Видовища врятують світ
Адже абсолютно по-іншому бачимо спортивні змагання, зняті не двома, а тридцятьма камерами, особливо коли один із операторських кранів рухається поруч зі спортсменом, що біжить. І смак «Боржомі» виразно відчувається на язику під час сюжету про Грузію, коли новатор новинного жанру Леонід Парфьонов відкриває пляшку і наливає мінеральну водичку в келих, говорячи підводку. В нашому телевізійному просторі наочні демонстрації в період розквіту своєї програми практикував Дмитро Кисельов («Докладно з Д. Кисельовим», ICTV). Не лінувався малювати на прозорій демонстраційній дошці фасони спідничок чи складні для сприйняття на слух відсотки імпорту-експорту. Але зерна творчих знахідок падали на винятково кам’янистий грунт. Більшість ЗМІ старанно не помічали новий формат викладу інформації. Проте новини, очевидно, внаслідок своєї планиди, все ж видозмінюються досить швидко. Хочеться вірити, що, витримавши для пристойності паузу, вони порадують дохідливим викладом.
Розштовхавши ліктями звичайних громадян, за додатковою порцією слави (якої мало не буває) ринули різнокаліберні зірки в третьому «Останньому герої» («1+1»). Що може бути видовищнiше, нiж реал-шоу з такою командою на фоні тропічних островів Домініканської республіки? Люди завжди з цікавістю дивляться на бої без правил, щурячі перегони та інші ігри на виживання. Але, розглянувши детально статуру знаменитостей та їхнi обличчя без гриму, глядач починає позіхати. Особливої гризні не спостерігається, ведучий Микола Фоменко не дуже грубіянить колегам. І, оскільки актори та співаки ні ерудицію не демонструють, ні еротику не пропонують, видовище поступово приїдається.
Невдала картинка може зіпсувати й добре знайомий бренд. Уже котрий сезон на наших екранах «Медовий місяць» («1+1»). Хлопці та дівчата, а потім громадяни інших вікових категорій обирають однe одного. Зазвичай безтурботна молодь радує око. Ненав’язливий флірт із розрахунку та подарунки за набрані очки. Але дивитися фінал цієї передачі неприємно — так і хочеться врятувати худющого молодого хлопчину вiд обіймів «ідеальної» пари: напористої товстушки середніх років. Але ведучі роблять гарну міну і за звичним сценарієм обговорюють із народом на трибунах карикатурний тандем.
Власне, ідея написати про візуальні ефекти прийшла до мене під впливом французького блокбастера «Відок» («Інтер»). Телевізійний екран став об’ємним, клацнула машина часу, і мене засмоктало в старовинний Париж. І поки детектив Відок у виконанні Депардьє не подолав жах дзеркальної маски, ніяка інша загадка в світі мене не цікавила. Спецефекти, демонстративний натуралізм, містика і парадоксальний сюжет на тлi правдоподібних історичних декорацій буквально зомбували. Не знаю, чи є мораль у цієї кіноісторії, але «Відок» — видовище в чистому вигляді. А може, й нова образотворча мова.
«Ізраїль: дні без війни» («1+1») радує і формою, і змістом. Ізраїльтяни дозволили Юрію Макарову самому вибирати маршрут своїх мандрівок, і він створив унікальний портрет життєрадісної (і при цьому прифронтової) країни. Вона строката і суперечлива, як цей давній народ. Торговий центр можна сплутати з музеєм, майже комуністичний устрій кібуца сусiдує з високими технологіями. Мирно співіснують жінки та армія, туристи та теракти. Але вийшла навіть не мозаїка, а суцільна картина. Очевидно, в краю біблійних мотивів Макаров осягнув секрет золотого перетину. Літературна українська автора не заважає російським синхронам наших колишніх. Де тільки документаліст набрав стільки симпатичних людей? І відповів на неминуче запитання людей із мирної України — як можна жити в постійній бойовій готовності? Можна, якщо ти патріот. «У них — досвід, якого ти не маєш і не хочеш», вони навчилися не прив’язуватися до полюса терору. Цей красивий фільм про сонячний Ізраїль — певна компенсація за постійний натиск жорстких зведень про іракську кризу. Нетрадиційний мирний шлях до розрядки арабо-ізраїльського протистояння.
Проте, коли краса рятувала світ? Телебачення — інша річ.
