Позолочена галоша
Прикрим є вже те, що журналістів нагороджували між естрадними номерами переважно третьогатункової московської естради чи після українських частівок про чоловічі репродуктивні органи. Не витримують ніякої критики дев’ять із десяти нагороджених, а організацію самої церемонії краще не коментувати.
Спочатку ніщо не віщувало конфузу. Фронтон Палацу «Україна» було прикрашено назвою конкурсу з червоних повітряних кульок. Заощадили на зовнішньому освітленні, але в сутінках напис цілком можна було роздивитися. Не було прес-релізів і взагалі будь-якої інформації про номінантів, але в святковій метушні на це відразу не звертаєш уваги, в руках — розмаїття рекламних папірців. І ось гримлять фанфари, Олена Громницька зачитує привітання Президента, звучать аналогічні слова від прем’єра (оперний співак чомусь співає: «Ось і все, скінчилось наше свято»). Далі на сцену підіймалися глава УСПП А. Кінах, глава Держкомітету з питань телебачення та радіомовлення І. Чиж і, звичайно ж, І. Лубченко як співорганізатор премії.
Але хто ж «пробився» в «золоті пера» України?
Сергій Довлатов писав, що в редакції його радянської газети майже всі вважали себе золотими перами країни. І лише вони з приятелем для різноманітності називалися срібними. Хоча й нинішній час не сприяє ідеалізації журналістської професії, все ж хотілося б думати, що вершини підкоряються талановитим, небайдужим і принциповим людям. Іншої думки дотримуються організатори «пера». І доводять свої переконання справою. Критерій добору переможців — рейтинг, а метод добору — соціологічне опитування. Так, у номінації пізнавальних ЗМІ відзначили «Бульвар». Хоча Д. Гордон і без цього знав, що в нього найкраща газета в Україні. А в номінації «Культура» «золотим пером» став музичний канал М1. Непоганий у своєму роді канал, але ті, хто хоча б раз намагався дивитися його програми, здивуються — до чого тут культура?
Якщо припустити, що наша журналістика орієнтуватиметься лише на рейтинги та тиражі, то на неї чекає стрімка деградація. Проте від цього принципу нагородження відмовилися й організатори. Інакше як пояснити вручення призу не дуже відомим і не дуже популярним виданням. Знаменним є ще один курйоз. Як «Відкриття року» було номіновано проект «Деловая неделя — Файненшл таймс». Нестиковка в тому, що перше число цієї газети вийшло в січні цього, а не минулого року. Що роблять нагороди навіть із кращими з журналістів! Шанована мною головний редактор «ДН-ФТ» Лариса Мудрак прийняла незаслужену нагороду без вагань. Зрозуміло, що ці невідповідності прикривали призи дійсно кращим — газетам «Бізнес», «Киевские ведомости», новинам ICTV «Факти», Аллі Мазур (ТСН «1+1») і мужньому героєві «На лінії вогню» («Інтер») Андрієві Цаплієнку.
Ще декілька колоритних штрихів. Переможцям вручали статуетку, дипломчик у рамці і якийсь важкенький кульок. Пізніше з’ясувалося, що як щедрий дар спонсори підносили кілограм морської солі. Взагалі, інформація про спонсорів повторювалася зі сцени без кінця, а номінанти задовольнялися логотипом. Зрозуміло, що ніяких подробиць про те, як було відібрано саме ці ЗМІ чи персоналії. Невимушеного конферанса а ля М. Фоменко намагався зобразити ведучий Є. Рибчинський. Але несмішно й різкувато. Однак на тлі нескінчених привітань з початком весни це було навіть оригінально.
Зала була повна, але не журналістами, а публікою, яка купила недорогі квитки на естрадний концерт (у цьому, очевидно, й полягає головний секрет фінансового успіху заходу). Тому не варто засмучуватися, що гарячіше за все приймали дует «Світязь» з уже згадуваними частівками, де рими прагнули до ненормованої лексики («По реке плывет топор из города Чугуева...»). За 250 хвилин без перерви народ у залі стомився, і коли в фіналі заходу Анатолій Матвійчук почав співати свій гімн журналістиці, публіка кинулася до виходу, мимоволі виражаючи цим ставлення й до цієї професії.
Журналістська громадськість практично не відреагувала на вшанування золотих пер. Хіба що нагороджені похвалилися перед читачами й глядачами новою блискучою «медалькою». Залишається припускати, що вітчизняну журналістику в принципі влаштовує і склад переможців, і рівень церемонії. Будь-який, навіть не дуже принциповий бізнесмен із потрібними зв’язками може вибирати кращих на власний розсуд, а керівники найстабільнішої в країні журналістської організації можуть без шкоди для займаного крісла в цьому брати участь. Що ж, доки в журналістському таборі немає загальновизнаних авторитетів, панує анархія та байдужість до своєї репутації, ганьби таких нагороджень не уникнути.
