Момент вибору

Загалом ситуація, що склалася навколо «Кольчуг», нагадує швидше дипломатичний двобій, який можна охарактеризувати лише як кризу українсько-американських відносин — при тому, що МЗС України відзначав, що жодної кризи немає.

Безперечним є те, що, з одного боку, Київ і Вашингтон шукають відповіді на різні запитання. Для Сполучених Штатів принципово важливим є, за словами американських представників, отримати повну інформацію, яка могла б довести, що системи «Кольчуга» до Іраку не поставлялися. Про презумпцію невинності, як говорив Стівен Пайфер, не йдеться, оскільки справа є не юридичною, а політичною. Представники Києва будують лінію захисту саме на тому, що факт поставок «Кольчуг» до Іраку не доведено, значить, висунуті Сполученими Штатами звинувачення й вимоги — безпідставні. Американська сторона при цьому наполягає на тому, що в даній ситуації Вашингтон менш за все цікавлять обставини внутрішнього українського життя. Як говорив у Києві Пайфер, серед тих додаткових запитань, на які американська сторона вимагає відповідей, є характеристики самих систем «Кольчуга» («Ми хотіли б ознайомитися з тим, як працює «Кольчуга»), доступ до документації комітету з експортного контролю (тут, говорив Пайфер, мали місце «ухиляння» української сторони), а також потреба переконатися в тому, що «Кольчуги» не могли бути передані покупцем іншій стороні. Важливою деталлю цих вимог є те, що ні до Росії, ні до Китаю, які виступали разом з Ефіопією покупцями систем «Кольчуга» за контрактами з Україною, Сполучені Штати можливих претензій не висувають. Більше того, реакція Вашингтона на документально доведений факт військово-технічного співробітництва між Югославією, Республікою Сербською (складовою частиною Боснії і Герцеговини) та Іраком була більш ніж м’якою.

Пайфер говорив також, що Сполучені Штати зацікавлені у проведенні зустрічі між групою експертів і екс- главою СБУ Леонідом Деркачем і бізнесменом Оршанським. Це, а також такі факти, як гарячкова вiдмiна напередодні прибуття групи експертів до України візиту української делегації до Іраку, не менш гарячкове прохання Києва до Багдада про позбавлення повноважень почесного консулу Іраку в Україні Оршанського (який і зараз перебуває поза межами України) не додають ні довіри, ні симпатій до офіційного Києва. У цій ситуації поза ображеного не може не викликати подиву. Тим більше, що за всіх інших нюансів Україна не в однаковій ваговій категорії із Сполученими Штатами, і її можливості не можуть бути рівними з можливостями Вашингтона.

Україна сама запросила групу експертів, пообіцявши їм повну відкритість. Додаткові запитання групи експертів до України, таким чином, уже не свідчать про повну відкритість. Тим більше, що вони були передані українським урядовцям іще під час перебування групи експертів в Україні, і вже тому аргументація представників Києва страждає. Виникає стійке враження (принаймні, саме таким враженням керується Вашингтон), що Україні було що приховувати, і лише тиск обставин змусив Київ «відкритися». Щоб потім перейти у дуже незграбний наступ, підміняючи при цьому суть проблем.

Головне ж у цій ситуації — те, що внаслідок пози ображеного можуть істотно постраждати перспективи країни навіть не на найближчі два-три роки, а на значно більший період. Не робилося жодного секрету з того, що лідери країн Західної Європи солідарні з керівництвом Сполучених Штатів стосовно низької довіри до керівництва України. І саме тому (скандал навколо «Кольчуг» тут виступив швидше в ролі інформаційного приводу) Північноатлантична рада ухвалила рішення провести зустріч Комісії Україна—НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Рішення, безумовно, образливе для Президента України і не найбільш сприятливе для формування бодай якогось прийнятного іміджу країни на Заході. Але суть справи в тому, що Україна 23 травня на засіданні Ради національної безпеки і оборони заявила про розробку стратегії свого наближення до НАТО, яке має завершитися приєднанням до Організації Північноатлантичного договору. На численних дипломатичних зустрічах, конференціях, семінарах представники українського керівництва потім переконували представників Заходу, що йдеться про справжню стратегію розвитку держави.

