Світло, твердь, глина...

До цієї галереї краще йти з Контрактової площі. Хоча можна й спуститися з Володимирської чи Десятинної. Це смакове чи, радше, позиція: комусь досить спускатися вниз, інші ж воліють підніматися вгору. Насправді, з Подолу просто ближче. Можна під’їхати й на авто, але лише за умови, що останнє має хитромудрі номери, при погляді на які виструнчуються опасисті «даішники» — Андріївський узвіз з обох боків заблоковано «кірпічами». Ми з редакційним фотокором, який по дорозі встигає зафіксувати розпашілих та неймовірно веселих любителів санчат, йдемо пішки. Андріївський 10 А, галерея «Гончарі».

Одразу за дверима потрапляєш в інше царство. Барви, форми, стилі, матеріали, неймовірний колорит та подих чогось генетично знайомого. А ще — тепло. Тихе й невидиме, заспокійливе й заворожуюче тепло, що струменить із кожного виробу. Справа у матеріалі. Це глина, яку спочатку зігріли та надали форми руки майстра, а потім справжній жар випалювальної печі. Два в одному, як кажуть сьогодні. Ще кажуть, що частота коливання людських клітин дуже наближена до частоти вібрації деяких видів глини. Звідси її лікувальні властивості. А ще згадується, із яким матеріалом Він працював в останній день перед спочинком (що з цього вийшло — окрема тема)... Традиції продовжують сучасні майстри. До речі, назву Гончарі носить не тільки галерея, а й місцевість, у якій вона розташована — тут ще у VIII—IX століттях об’єднувалися й працювали київські гончарі.

Творче об’єднання гончарів та керамістів «Гончарі» засновано у перебудовний 1986 рік на «кооперативній» хвилі. Метою було відродження зникаючих видів декоративно-прикладного мистецтва, зокрема гончарства та кераміки. Сьогодні «Гончарі» — це не тільки однойменна салон-галерея, а й дитяча школа-студія, творчі майстерні та кілька сот майстрів зі всієї України, що співпрацюють з об’єднанням. Коло ж постійних авторів, за словами директора Тетяни Андрієнко, складає близько сорока чоловік.

Пані Андрієнко вважає, що інтер’єр має бути наповнений живими речами, і це можна вважати за основний принцип існування галереї. Тут немає місця «штамповкам» та «масовому виробництву» — кожна річ глибоко індивідуальна та неповторна. Маленька деталь: у майстернях об’єднання навіть немає електроприводу до гончарського круга — усе максимально наближене до давніх традицій. Своїх авторів столичні галеристи часто шукають у провінції, зосібна на симпозіумі гончарства «Опішня», який проходить у знаменитому селищі на Полтавщині. Юних майстрів зі школи-студії «Гончарі» підтримують виставками, які демонструють таланти та творче зростання учнів. Багато з них так захоплюються, що просто не уявляють свого життя без магії трансформації глини, без своєї участі у тому, як глевкий шмат набуває форми та змісту під твоїми пальцями... Мені розповіли історію про дівчинку, єдиним методом впливу на яку є «погроза» батьків позбавити її можливості ходити на заняття в студію. Така ось домашня педагогіка. Як на мене, набагато краща, аніж пасок чи обіцянка позбавлення кишенькових грошей.

Проблемою жвавого розвитку промислу є несформованість споживацьких смаків. Одні їх ще не набули, інші — позбавилися під тиском сумнівної за своєю естетикою продукції. Пані директор так і каже: «У нас немає культури споживання кераміки». Глина чомусь вважається вторинним матеріалом, і вироби з неї порівняно зі, скажімо, картинами чи мармуром коштують на кілька порядків дешевше. За умови однакового мистецького рівня. Ми все ще охочіше купуємо пластмасу чи гіпсових італійських гномиків, яких штампують десятками тисяч. Але є й справжні цінителі оригінальних речей. На моє прохання визначити тип «середнього покупця» відповіли, що одні, «якби мали гроші, купили все», а інші... Однак серед замовників присутні музеї, церкви, ресторани, які хочуть мати власне обличчя. Тенденції продажу творів вимальовують кілька «ходових» категорій — в основному купують дрібниці, колективні подарунки та дійсно дорогі речі. Про що це свідчить? Про відсутність попиту на роботи середнього цінового рівня, а відповідно, про відсутність в Україні «середнього класу». Хто сказав, що політика та мистецтво не пов’язані?

Особливістю «Гончарів» є те, що у процесі виконання замовлень безпосередню участь бере сам замовник. Спочатку слова чи ескіз, потім утвердження роботи в оригінальному вигляді і лише після цього — виготовлення кінцевого варіанту твору. Фактично — це співтворчість автора та людини, яка має своє бачення бажаного. Інколи бувають і курйози: якось один чолов’яга замовив керамічну свиню кольору «під мій мерседес». Його переконали, що кращим буде інший варіант... Щодо цін, то вони розраховані на всі категорії поціновувачів — від чотирьох гривень до семи з гаком тисяч.

Окрім основної експозиції, галерея має виставковий зал, де презентують добірки окремих авторів. Колекції змінюються з періодичністю 2-3 тижні. Зараз у «Гончарах» представлені чудові роботи видатного скульптора, заслуженого художника України Інни Коломієць. Інна Антонівна більш відома як майстриня, що працює у галузі станкової та монументальної скульптури, однак знавці дуже високо оцінюють її доробок скульптури малої форми. Інна Коломієць одна з найяскравіших постатей українського мистецтва, як радянських часів так і сьогодення. Працює з найрізноманітнішими матеріалами: граніт, дерево, гіпс, оргскло, глина...

Теперішня її виставка є першою у цій галереї; вона презентована кількома циклами робіт: «Чорнобиль», «Річки», окремими жіночими образами та символами. Необхідно відмітити, що усі явища, предмети, події та символи майстриня передає за допомогою жіночих образів; вона наділяє жінку роллю медіума між світом образу і свідомістю глядача. Весь діапазон емоцій та найтонших проявів життя втілюється у пластиці жіночого тіла — від щирих радощів триптиху «Танок», «Свято» та «Пісня» до гнітючого трагізму «Безпорадності» (одинока стара жінка, яку похилили не так роки, як відчай глухого існування) із чорнобильського циклу. Тему продовжує «Страхолісся» — назва місцевості у «зоні» — над динамічною фігурою жінки, яка піднятими й схрещеними руками мовби захищає щось, в’ється чорний птах; але довкола тіла снують блакитні чайки — символ надії... Кожна річка має свій характер: «Прип’ять» (оголена жінка, що сором’язливо прикривається руками, збурюючи образи італійських майстрів епохи Відродження, «пливе» на фантастичній тваринці з двома головами); спокійна «Десна»; «Стугна», що напруженою русалкою височіє над загадковим архаїчним чоловіком; «Озеро Галаганів»... Символічний реалізм переплітається з філософією, споглядання — із бажанням діяти.

Особливістю кераміки є те, що майже ніколи не знаєш, що вийде наприкінці. Майстер розписує твір одними фарбами, а після випалу вони набувають зовсім іншого кольору. Ось його й важко точно передбачити. Картину певною мірою створює випадковість. Вогонь. А може, це й не випадковість, а полум’я є повноцінним співтворцем? Треба тільки з ним домовитись...