РУХ: причини поразок
Приводів для написання цих рядків є на сьогодні одразу декілька. Формальним приводом можна вважати 65-рiччя з дня народження В’ячеслава Чорновола, а неформальним — остаточний провал спроби поновити єдність Руху після його розколу у 1999 році. Сьогодні, так само як і в далекому вже 1989-му, продовжує залишатися актуальним питання про місце і роль Руху у політичному житті нашої країни. І справа тут не в якостях окремих політиків та особливостях їхньої поведінки в різних обставинах, а в об’єктивній потребі суспільства мати реальну політичну силу на тому місці, де перебуває тепер Рух разом із рядом потенційних союзників і водночас конкурентів.
Аби не впасти в одну із крайнощів, окреслимо їх, щоб більше до них не повертатися. З одного боку, існує думка про маргінальність Руху, про його поступове зникнення з арени реальних політичних дій та рішень. У тому, що це не так, переконують самі прихильники подібної точки зору, повертаючись до неї з року в рік майже одними й тими ж словами. З другого боку, є бажаючі канонізувати Рух, спрямувавши зусилля на встановлення пам’ятників В’ячеславу Чорноволу, відзначення ювілеїв, перейменування вулиць і таке інше. Реальної політики це не стосується, тому залишимо обидві крайнощі і перейдемо до реального стану справ. А він підтверджує, що Рух ніколи, з самого дня свого заснування, не був згуртованим і монолітним. Рух не утворювався як політична партія, і в момент своєї найбільшої популярності мав з півтора десятка потенційних вождів, які бачили майбутню роль національної демократії кожний по своєму.
Партія НРУ, яку очолив В’ячеслав Чорновіл, була на момент свого утворення лише частиною, причому не найбільшою, політичної маси, яка вважала себе Народним Рухом. Історія ще не скоро об’єктивно оцінить факт утворення «партії Чорновола». Бо для одних це було доленосне рішення, яке вберегло Рух від зникнення з політичної арени, для інших — узаконення розколу серед націонал-демократів. Оцінка здебільшого залежить від того, де опинився сам оцінювач, всередині чи за межами Руху. Сам В’ячеслав Чорновіл був далекий від ідеалізації себе і своєї партії, і, на відміну від своїх нинішніх апологетів, в основному об’єктивно оцінював можливості очолюваної ним політичної сили. Він був ще з того покоління націонал-демократів, які прагнули перемагати, а не торгувати відсотками голосів після програних виборів. В’ячеслав Чорновіл програв вибори Президента у 1991-му і ніколи більше на висував своєї кандидатури, розуміючи, що не має права на ще одну поразку.
На момент, коли лідер Руху відмовився брати участь у президентських перегонах 1999 року, в партії зібралось занадто багато людей, які хотіли вже зараз мати щось конкретне від народної підтримки Руху, від рейтингу партії, який був на той час другим після комуністів. Приголомшлива поразка Костенка та Удовенка на президентських виборах не охолодила пристрастей. Не завжди відкрита боротьба за володіння політичною маркою Руху не припинялась з того часу на жодну хвилину. Вже на початку 2000-го стало зрозуміло, що за нинішнього складу свого керівництва скласти єдину партію Рухи Удовенка та Костенка не зможуть.
Придивіться до перших лав обох партій. В них практично ті ж самі обличчя, що й у 1990 році, причому жоден із «ветеранів» не набрав з того часу політичної ваги, достатньої аби стати чимось більшим, ніж україномовним політиком, здатним заспівати національний гімн і при нагоді утворити колотнечу чи то в стінах парламенту, чи поза ними. Умисно чи ні засновники політичної партії Народний Рух України законсервували свою структуру таким чином, що піднятися партійними щаблями молодому і амбіційному рухівцю практично неможливо. Це стало причиною «вимивання» із партійних лав середньої ланки. Відчуваючи відсутність перспективи, «другий ешелон» рухівців розпорошився по інших структурах, які за визначенням не могли випередити Рух у очах виборців. У результаті рухівські «генерали» опинилися без «офіцерів», спираючись лише на «сержантів» в особі керівників місцевих осередків, чиї амбіції сягають не вище районного масштабу.