Тепер же щодо цього можуть виникнути серйозні сумніви. Рішення про те, чи братиме Україна взагалі участь у Празькому саміті НАТО планується ухвалити на спеціальному засіданні Ради національної безпеки і оборони (за попередніми даними, воно може відбутися завтра). Наскільки відомо, різні члени РНБОУ зберігають різні думки з приводу доцільності участі України (саме України, а не її лідера чи міністра закордонних справ) у саміті, хоча, якщо виходити з логіки, питання взагалі так ставитися не може.

Ув’язка участі в саміті з гіпотетичними вибаченнями Сполучених Штатів перед Україною виглядає дивно, коли йдеться про стратегічні інтереси країни. Практично всі українські і зарубіжні експерти з питань зовнішньої політики вже заявляли, що тільки участь України в роботі Комісії НАТО— Україна може забезпечити в сьогоднішніх умовах поступове переведення відносин між двома сторонами на якісно новий рівень, який би мав на меті започаткування спочатку так званого інтенсифікованого діалогу, потім, по мірі просування, — підключення України до плану дій з набуття членства в НАТО, з проведенням Україною необхідних для цього реформ у різних сферах (військовій, політичній, економічній, законодавчій), серйозного оборонного аналізу і визначення основних перспективних напрямів розвитку самої країни в нових умовах. Натомість відмова від поїздки до Праги неминуче призвела б до самоізоляції України від євроатлантичного простору, позбавила б її можливості впливати на розвиток ситуації і поступово стати складовою загальноєвропейських процесів, загрожувала б подальшим нарощуванням відставання в розвитку від сусідніх країн. Відсутність України у Празі загрожує поставити її в один ряд (хоча й з інших причин) з Білоруссю, яка досі планів просування до НАТО не оголошувала, ставилася до Заходу (в тому числі й до НАТО) підкреслено негативно й покладалася на забезпечення своїх інтересів на допомогу Росії.

Отже, удар власними руками по власних стратегічних інтересах важко було б визнати адекватною реакцією.

Один iз неприємних нюансів у цій ситуації полягає в тому, що, як засвідчила практика останніх днів, український політикум довів, що він у цілому не є адекватним потребам країни. Враховуючи, що саме в ці дні вирішується, яким буде вектор подальшого розвитку України, щонайменше дуже дивно спостерігати за тим, що жодна політична сила (саме як політична сила, а не на рівні окремих представників) досі не виступила з чіткою політичною заявою, де б пропонувалися способи подолання ситуації і аргументувалася або заперечувалася б необхідність візиту міністра закордонних справ до Праги. Таких заяв не пролунало ні від пропрезидентських сил, ні від «Нашої України», ні від опозиції. Після нещодавніх парламентських слухань стосовно відносин Україна—НАТО, які було визнано успішними, а підтримку євроатлантичної інтеграції названо чинником, що здатний об’єднати різні політичні сили, таке мовчання лише викликає запитання — а чи добре уявляють собі всі без винятку українські політики, про що насправді йдеться? Чи не втратили вони почуття реальності? Наводить на деякі роздуми й інформація про заплановану зустріч між Леонідом Кучмою й Володимиром Путіним у Москві в суботу. Зручний момент для того, щоб умовити українського Президента не їхати самому і нікого не посилати. В разі успіху ВВП міг би бути задоволеним: єдність «трьох братніх народів» продемонстрована відсутністю делегацій у Празі.

Конфлікт навколо «Кольчуг» з самого початку можна було розв’язати без емоцій і сповзання до конфронтацій, без провалу на американському напрямку зовнішньої політики. Вже говорилося також, що від відмови України брати участь у зустрічі в Празі не виграють ні Київ, ні НАТО, ні європейська безпека. Сьогодні йдеться про момент вибору, де емоції не мають права переважати національні інтереси.