доля політичної реформи значною мірою залежатиме від того, хто буде основним кандидатом із середовища пропрезидентських сил, а також від сценарію, який намагатиметься втілити влада в ході президентських виборів. Наразі влада в особі Президента достатньо чітко окреслила ті параметри, в яких, на її думку, має реалізовуватися політична реформа. Тобто, виявивши ініціативу у цьому питанні, влада встановила для всіх інших гравців свої правила гри. Тепер уже важко буде «забалакати» політичну реформу і «спустити її на гальмах». Питання лише в тому, якою саме буде модель політичної реформи, але те, що ця модель втілюватиме результат компромісу між владою і опозицією, не підлягає сумніву. Зрештою, «контури» сценарію проступають вже сьогодні. Наприклад, парламент вже вкотре «завалив» закон про вибори на пропорційній основі. А останній прямо пов’язаний з обрисами змін до Конституції, а отже, й політичної реформи. Думаю, поведінка парламентаріїв під час голосування по виборчому закону була б інакшою, якби вже був єдиний узгоджений кандидат від влади.

— На вашу думку, комуністи можуть і цього разу стати вигідними спаринг- партнерами, але вже лідерові напiвопозиційної «Нашої України»?

— Я вже не раз підкреслював, що єдиний кандидат від опозиції — дуже проблемне питання. Ні в ідеологічній, ні в організаційній площині обрисів «опозиційного союзу» сьогодні ще не існує. Лідери опозиції сьогодні торгуються і не бачать для себе такого варіанту спільної участі, за якого вони були б переконані в отриманні бажаних дивідендів. Переконаний — і це підтверджується заявами Симоненка і Ющенка, — що від «Нашої України» та КПУ будуть висунені свої власні кандидати. Власне, головна інтрига майбутньої виборчої кампанії, на мою думку, полягатиме в тому, кого підтримають комуністи. Однак зараз прогнозувати щось напевно важко.

Другий елемент інтриги визначиться залежно від взаємодії по лінії «НУ», СПУ і БЮТ. Я не виключаю того, що і Тимошенко, і Мороз можуть підтримати Ющенка, але повністю виключаю можливість зворотної підтримки цих двох потенційних кандидатів Ющенком. Зрештою, не виключено, що Мороз і Тимошенко можуть укласти певний союз. Однак за 20 місяців до виборів вони навряд чи будуть чітко окреслювати свою позицію. Інакше це неминуче відріже якусь частину їхнього електорату, який вірить у них як в кандидатів у президенти. А це, відповідно, зменшить їхню вагу в переговорному процесі і суму потенційно можливих дивідендів в процесі взаємних переговорів.

— Політики в контексті майбутніх виборів будуть грати свої певні ролі. А яку гру, на вашу думку, хоче побачити виборець? Чим можна «взяти» його на виборах- 2004?

— На минулих президентських виборах кандидати активно «зіграли» на патерналістських настроях громадян (очікуваннях сильного лідера) та сподіваннях на моральність в політиці. Вважаю, з 1999 року ідеальний образ кандидата в баченні виборця не набагато змінився. Думаю, ще одним фактором, який актуалізується на майбутніх виборах, стане поцінування таких рис політиків, як стабільність, послідовність, прогнозованість, політична відповідальність. Якщо на минулих виборах «проходило» щось на зразок: «Я чесний, але нічого не зробив, бо мені викручували руки», то сьогодні цього буде замало. Виборці бажатимуть бачити серед характеристик того чи іншого кандидата підтверджені політичною практикою елементи (а не те, що можна буде вигадати за 4 місяці до виборів). Думаю, це буде більш зрілий вибір.

ЗАПИТАННЯ «Дня»

Які критерії оцінки результативності українського парламенту?

Ірина КУХАР

Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:

— У будь-якому випадку сфера, в якій потрібно шукати ці критерії, — законодавчий процес. Все інше — це різноманітні піар-механізми окремих депутатів і політичних груп. Вважаю, перший і головний критерій результативності та ефективності парламенту — це обгрунтованість і практична ефективність ухвалених ним законів. Хоча дуже часто результативність Верховної Ради оцінюють за формальним критерієм: скільки законів прийнято, за який період тощо. Але це лише зовнішній, формальний бік, який фетишизує суть питання. Більш ефективним (хоч і більш складним), як на мене, є інтегральний критерій. Тобто створення методики відстеження кожного ухваленого Верховною Радою закону з погляду його впливу на бюджет, на вирішення системних соціальних проблем тощо. Це дозволить оцінювати практичну, економічну і соціальну ефективність нових законів. У зв’язку з цим — похідна кореляція: здатність Верховної Ради швидко і системно вирішувати протиріччя, які виникають у ході самого законодавчого процесу. Гарною ілюстрацією до цього критерію є проблема кодифікації законів. Тобто той факт, що протягом такого тривалого часу законодавці виявилися не в змозі врегулювати всі різночитання і нестиковки, що існують у рамках законодавчого процесу, також свідчить про їхню неефективність. Пов’язана ця неефективність з лобістською діяльністю чи просто з непрофесіоналізмом — це вже питання іншого плану.

Віктор РИБАЧЕНКО, віце-президент Асоціації політичних психологів України:

— Підбиття підсумків тієї чи іншої сесії Верховної Ради проводиться по лінії розглянутих і прийнятих нею законів. Це, так би мовити, законодавче мірило. Однак коли йдеться, скажімо, про ставлення суспільства до парламенту, то актуалізується проблема рівня довіри громадян до ВР. Витоки останньої слід шукати у відсутності законопроектів, здатних полегшити життя людей. Рівень довіри до законодавчого органу країни, безумовно, не може бути виміряний кількістю внесених законопроектів. І тут вступає в силу інша складова законотворчої роботи — політична. Тому критерій ефективності роботи парламенту, як на мене, подвійний. З одного боку, — якість і кількість законів, які приймаються, а з другого — діяльність ВР як політичного інституту (обговорення злободенних, стратегічних, принципово важливих для суспільства питань).