Останній товариш Миколи Вороного
В архіві управління СБ України в Кіровоградській області серед кримінальних справ на осіб, яким було повернуто добре ім’я, на підставі Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17.04.1991 року нам вдалося відшукати матеріали на Андрієвського Павла Ксенофонтовича, котрий, виявляється, і був тим самим «Степовим». Без сумніву, що саме публікація за часів нацистської окупації та контакти з «ворогом народу» Вороним і були головними причинами арешту Андрієвського й коштували йому 10 років виправно-трудових таборів, обмеження в правах на 5 років... Зрозуміло, що крім невимушеного газетного варіанту спогадів про Миколу Вороного, в справі збереглися й інші, «примусові» або протокольні. Їх зафіксовано з вуст Андрієвського переважно нічної пори взимку та навесні 1946 року Новоукраїнським райвідділом НКГБ.
...Напевно, районна бібліотека була одним iз перших закладів, до якого завітав Микола Вороний, опинившись у Новоукраїнці. Павло Андрієвський працював тут завідуючим. Відтоді познайомились і доволі часто зустрічались: як у книгозбірні, так і в тимчасовому помешканні поета. 15 грудня 1956 року, в зв’язку з переглядом справи на М. Вороного, в якості свідка допитувалась Мотря Голуб. 67-літня неписьменна жінка пояснила, що саме в її будинку №20 по вулиці Леніна й жив поет до самого арешту. Хоча спершу, за словами ще одного свідка, притулком Вороному слугувала також кімната місцевого готелю.
Втім, звернемося до першоджерел-протоколів допитів П.Андрієвського.
— Що вам відомо про приїзд Миколи Вороного до міста Новоукраїнка, його минуле?
— Зі слів Миколи Вороного мені відомо, що він мешкав у місті Києві до 1937 року, потім виїхав до міста Бежиці (Бежаниці на Псковщині чи Бежецьк на Тверщині? — Ф.Ш.), а згодом — до села Глиняного (Піщанобрідського району, тепер Кіровоградщина. — Ф.Ш.), пробув там один місяць і виїхав до Новоукраїнки... Засоби для існування отримував від перекладів з російської на українську мови опер «Кармен» і «Перікола».
До сказаного в 1946 році, вже після повернення із заслання одинадцятьма роками пізніше, на допиті в Кіровограді в управлінні КГБ, — додав, що «перші дні Вороний жив на власні заощадження, не маючи роботи. Згодом, тижнів зо два працював коректором у редакції райгазети. Але був звільнений... виявляв бажання знайти роботу...» Сюди ж логічно віднести й цитату з протоколу допиту Зиновія Гомонюка. Він згадував, що Вороний запитував у нього, як «директора школи й завідуючого райвно про можливість влаштування на роботу до школи викладачем української мови й літератури. Йому було відмовлено, мотивуючи тим, що не був педагогом за фахом... «Він, — пояснювала вже згадувана Мотря Голуб, — ніде не працював... Весь час сидів удома, читав багато книг... багато писав...»
У березні 1938 року Миколу Вороного було заарештовано, як українського націоналіста й вилучено чотири скрині з літературою. Щоправда, коли через півтора місяця М.Голуб повернули ключа від кімнати, яку наймав репресований; вона побачила, що хоча особисті речі поета конфісковано, але книги забрано не всі. Не виключено, що частина особистої бібліотеки досі десь збереглася.
Але повернемося до протоколів НКГБ першого післявоєнного року.
— Які у вас були взаємини з Миколою Вороним?
— Взаємини у мене з Миколою Вороним були нормальнi, дружні. Микола Вороний майже щоденно бував у мене на роботі, в бібліотеці... відвідували ресторан, де разом снідали, обідали й вечеряли з чаркою горілки або вина... Також я бував на квартирі Миколи Вороного, де він знайомив мене з літературою, написаною російською, українською, французькою мовами, а також з власними працями.
Під час «реабілітаційного» для Вороного допиту» 1957 року П.Андрієвський доповнив попередні свідчення: «В кімнаті Вороного, — згадував бібліотекар, — було багато портретів письменників, в тому числі й Остапа Вишні, на той час «вилученого». Коли я сказав Вороному, що Остап Вишня, тобто його твори вилучені, Вороний відповів, що Остап Вишня та інші письменники, портрети яких у нього були, є його знайомими і від них він не відмовиться...»
— Вище Ви сказали, що знайомі з літературою, котра знаходилася у Миколи Вороного, а також його творами. Що заважало вам поцікавитись, як фахівцю- бібліотекарю, працями Миколи Вороного?
— На мої спроби побесідувати про його праці Микола Вороний відповідав ухильно, і я, зрозумівши, що це йому неприємно, намагався не торкатися того... Микола Вороний знайомив мене з творами свого сина Марка (вилученими на той час), написаними у дусі футуризму. Марко Вороний знаходився тоді в Карелії (у місті Кем поблизу Соловецьких островів у ВТТ. — Ф.Ш.), куди батько надсилав йому літературу й газети українських видавництв.
