«Собор новомучеников Русских»
8 лютого Російська православна церква (РПЦ), в тому числі віруючі Української православної церкви Московського патріархату, відзначають день пам’яті Собору новомучеників і сповідників Російських — церковнослужителів, постраждалих за Радянської влади. На перших місцях списку знаходимо зарахованих до сонму помісношанованих святих Московського патріарха Тихона і митрополита Київського та Галицького Володимира.
Ім’я митрополита Володимира тісно пов’язане з церковними подіями, які мали місце в Україні одразу після революції 1917 року — зі спробами українських православних вийти з підпорядкування Московському патріархату і створити автокефальну Українську церкву. Митрополит Київський рішуче став на бік Москви, що й спричинило його загибель.
Митрополит Володимир (Василь Богоявленський) народився 1 січня 1848 року в Тамбовській губернії в сім’ї священика. Навчався в Київській духовній академії, де отримав ступінь кандидата богослов’я; пізніше викладав у семінарії різні богословські предмети та німецьку мову. У сан священика висвячений 1882 року. У 1886 році, після смерті дружини та малолітньої дитини, прийняв чернецтво, майже одразу став архімандритом і був призначений настоятелем Троїцького монастиря у Козловському повіті. Через два роки недавній молодий священик став єпископом і займав різні кафедри РПЦ, зокрема був екзархом Грузії. У передвоєнні роки (перед 1914 роком) він став митрополитом Санкт-Петербурзьким і Ладозьким, однак незабаром, потрапив у немилість — після того, як на особистій аудієнції у імператора Миколи II виклав свою думку про згубний вплив Распутіна на російське суспільство та уряд. За це 23 листопада 1915 року «був висланий» зі столиці на кафедру митрополита Київського та Галицького.
У 1917 році в перші післяреволюційні місяці в Україні розпочався рух мирян і духовенства за створення автокефальної церкви; в Києві відбувся єпархіальний з’їзд кліру та мирян, який закликав до створення незалежної Української Церкви. Як відомо, рух цей увінчався в 1921 році скликанням Всеукраїнського православного церковного собору та створенням УАПЦ.
Правлячий Київський архієрей чинив всiлякий опір цьому руху і у своїх посланнях закликав пастирів та паству перешкоджати розколу і «зберігати Церкву в єдності та чистоті православ’я». Це викликало серйозне невдоволення прихильників автокефалії, в тому числі братії Києво-Печерської лаври. Час був непримиренний, кривавий, жорстокий — революція. І 7 лютого 1918 року озброєні люди увірвалися до помешкання митрополита Володимира, вивели його за стіни лаври i застрелили. У житії священомученика Володимира оповідається, що помер він мужньо — помолився і благословив своїх убивць.
За кілька місяців до своєї смерті одразу після Лютневої революції 1917 року митрополит Володимир опинився в перших рядах православних ієрархів, які відновлювали патріаршество в Росії, скасоване колись «через непотрібність» імператором Петром I. У той час митрополит був «Первенствующим членом Священного Синода», членом Передсоборної Ради та почесним головою Собору. Саме він очолював 21 листопада чин інтронізації (зведення на престол) обраного Собором Тихона — першого патріарха РПЦ після померлого в 1700 році патріарха Адріана.
Як відомо, патріарху Тихону доля приготувала значно трагічнішу смерть, ніж його активному виборцю — митрополиту Володимиру. Патріарх пережив арешт (1922), допити, а головне — вимушене зречення власних переконань в обмін на звільнення. Його примусили зробити найстрашніше — звернутися до народу православного і закликати його до співпраці з новою владою, яку він не приймав. У московських архівах збереглися протоколи допитів патріарха «трійкою» у складі тт. Ярославського, Менжинського і Тучкова. Ось один приклад:
«Протокол № 33 от 5 августа 1923 г. «О процессе Тихона. Постановили: 1) Освобождение Тихона внесло полнейшую сумятицу в монархические и белогвардейские ряды. 2) Дало возможность выявлять наиболее видных черносотенцев, которые уже начинают отходить от Тихона вследствие его теперешнего отношения к Соввласти. 3) Усилило антагонизм Тихоновцев с обновленцами и тем самым вызвало полнейший церковный скандал. 4) Вызванная освобождением Тихона непримиримость обновленцев с тихоновцами внесла в церковь форменный распад. 5) Начавшееся соревнование Тихоновцев с обновленцами в том, кто из них более виновен перед Соввластью и кто больше принес ей пользы. 6) Борьба этих двух течений еще только что начала развиваться. 7) Суд над Тихоном теперь придал бы ему ореол мученика, который с него можно целиком сорвать его дальнейшим сотрудничеством с Соввластью. 8) Необходимо, чтобы над Тихоном продолжала висеть угроза суда. Комиссия находит поэтому, что судить Тихона теперь несвоевременно».
Документ красномовний своїм фантастичним «пролетарським» цинізмом. І яскраво свідчить, що Російській церкві потрібно не одне десятиліття для того, щоб цілком опам’ятатися від страху і принижень часів радянської влади. Тієї самої влади, за якою ще й сьогодні сумують деякі ієрархи УПЦ МП («порядок був і не було духовних «конкурентів»).
