Освіта як шлях із минулого в майбутнє
Видатний філософ сучасності Мартін Хайдеггер якось висловився в такому сенсі, що все нове приходить у цей світ на голубиних ніжках. Тобто — непомітно. І справді, ми просто не помітили, як опинилися у двадцять першому столітті, і вже два роки живемо у цьому новому світі, який вже сильно змінився з цим переходом. Виникло нове відчуття глобальності та нове розуміння глобальності. Почав звучати по-новому і набув актуального звучання відомий біблійний псалом: «Всі ми члени одне одного». У наш побут увійшов інтернет, тобто — мозок планети. Ми є свідками завершення — ймовірно, так мені здається, — тієї історії, що розповідається в Біблії та пов’язана з третім покаранням людства Богом. Маю на увазі руйнування Вавілонської вежі та змішання мов Богом. Це покарання в Біблії прирівнюється до покарань, пов’язаних із вигнанням із раю або зі всесвітнім потопом. У чому тут річ? А в тому, що коли я подивився первинний текст Біблії, тобто івритський, там вжито вислів «Сафа Ахад», що означає крім «мова», «язиці», тобто народи, а також — «душа». Іншими словами — Бог поділив душі людей. І це стало стимулом усього подальшого розвитку духовності людства. Університети й виникають внаслідок необхідності універсалізації людського спілкування. Необхідності у з’єднанні людських душ, які були розірвані внаслідок того, що людина почала будувати штучний космос, відмовилася від природного середовища проживання і перейшла на цей — небезпечний — шлях перероблення природи, що зараз загрожує дуже великою екологічною кризою.
Саме тепер стало вкрай необхідно врахувати досвід двадцятого століття, котре показало, що ми пережили не тільки ситуацію абсолютної помилки — коли неймовірні ресурси та кошти витрачалися на утопічні цілі, які неможливо реалізувати. Ми пережили й ситуацію абсолютного зла — атомне протистояння у процесі холодної війни, що могло призвести до знищення людства. Ми пережили також ситуацію загального поширення зла на планеті.
Трагічний досвід цього століття призвів до того, що виникла інфляція і слів, і ідей. Усі найкрасивіші, найкращі слова та ідеї виявилися деформованими пропагандою, політикою, протистоянням розколотого на два табори людства. Виявилося, принаймні, нам це стало зрозуміло, що абстрактну ідею можна повернути і в позитивний, і в негативний бік. Так, ідея нації може бути творчо важливим чинником розвитку людини та її особистості, а може бути повернена у бік тоталітаризму. Тобто кожну абстрактну ідею саму по собі можна перекрутити та використати як у позитивному, так і в негативному сенсі. У цікавому романі Василя Гроссмана «Життя і доля» герой, перебуваючи в німецькому таборі, як втім згодом — в сталінському, говорить: «Я проти ідеї добра тому, що Гітлер може використати цю ідею для виправдання, наприклад, цього табору з метою очищення нації. Але я за доброту». Таким чином, головним виявляються не ідеї, а людські якості. Доброту неможливо використати в антилюдських цілях. А добро можна.
Тому саме зараз проблема формування й виховання людських якостей є головним завданням сучасного людства. Бо людські якості нині є основною межею, перешкодою розвитку і соціального, і науково-технічного прогресу. Все упирається в них. У ці якості, які формує освіта.
Освіта за своїм значенням нині стала нарівні з економікою, тим більше, що економіка стає дедалі більше інформаційною. Проблема виробництва, якщо можна так висловитися, людини, її духовності є способом виживання сучасного людства. Відомий французький інтелектуал Анрі Манро сказав, що двадцять перше століття буде століттям духовності або його взагалі не буде.
Більш того, освіта є нині найважливішою сферою самого життя, а також майбутнім забезпеченням робочих місць — вона надзвичайно об’ємна для цієї мети. Культурологи кажуть, що майбутнє пов’язане саме з формуванням робочих місць у сфері освіти. Іншими словами — з формуванням людини, яку витісняють із сфери матеріального виробництва (воно автоматизується). Тому головною сферою діяльності та творчості нині є саме формування людських якостей. Освіта, якщо на неї подивитися з погляду подальшого майбутнього, має подолати розрив між культурою вміння та культурою освіти. Культура вміння — це технічні навички, це володіння інформацією, а культура освіти (німецьке «Bildung» — освіта й формування) — це формування людини. Цей розрив сьогодні дуже виразний. Бо якщо рахувати в бітах, то людство за всю свою історію накопичило тільки 10 в 19-му степені біт інформації. За сучасного технічного рівня цю інформацію можна записати в одній коробці (звичайно, не в черепній, а в електронній).
Але саме тут виникає специфічне протиріччя. Ось приклад. Практика свідчить — шкільні педагоги скаржаться, що школярі не хочуть вчити таблицю множення. У них кишенькові калькулятори — навіщо їм таблиця множення? Розвиток персональних комп’ютерів може призвести до того, що учень або студент не захоче вчити й факти — маючи комп’ютер, він підключений фактично до всієї суми знань, накопичених людством.
Що ж робити в таких випадках, які перспективи, скажімо, вищої (і не тільки) освіти в цих умовах? Завдання номер один, як мені здається, це — становлення освіти, спрямованої на вирішення евристичних задач, на навчання методам евристики, творчості, пошукам нового. У цьому плані для мене показовим є приклад однієї з найсолідніших шкіл вищої освіти — французької Нормальної школи. Кілька років тому мій приятель відвідав цей вищий учбовий заклад на екзамені істориків. Його вразило, що у студентів не питали про факти або дати, які можна знайти в довідниках. Їм ставили одне завдання: «Відомо, що Наполеон написав 11 листів англійському міністру Пітту. До нашого часу дійшло десять із цих листів. Напишіть одинадцятий лист». У листі могла бути лише одна фраза, але треба було знати та відчувати стиль епохи і те, що приблизно міг написати Наполеон саме у певний історичний момент. Це приклад евристичного розуміння вищої освіти.