— Хто ще був з вами під час зустрічей iз Миколою Вороним?
— Зустрічі й бесіди в мене з Вороним проходили тільки вдвох.
— Розкажіть, на які теми Ви розмовляли?
— Бесіди проходили... виключно про його минуле й теперішнє життя... Микола Вороний розповідав, що він уродженець Полтави (Катеринославщини — дані УРЕ та УЛЕ; Ростова-на-Дону — за документами НКВД. — Ф.Ш.). І походить з багатої родини, що дало можливість отримати вищу освіту й оволодіти німецькою, французькою, латинською, російською й українською мовами. В 1918 р. Вороний емігрував за кордон до Польщі у місто Львів, де перебував до повернення в Радянський Союз. Після цього жив і працював у місті Києві, звідки виїхав через те, що його переслідували, до того ж, були тяжкі матеріальні умови.
— Коли, ким і за що було заарештовано Миколу Вороного?
— У березні місяці 1938 або 1939 року, точно не пам’ятаю, Микола Вороний був заарештований органами НКВД разом з іншими особами. (Мотря Голуб розповіла: «Він був заарештований за таких обставин. Вранці (13 квітня 1938 року. — Ф.Ш.) до мене в квартиру постукав працівник міліції й запитав мене чи проживає тут Вороний. Останній почув цю розмову, і, перебуваючи в іншій кімнаті, до якої слід було заходити в інші двері, з іншого боку, сказав, щоб він зайшов. Після цього Вороного було відведено. Але куди я не знаю. Ввечері я пішла до міськради й запитала про Вороного. Мені сказали, що його заарештовано...»)
— Ви, знаючи, що Микола Вороний розповсюджує українсько-націоналістичну літературу, не заявили до відповідних органів?
— Так, я знав, що Микола Вороний український націоналіст... Не заявив до відповідних органів тому, що я співчував Миколі Вороному в його антирадянських висловлюваннях, спрямованих проти заходів, що проводилися партією й урядом, зокрема, вилучення українсько-націоналістичної літератури, заслання його сина до Карелії, висилку самого Миколи Вороного зі столиці України міста Києва...
— Назвіть осіб, з якими Микола Вороний мав тісні зв’язки у м. Новоукраїнка?
— Таких осіб я не знаю...»
Ось так, навіть через кілька років після смерті, Микола Вороний не втратив справжнього й надійного друга, котрого у трагічному 38 му знайшов в особі простогопровінційного бібліотекаря. Безумовно, є щось містичне в тому, що саме у день розстрілу Вороного, 7 червня 1946 року, в Кіровограді відбулось закрите засідання обласного суду. П.Андрієвський визнав провину частково, не відмовившись, від того, що «на прохання керівника націоналістичної групи Ніколенка написав статтю до газети «Українець» про Вороного, котрого до війни добре знав». Реабілітували Андрієвського лише в 1992 році: за іронією долі значно пізніше, ніж його знайомого, автора перекладів на українську «Інтернаціоналу» («Чуєш, сурми заграли...») — Вороного. На щастя про останнього виявилось кому поклопотатись. М.Рильському, Ю.Смоличу та О.Гончару вдалося добитися виправдання колезі 10 листопада 1957 року. А ось Андрієвський так і не дожив до Незалежності, яка повернула йому добре ім’я.
Р.S. І все ж лишається багато питань щодо долі Миколи Вороного. Дата його загибелі відтепер відома напевне. Всі інші — 1940, 1942, 1943 — блеф, що навмисно творився навколо репресованих, щоб приховати справжню кількість жертв. Але де загинув поет? Де його поховано? В постанові про обрання запобіжних заходів, підписаній начальником Новоукраїнського райвідділу УНКВД по Одеській області Іліковим, є два пункти: 1. Избрать мерой пресечения способов уклонения от суда и следствия по отношению обвиняемого Вороного Н.К. содержание его под стражей в тюрьме города Одессы. 2. Настоящее постановление представить Ново-Украинскому районному прокурору. Таким чином, М.Вороного (як це завжди й робилося в подібних випадках) мали відвезти до того міста, де знаходилось управління держбезпеки, тобто до Одеси. Та Новоукраїнський прокурор Сиром’ятников того разу прийняв інше рішення: «Избрать мерой пресечения... в отношении Вороного Николая Кондратьевича... содержание под стражей в тюрьме г.Кирово Николаевской области...» (Кіровоградом і обласним центром це місто стало лише з 1939. — Ф.Ш.). Впадає у вічі, що й реабілітованих нині «спільників» Вороного — селян iз тодішнього Піщанобрідського району направляли теж до тюрми міста Кірове. Позасудовий вирок «трійки» був миттєво «зляпаний». І жодних вказівок на те, що приречених до страти ще кудись перевозили, немає. Візьму на себе сміливість стверджувати, що кістки Миколи Вороного досі лежать десь на околицях обласного центру. Але де?
