Пропорційних виборів не уникнути

Як не парадоксально, майже 10 літній досвід «дискусій і полеміки» про прийнятну і кращу виборчу систему виявився малопродуктивним і не дав відповідей на запитання — яка ж виборча система буде ефективною в Україні та яких результатів нам від неї чекати? Насправді ми зіткнулися з тим, що широкий набір варіантів і нюансів роботи тієї чи іншої моделі виборчої системи дає і широке поле аргументів для прихильників мажоритарності чи пропорційності. У результаті запропоновані й оспорені аргументи заводять полеміку в глухий кут і звужують рамки дослідницьких схем. У цей час за дужками опиняються такі вельми важливі запитання, як: чому, власне, в тій або іншій країні складається саме така виборча система, а не інша, як пов’язані природа демократії або демократизація і виборча система? Вітчизняні політичні інженери намагаються знайти розв’язок рівняння виборчої системи з погляду формальної логіки, при цьому випускаючи з уваги той факт, що виборча система багато в чому є продуктом історико-генетичного досвіду і результату виходу на політичну арену нових сил, формування нових виборчих переваг. Інакше кажучи, статичне обговорення варіантів виборчих систем і формули формування представницької влади повинне бути доповнене й аналізом історичного досвіду виборів і еволюцій партій як центрального інституту сучасної демократичної політики.

Відповідь допоможе дати побіжний погляд на досвід введення нових виборчих систем у країнах Континентальної Європи наприкінці ХIХ — початку ХХ століть і у країнах Східної Європи в 90 тірр. ХХ століття. Відомий дослідник процесів демократизації і виборчих систем С. Роккан, досліджуючи переходи до пропорційних систем великої низки країн Континентальної Європи, сформулював гіпотезу, яка знайшла своє підтвердження і на досвіді східноєвропейських демократій. С. Роккан вважав, що пропорційні виборчі системи, які впроваджували в Європі наприкінці ХIХ століття (перша пропорційна система з’явилася в Бельгії в 1883 р.), постали своєрідною комбінацією тиску «знизу» і «зверху»: з одного боку, зростаючий робiтничий клас хотів отримання доступу до законодавчих органів і шукав прийнятну формулу представництва, а з другого — усталені партії (буржуазні, «елітні») також виступали за пропорційну систему, оскільки тільки так могли зберегти свої позиції в умовах збільшення конкуренції з боку нових масових партій. Подібну тактику політологи цілком можуть назвати раціональним вибором. Услід за розширенням загального виборчого права як правлячі партії, так і партії, що претендують на цю роль, реально оцінюють свої електоральні шанси і бачать у пропорційній системі рівняння захисту своїх інтересів і продовження свого існування на політичній сцені.

Цю логіку можна прослідкувати на прикладі перехідних демократій Східної Європи в 90-ті рр. ХХ ст. (Польща, Угорщина, Чехословаччина). Американський політолог А. Лейпхард досліджував нові демократії 1990-х і, дотримуючись гіпотези Роккана, виділив усталені «партії» — колишні правлячі комуністичні сили, і «зростаючий робiтничий клас» — нові демократичні сили, компроміс між якими стимулював впровадження пропорційної виборчої формули.

Звернемося до прикладів. Виборча система, яку прийняли в Польщі 1991 року, є жорстким варіантом пропорційної моделі, але з невеликим розміром виборчого округу (кількість депутатів, яких можуть обрати від одного округу, дорівнює десяти). За підсумками виборів до нижньої палати Сейму пройшло дев’ять партій, які подолали п’ятивідсотковий поріг, а до верхньої палати Сенату, який обирали за системою відносної більшості, партійна фрагментація була ще більшою (пройшло сiм партій, а всього було близько 30 партій). На виборах 1990 року в Чехословаччині також використовували пропорційну модель, але у менш жорсткому варіанті і було всього два округи — Чехія і Словаччина. За підсумками виборів, більшість голосів отримали «Громадянський форум» і «Громадськість проти насильства», а загалом до парламенту пройшло вiсiм політичних партій, чому сприяв високий п’ятивідсотковий поріг. Виборча система Угорщини найбільш складна, тому не будемо докладно на ній зупинятися. Зауважимо лише, що її результати порівнянні з результатами мажоритарної системи відносної більшості, і тому переможцями тут стали дві великі партії.

Проте після обвалу тоталітарних режимів логіка розподілу влади також вимагала і визначення конституційного взаємовідношення між законодавчою і виконавчою гілками. Президентська модель, нагадаємо, означає, що вибори президента і парламенту відбуваються окремо. І вже тому «усталені» та «нові» партії мають дуже різні шанси для гарантії і забезпечення своїх інтересів. Згідно з гіпотезою Роккана, пропорційна система і президентство повинні представляти нормальний конституційний зразок. За цією моделлю пішли країни Латинської Америки, в Західній Європі склалася інша модель — пропорційність і парламентаризм. Нові демократії в Східній Європі пішли різними шляхами: Польща є прикладом напівпрезидентської влади, а Чехія й Угорщина — парламентські республіки. Як бачимо, реальна політика свідчить про те, що пояснити формування тих або інших політичних моделей не завжди можна з погляду порівняльної логіки, а відповідь варто шукати у генезисі кожної окремо взятої демократії.