Друге завдання держави перед майбутньою системою освіти полягає в розумінні того, що ніколи, за жодних обставин, не можна позбавляти освіту певного базисного фонду фактів. Йдеться про особливий відбір, особливу селекцію цих фактів — вони дійсно мають бути базисними. Іншими словами — креативними, такими, з яких витікали б інші факти. Що я маю на увазі. Це, наприклад, знання архетипів. Відомо, що крізь весь масив людської історії проходять певні теми. Наприклад — істина, добро, краса. Або, скажімо, 12 базисних сюжетів, на поєднаннях яких створюється вся світова література. Це також фундаментальні ідеї, на яких грунтується наука — скажімо, атомізм, еволюціонізм, детермінізм, хаос і порядок. Тобто, існують певні наскрізні фундаментальні теми. Кожна епоха інтерпретує їх по-своєму, наприклад, по-своєму розуміє істину, добро і красу, але тематично вони присутні завжди. Немає такої цивілізаційної епохи, яка б обходилася без них. Сюди ще можна додати Десять Заповідей — вони також «наскрізні», хоч у різних культурах і вірах розуміються дещо по-різному.
На мій погляд — це може бути спірним, не всі можуть погоджуватися — необхідно відмовитися від схоластичних схем методики освіти. На мій погляд, педагоги досі заражені ідеями відомого педагога Каменського, пов’язаними з його принципом наочності. Бо вже після виникнення наукової картини світу Ісаака Ньютона неможливо стало пояснити, продемонструвати основні фізичні закономірності за допомогою якоїсь наочності. Наприклад, коли йдеться про простір і час. Демокрит свого часу виколов собі очі, бо наочність заважала йому абстрактно мислити. У нас же досі вся методика освіти грунтується на цьому принципі наочності, який мало придатний для засвоєння феноменів сучасної науки.
На мою думку, має ширше використовуватися принцип герменевтики (від грецького «пояснюючий») — науковий інструмент, який існує вже понад сто років. Один із основних герменевтичних процесів — це переведення понять та ідей у доступну розумінню область. Наприклад, замість того, щоб намагатися пояснити, що таке «весна», ми показуємо різні процеси, які утворюють весну — ростуть дерева, тане сніг тощо. Ці прості явища взяті просто для прикладу. На складнішому рівні це складніше, але ще необхідніше. Наприклад, тільки методами герменевтики можна пояснити явища надпровідності — пояснення дією, а не наочністю (це просто неможливо). Вся земна цивілізація, всі складні багаторівневі явища можуть бути описані простими діями. Подібна передача знань через дії пов’язана з ідеєю мудрості, яка є не просто пізнанням істини, — це життя в істині, вжиття у процес, вжиття в ідею, в її деталі.
Весь розвиток сучасної науки відбувався за лінією формування родового знання, коли відкидають все зовнішнє, випадкове, шукають типологічне, абстрактне і саме в цьому сенсі — родове. Час, який ми називаємо епохою освіти, ставив перед собою абсолютно інше завдання. Це була не просто пропаганда знань (як було завжди, зі старих часів) — в епоху освіти знання набуло форми, за якої воно може бути вміщене в будь-яку людську голову. Здійснювалися типологічні узагальнення знання, створювалися парадигмальні, зразкові, підручники (до епохи освіти підручників фактично не було), — так виникало типове знання, що його може охопити кожен.
Ми тепер розуміємо, що при цьому дещо було втрачено. Як вже йшлося, до вісімнадцятого століття підручників не було — професор давав особисту інтерпретацію схоластичних праць — геометрії Евкліда, Начал Ньютона та ін. Освіта велася за схемою «роби як я». Але ось який парадокс — розвиток сучасної науки також стикнувся з необхідністю розмежування типового і особистісного знання і з необхідністю використання обох цих типів знань. Узяти хоча б приклад експертних, тобто особистісних схем у кібернетиці. Те ж саме стосується систем освіти. Як техніка, так і евристика приводить до необхідності врахування не тільки родового, узагальненого знання, яке є обов’язковим. Але його необхідно доповнювати також особистісним знанням.
Що це означає? Мій особистий досвід засвідчив, що освіта — це не тільки трансляція знань. Це ще — трансляція особистості викладача. Якщо особистість викладачів влаштовує слухачів, вони можуть слухати та сприймати навіть дуже парадоксальні речі. У такому викладачеві формується сплав знання і особистості.
На нашому сьогоднішньому круглому столі багато хто пропонував впроваджувати нові дисципліни — релігієзнавство, богослов’я тощо. Це складний і можливо необхідний шлях. Але головне — треба виховати ось цього викладача, озброїти його і богослов’ям, і релігієзнавством, і всією сумою моральних цінностей. Тоді він транслюватиме все це учням. Іншими словами — в майбутньому освітньому процесі необхідно враховувати і використати це традиційне і перевірене часом («добре забуте старе») особистісне знання. Через вирішення подібних завдань і пролягає шлях у майбутнє, що його торує освіта та нове її розуміння.
Можна трохи помріяти (утопічно) і повернутися до такого розуміння освіти, яке мало місце в минулі століття. Тоді її завданням було виховання в людині одночасно лицаря, поета і філософа. Якщо розуміти це не буквально, а вкладати у цю трійцю високі людські якості, то у принципі цієї мети можна досягнути. У цьому і є перспектива нашого майбутнього.
