Євроатлантична «санацiя» Румунiї
У 1998 р. Раду Василє, тоді прем’єр-міністр Румунії, відвідав Ізраїль. Василє зацікавився придбанням ізраїльських військових вертольотів. Президент Ізраїлю Езер Вейцман, колишній пілот, відповів так: «Очевидно, у вас є серйозні вороги, якщо вам потрібні ці вертольоти. Хто вони?» — «Зовсім ні, — відповів Василє. — Ми живемо у мирі зі своїми сусідами… на наших кордонах спокійно. Але нам потрібна сучасна авіація.., щоб приєднатися до НАТО.» — «Так, — сказав Вейцман, — нині у вас немає жодного ворога! Але не хвилюйтеся: НАТО знайде для вас ворогів!»
Більшість румун розглядає членство у НАТО як велику національну перемогу, але деякі все ж замислюються, чи немає у жарті Вейцмана частки правди: оскільки основною причиною для вступу до військового союзу є відчуття, що тобі загрожує небезпека, то вступ до НАТО є абсурдом. Уперше за всю свою неспокійну історію Румунії нема чого боятися своїх сусідів. Росія, «традиційний ворог», сьогодні видається далекою і цілком заглибленою у свої внутрішні проблеми. Угорщина, ще один «традиційний ворог», є союзником НАТО; відносини з Україною погані, але мирні. Болгарія занадто мала, щоб брати її до уваги; а югославські війни вже позаду.
Навіть за цих умов країна нині повинна рік за роком збільшувати свої військові витрати, щоб вона змогла розпочати наближення до стандартів НАТО. Для країни, чиє нещодавнє економічне зростання, хоч і цілком реальне, залишається нестійким, зробити це буде нелегко. На відміну від приєднання до Євросоюзу, який може запропонувати істотні фонди розвитку, приєднання до НАТО означає тільки збитки. Враховуючи нашу бідність, витрачання більшої кількості грошей на військову техніку і спорядження видається безвідповідальним.
Хоч 73% румун схвалюють вступ у НАТО, з участю Румунії у війні проти Іраку згодні менше 20%. Неважливо, наскільки суперечливими здаються такі позиції, вони залишаються широко поширеними і не можуть бути непоміченими, бо це відображає той факт, що люди вбачають у НАТО щось на зразок захисної парасольки, а не щось таке, увi що вони повинні робити свій внесок.
Проблеми безпеки Румунії є не зовнішніми, а внутрішніми, оскільки ворогом Румунії, що встановила стабільне ліберально-демократичне правління, є сам румунський народ. Демократія тут насправді існує, але вона дуже крихка. Живучи під гнітом диктатур протягом дуже тривалого часу, румуни звикли до слухняності, підкорення та безвідповідальності. Правління Соціал-демократичної партії є ефективним, але має тривожну характеристику в плані корупції, непрозорості та використанні своєї влади для впливу на судові рішення. Інша найбільша партія — Партія «Велика Румунія» — є напівфашистською, що ненавидить іноземців, антисемітською партією, чий лідер — радикал-популіст — отримав 22% голосів на торішніх виборах.
Як НАТО може тут допомогти? Прямо воно нічого не може зробити; опосередковано може зробити багато. НАТО більше не є тільки військовим союзом. На сьогодні воно є військово-політичним союзом, який встановлює демократичні стандарти для своїх нових членів і кандидатів.
Жоден уряд Румунії не може нехтувати цими стандартами. Вже практично неможливо уявити собі, що в нинішній Румунії можуть з’явитися такі правителі, як в Україні чи Білорусі. Більш того, вступ до НАТО означає, що військові і розвідувальні служби Румунії потраплять під командування НАТО (тобто під контроль Америки), і таким чином будь-якiй спробi організації перевороту чи створення напруженості між румунами і великою угорською громадою можна запобiгтити.
Наскільки тісніше країна на зразок Румунії прив’язана до демократичного світу, настільки менш імовірно, що у ній стануться драматичні соціальні або політичні заворушення або що вона зможе вихолостити свою демократичну систему. НАТО накладає жорсткі обмеження на місцеві політичні еліти, і вони не зможуть зробити те, що захочуть. Звичайно, одне лише НАТО не може захистити демократію, і воно не є панацеєю від багатьох наших соціальних і політичних хвороб, та воно може діяти (і вже діяло таким чином у ході процесу прийняття у свої члени) як стимул, що спонукає уряд і політичні партії поводитися з більшою відповідальністю та діяти у рамках закону.
Цей момент є життєво важливим, оскільки у минулому, коли румунська політична еліта мала можливість насолоджуватися дуже великою автономією чи реальним національним суверенітетом, вона починала цим зловживати. Правління Чаушеску є демонстрацією цього. Той «простір для маневру», який він отримав для себе від країн Варшавського договору не без допомоги Заходу, не приніс румунському народу жодної користі. Це тільки створило більше можливостей для клану Чаушеску та його повірених діяти, як їм забагнеться, перетворюючи таким чином життя більшості громадян на суще пекло. Для порівняння, угорці, поляки і болгари, чиї уряди перебували у набагато більшій залежності від Рад, жили краще.
Таким чином, вигода Румунії не в тому, що вона приєднується до військового альянсу НАТО. Сенс тут у тому, що Румунія інтегрується в сильну міжнародну організацію, яка обмежуватиме її суверенітет. Входження в НАТО є формальним підтвердженням того, що Румунія (або Болгарія, або Угорщина, або Польща, у цьому випадку байдуже, хто) відмовляються від своїх претензій на необмежений суверенітет і від усіх своїх мріянь про велич, яка можлива тільки за наявності такого суверенітету. У минулому такі мрії призводили лише до відсталості в розвитку, диктатурі, націоналізму та незліченних страждань. Убивши цю мрію, ми захистимо себе від наших політичних страхіть.
Проект Синдикат для «Дня»
Андрій КОРНЕА, професор філософії в Університеті Бухареста.
