Єдність за що, проти чого і на яких умовах?
Заплановане на ці вихідні зібрання опозиційних депутатів усіх рівнів за початковим задумом організаторів мало б затвердити план «акцій протесту», широко анонсованих на 9 березня. Питання, звичайно, цікаве. Яким би не був сценарій виступів 9 березня, в якому б порядку не виступили колони привезених до столиці із регіонів протестуючих і яким би маршрутом вони не пройшли, суттєвий вплив на реальну політику акція навряд чи матиме. Це відчуває і опозиція. Свідченням можуть бути близькі до Ющенка, Тимошенко, Мороза та Симоненка засоби масової інформації. Якби на 9 березня робилася серйозна ставка, ми б вже читали і слухали про «масове невдоволення режимом», що накопичується і ось-ось вихлюпнеться на вулиці масовими акціями громадської непокори.
Судячи із заяв Анатолія Матвієнка, під час виступу у Дніпропетровську 2 березня на зібранні опозиційних депутатів будуть говорити про інше. Про що, здогадатись не важко, тим більше, що ніхто нічого і не приховує. Для політичних сил, що оголосили себе опозиційними, головним на сьогодні питанням є те, хто і на яких умовах опиниться перед президентськими виборами в таборі Віктора Ющенка. В ролі єдиного кандидата від опозиції кандидатура лідера «Нашої України» до непристойності самотня. Яким би не було бажання дотриматись демократичної процедури, уявити єдиним узгодженим кандидатом когось іншого неможливо.
Виходить, що на зібранні 2 березня говорити немає про що? Навпаки. Навіть побіжний огляд свіжої преси та випусків новин засвідчує, що ніхто сьогодні так завзято не критикує Ющенка як вірогідні партнери по опозиційній коаліції. Ясно, що роблять вони це не задля захисту «правлячого режиму», а задля утримання власних позицій. А позиції у комуністів, соціалістів та тимошенківців достатньо міцні. Майже рік, що минув після парламентських виборів, нічого суттєво не змінив. Симпатії виборців, як і раніше, діляться серед опозиційних сил якщо не порівну, то «по-братськи». Ось тільки лідера, здатного реально включитися у президентські перегони з реальними шансами, має серед усіх них лише «Наша Україна». Чи зупинить це тих же Симоненка і Мороза перед черговим «холостим пробігом у президенти»? Що може примусити їх відмовитись від так нелегко здобутого і утриманого іміджу «вічних опозиціонерів»? Що може стати аргументом для реальних домовленостей?
Сьогодні, 2 березня або ще пізніше можна говорити про все, обіцяти все що завгодно і не піддаватися жодному ризику. Якщо зібрання опозиційних депутатів оголосить-таки в неділю Віктора Ющенка єдиним і неділимим кандидатом у президенти, що від цього зміниться? Чи потрібно це самому Ющенку? Йому б впоратись із зібраною позаторік «Нашою Україною», яка так і не стала чимось більшим, ніж аморфним зібранням організацій та осіб, які обрали шлях до влади «через Ющенка». Що буде, якщо до них додати ще й не завжди монолітні ряди морозівців, тимошенківців та симоненківців? Навмисно не називаю вірогідних партнерів Віктора Ющенка за партійністю. У даному контексті це не більш доречно, ніж запитувати про освіту біля входу до платного туалету.
Більш вірогідним виглядатиме варіант коаліції, яка нікого ні до чого не зобов’язуватиме. Час конкретного торгу за розподіл влади після виграних виборів ще не настав, тому промови в залі колишнього Жовтневого палацу не будуть наповнені цікавим для оглядачів змістом. Сьогодні торг недоречний, головне — спільна боротьба з «режимом». Але й тут є проблема. Вже швидко рiк, як ніби існуюча четвірка у складі «Нашої України», КПУ, СПУ та БЮТу не може дати спільного визначення того, до чого вони всі разом в опозиції. Радикалізм окремих складових «четвірки» зростає і зменшується прямо пропорційно здобуттю або втраті владних портфелів. Саме визначеності щодо того, за і проти чого він виступає, очікують від Віктора Ющенка не тільки можливі політичні союзники, а й та частина виборців, яка голосувала минулої весни за блок його імені.
Ризикну передбачити, що найближче оточення «спільного кандидата від опозиції» не оприлюднить 2 березня нічого принципово нового. Та й не в цьому їхнє завдання — головне зберегти магію імені свого лідера, не розплескати набраний рейтинг. А союзники? Союзники нікуди не подінуться, самі прийдуть рано чи пізно. А якщо не прийдуть? Такий сценарій теж не виключений, але про це 2 березня ще не говоритимуть. Час не настав.