Повернiмося до українських реалій і проаналізуємо, якою мірою корисна гіпотеза Роккана для вітчизняної політики. Червоною ниткою через електоральні цикли виборів парламенту і президента проходить суперечність між «надпартійністю» виконавчої влади, зосiбна й інституту президентства, і все більшою партійністю парламенту. Конфлікт між адміністративним і партійним критерієм став на останніх парламентських виборах 2002 року стержнем політичної конкуренції й електоральної боротьби. Результати цього конфлікту зафіксували підсумки виборів за окремо взятими мажоритарною і пропорційною підсистемами — відсутність єдиного переможця і конкуренція за перемогу двох сил: «адміністративного» переможця — блоку «За ЄдУ» та партійного переможця — «Нашої України». Симптоматично порівняти вісь конкуренції з минулими парламентським виборами 1998 року, коли лінія розділу проходила між лояльним та опозиційним критеріями. Очевидно, що вододіл на майбутніх виборах матиме дещо інший характер, і боротьба за цей розподіл починається вже сьогодні. На основі сучасних політичних симптомів спробуємо спрогнозувати вектор спрямованості розвитку.

Виграш «партії влади» відбувся переважно за рахунок мажоритарки і, отже, адміністративного втручання. Проте підсумки останніх виборів, виснажливі торги за парламентську більшість (створену не на основі результатів виборів, а в результаті парламентських домовленостей) вказують на вичерпність і девальвацію адміністративних інструментів. Логічним ходом уявляється перегляд «партією влади» свого арсеналу ресурсів і стратегій. Конкуренція і конкурентоспроможність партійних блоків, здатних узяти на себе роль електоральних машин мобілізації, причому як на «верхньому» рівні — рівні політичних суб’єктів, так і на «низовому» рівні — пересічних виборців, підтверджує, що в інтересах «партії влади» буде перехід на пропорційну систему конкуренції. Логіка дій опозиції виглядає приблизно так само: тільки партійний ресурс плюс партійна консолідація можуть принести бажаний результат — впливові позиції в законодавчому органі та природні претензії на участь у виконавчій владі. Це, так би мовити, мотиви для стратегічної поведінки. А у що все це може вилитися в загальній картині змін? По-перше, картина політичного Олімпу напередодні президентських виборів дає поживу для роздумів стосовно неоднорідності і нерівнозначності кандидатів. В умовах рейтинговості лише одного відомого претендента — В. Ющенка, який з усією очевидністю буде кандидатурою опозиційною, — виникає питання про можливості розосередженості влади у сферу парламентаризму, що має на увазі партизацію влади. Тому гарантією збереження позицій для «партії влади» буде перехід від мажоритарної до так званої консенсусної демократії. Логіка партійності, з другого боку, також пріоритетна і переважна для опозиції. Для опозиції пропорційність і парламентаризм двоїсті — це і політична стратегія, і мета політичної боротьби одночасно. Таким чином, наявна рокканівська конвергенція тиску «зверху» і «знизу», з боку «партії влади» й опозиції відповідно.

Варто зупинитися ще на одному моменті — на внутрішній напруженості, присутній у полі «партії влади», та в полі опозиції, що ще більше посилює мотивацію у бік консенсусної демократії. Останнім часом ми спостерігаємо розкол у таборі опозиції, де представленi ліва і права ідеології, перетинаються лідерські інтереси й амбіції П. Симоненка, О. Мороза, Ю. Тимошенко та В. Ющенка. У конгломераті «партії влади» конкурують інтереси кількох фінансово- промислових груп — донецької, есдеків, трудовиків. Саме на розколи в середовищі еліт у період демократизації звернув увагу С. Роккан. В умовах відсутності прозорих розколів на рівні ідеологічних альтернатив — лівий/правий, ліберал/консерватор — вирішальна роль належить політичним елітам, як їх називає Роккан, «альянсам політичних підприємців», і тим стратегіям мобілізації електорату, яким одні віддають перевагу. Ці розколи еліт створюють і підтримують базу для політичної конкуренції, що має вирішальне значення для формування конкурентних партійних систем. У цей час розколи, що вже склалися, вимагають спiльного знаменника для партійної конкуренції і партійних коаліцій. Цей знаменник — пропорційна виборча система, яка може бути тим єдиним компромісом, що створює базу для цивілізованої політичної боротьби не тільки під час виборчого процесу, але й у процесі формування парламентської більшості і коаліційного кабінету. Крім цього, пропорційна система як політичний детонатор може допомогти запустити другий етап політичної реформи і таким чином завершити перехідний період української демократії.