У серцях журналістів Різдвяне благовоління?
Продовжуються Різдвяні свята (віддання Різдва — 13 січня); вчора був день Василія Великого, а 19 січня — Святе Богоявлення, Хрещення Господа Бога Ісуса Христа. У цей період, ще починаючи з Пилипівського посту, загальний настрій кожної людини та православної спільноти в цілому визначається (принаймні, — має визначатися) словами Євангелія: «Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!». Добра воля, тобто «благовоління» до світу, до ближніх, навіть до ворогів. Адже універсальне Різдвяне благовоління виходить далеко за межі своєї церкви, конфесії, парафії чи партії, не обмежується одновірцями, а охоплює всіх людей, незалежно від їхньої релігії, національності чи церковної або партійної приналежності. Чи я помиляюся, і християни навіть у свята мають проявляти святкове благовоління тільки до «своїх», до одновірців, однодумців, а стосовно «іновірців» та «інославних» — зберігати буденну сектантську ворожнечу?
Варто відзначити, що протягом Різдвяних свят розпал політичних пристрастей в країні, як про це свідчать ЗМІ, дещо притих. Сподiватимемося, що не тільки з причини старанного відзначення політиками та журналістами великого свята. Предстоятель УПЦ Блаженніший митрополит Володимир у своєму різдвяному посланні «сердечно» поздоровив також «и отпавших от церковного единства». А от щодо православних ЗМІ, то деякі церковні журналісти і не подумали — хоча б на короткий час і заради Різдвяного посту та Різдва — змити з облич бойове забарвлення, трохи пом’якшити тон, приховати свою агресивну непримиримість. Нижче наводимо кілька прикладів «різдвяних» публікацій церковних та біляцерковних журналістів і політиків.
Почнемо з дуже цікавого листа української Слов’янської партії до… Вселенського патріарха Варфоломія I, оприлюдненого під час Різдвяного посту. Загалом, у листі «наводяться докази згубності для всієї Повноти Російської Православної Церкви та для України ідеї автокефалії». Лідери партії починають своє звернення досить суворо: «Нам відомо, що Вас дуже непокоїть «українське питання», а точніше — розкол в українськім Православ’ї і Ви пропонуєте вирішити згадане питання шляхом створення «єдиної помісної церкви». Повністю поділяючи Вашу занепокоєність з приводу ситуації в Україні, що склалася, ми між тим вважаємо, що варіант з «помісною церквою» є не тільки нездійсненним, але навіть небезпечним з ряду причин… За десять з гаком років «самостійного» життя всі ілюзії розтанули як березневий сніг, і тепер і духовенство, і миряни знають, що нам обіцяє автокефалія, «помісна церква» і Папа Римський разом узяті…
Знаючи ситуацію в Україні, дуже важко собі уявити, яким чином русофоби та «москалі» уживуться під одним дахом (тобто — в помісній церків. — К.Г. ) Під спільним дахом значно простіше вводити канонічну Церкву в «русло української духовності», інакше кажучи, посадити її (Церкву) на русофобську голку і відривати від РПЦ». (Дуже чітко сформульовано глибинні причини розколу і політичні ігри навколо українського православ’я. — К.Г. )
Про наші внутрішньоцерковні справи не забула в свята й Московська патріархія. Патріарх Московський і Всієї Русi Алексій II в інтерв’ю «Комерсанту», зокрема, сказав: «Наше занепокоєння викликає і політика уніатської церковної влади на Україні. Створення уніатського патріархату з центром у Києві — «матери городов русских» і колиски православного християнства на нашій землі, — яке саме намічається, стане ще одним кроком назад у наших стосунках з Ватиканом і відкине їх до рівня XVII століття» («Смутного времени» та Козацьких війн? — К.Г. ).
Стосунки Москви та Ватикану — то не наші справи, але ж тут йдеться про втручання в українські церковні справи! Чому, власне, українські «уніати» (до речі, Московський патріарх — дуже освічена людина і не може не знати, що термін «уніат» давно набув на наших теренах образливого відтінку) не можуть вибирати для себе той церковний устрій, який вважають за необхідне, зокрема, патріархат? Це їхня внутрішня справа. Принагідно згадаємо про той шляхетний лист, з яким Верховний архієпископ Львова кардинал Гузар звернувся до Московського патріарха у зв’язку з можливим візитом Патріарха до України. Лист, зокрема, пропонував діалог заради врегулювання взаємних претензій. Та дарма! Відповіді глава УГКЦ не отримав, а наші православні ЗМІ дозволили собі оприлюднити прямі образи на його адресу з приводу цього листа. Чому, однак, не зустрітися в дусі християнської любові? Тим більш, що ми живемо у світі, де діалог, консенсус набувають все більшого значення і вжитку у сфері складних важливих застарілих проблем. Чи не церква мала б вести перед у цьому? Чому Різдво не може стати джерелом і приводом для початку цивілізованого діалогу між історично ворогуючими сторонами? І як так виходить, що люди церкви, які сповідують вчення Христа, століттями плекають ворожнечу один проти одного? Чого ж вимагати від нас, грішних мирян?
«Огляд світської преси», опублікований у Різдвяні дні прес-службою УПЦ МП, наповнений, як завжди, неповагою до будь-яких чужих поглядів, менторськими повчаннями світських журналістів, а головне — бездоказовістю своїх звинувачувальних вироків. Тільки один приклад — газету «Дзеркало тижня» автори огляду гостро і безпардонно звинуватили у тому, що при аналізі рівня набожності в Україні були використані результати соціологічних досліджень центру Разумкова. Ці результати свідчать, що сьогодні українці — не дуже, м’яко кажучи, набожні люди. Автори огляду з цим висновком незгодні. Чому й ні? Та конкретні показники прийнято заперечувати не інвективами, а даними інших соціологічних досліджень, цифри протиставляти цифрам з інших джерел. До того, прес-службі УПЦ МП залишився невідомим той загальновідомий факт, що отримані центром Разумкова дані мало розходяться з аналогічними результатами російських досліджень щодо рівня віри православних росіян. Втім, мова зараз іде про інше — про те, що хоча б у Різдвяні дні можна було проявити до нас, світських антагоністів, певне терпіння, обирати вирази і не намагатися будь що образити журналіста. (Як кажуть французи, «на все є своя манера»).
У згаданому огляді не була, звичайно, обійдена «вічна» тема журналістів канонічного православ’я — тема так званої «філаретівщини», яка стала, здається, новим різновидом obsession для деяких журналістів УПЦ МП (написала англійською виключно для пом’якшення думки). Із цього факту прибічники автокефалії українського православ’я можуть вивести, що все йде зовсім не так погано, як іноді здається. А загалом — тон прес-служби УПЦ МП дивно нагадує стиль і прийоми ЗМІ незабутніх тоталітарних часів, коли всесвіт зручно ділили на два смертельно ворогуючi табори. На жаль (чи на щастя?), все не так просто і прозоро, як декому здається.
На закінчення повторю ту саму думку — дуже хотілось би, аби православне духовенство і православні ЗМІ у своїй політиці подавали світським політикам і журналістам приклад терпимості і, не побоюсь цього слова, любові до ближнього. Навіть до такого, який не в усьому і не завжди з ними згоден. Особливо у дні великих християнських свят.