Саме в рухівських «низах» зародився було процес, через який мають нині клопіт Удовенко і Костенко. На місцях повірили у щирість намірів своїх столичних провідників і почали фактично об’єднуватись ще напередодні парламентських виборів. Посада голови місцевого Руху у більшості регіонів не приносить її володарю нічого, окрім зайвих проблем. Тому і боротьби за посади голів районних організацій між членами НРУ та УНР не передбачалося. Залишилось тiльки довести процес до логічного завершення і провести нарешті давно обіцяний об’єднувальний з’їзд. Проводити з’їзд без заздалегідь визначеного сценарію — означає провалити його. Об’єднувати Рух, не маючи загальновизнаного лідера, — наразитися на ще більший розкол. Відомо, що чим дрібніша людина, тим міцніше вона тримається за свою керівну посаду. Часи романтиків, коли Рухом керували кілька співголів, назавжди минули. Лідер же на початку процесу вбачався лише один.
Ім’я цього лідера загальновідоме — Віктор Ющенко. Саме під його харизму і високий рейтинг слухняно привели перед виборами свої партії Удовенко і Костенко. На той час було два варіанти. Або Ющенко очолює об’єднаний Рух, що виглядало не дуже реально, або «Наша Україна» стає політичною партією на чолі з Ющенком, вбираючи в себе обидва Рухи. Ні першого, ні другого не сталося. Об’єднувати Рухи «просто так» хочуть далеко не всі. Поновилися інтриги серед давніх рухівських «побратимів».
Спочатку нібито все було нормально: проводи обох Рухів вирішили припинити об’єднувальний процес. Причина проста: «канонічний» Рух на чолі з Удовенком запропонував «відновити єдність Руху» в рамках своєї партії, що було заздалегідь неприйнятно для костенківців, які в такому разі втрачали все, що напрацювали за три роки існування партії УНР. Та попри досягнуті домовленості Костенко продовжує заявляти про «об’єднання». Якщо ці розмови не припиняться, ми можемо отримати об’єднання партії УНР лише навколо себе. Жодних юридичних наслідків це не матиме. Поява ще однiєї партії зі словом «рух» у назві — безперспективна, що показали останні вибори. Посилатися ж на свою перемогу на місцях — невдячна справа. Хоча рухівські осередки є у сімдесяти п’яти відсотках райцентрів, далеко не вони забезпечують Руху популярність і прихильність виборців. Скоріше навпаки, якщо знати, хто саме очолює окремі осередки.
Існування Руху в політичному житті зумовлено зовсім не здобутками партії у її політичній діяльності й не авторитетом імені В’ячеслава Чорновола. Суспільство потребує потужної політичної сили саме на тому місці політичного спектру, яке займає сьогодні Рух. Саме ця потреба залишає на поверхні політичного процесу людей, які не навчилися за десять років нічому, окрім галасливої імітації діяльності, грі на патріотизмі своїх виборців та «екстримів» у стінах Верховної Ради. Рух приречений на подальшу внутрішню ворожнечу, на боротьбу за володіння популярною ще досі партійною вивіскою. Хоч як прикро це усвідомлювати, але поки що авторитет Руху є лише гарантією політичного довголіття кількох десятків людей. Гарантією достатньою, аби ми ще одне-два парламентськi скликання бачили ті ж самі обличчя і чули ті самі слова. Очікувати, коли частина суспільства, що симпатизує Руху, виведе на політичну арену нову генерацію націонал-демократів, доведеться занадто довго. Тому ми і надалі спостерігатимемо за суперечками як всередині Руху, так і навколо нього без помітного просування вперед.
