«Шпагат iз підтримкою»

Поняття «Постатеїстичне суспільство» примушує мене, як німця, на хвилину зупинитися — одночасно зі здивуванням і зацікавленістю. Зі здивуванням, оскільки в німецьких дискусіях, як правило, таке поняття не зустрічається, а із зацікавленістю — оскільки воно викликає думки, які за своєю сутністю стосуються і німецького суспільства.

Дозвольте мені це стисло пояснити: атеїстична за своєю ідеологією держава існувала з 1949 до 1990 року лише на Сході Німеччини; там жила одна п’ята частина німецького населення. Чотири п’ятих усіх німців у Західній Німеччині мали державу, в якій церкви посідали міцно своє місце й у якій Федеральні канцлери та Федеральні президенти, вступаючи на пост, закінчували свою службову присягу словами «І хай допоможе мені воістину Господь». Також і люди на сході Німеччини у великій кількості підтримували контакти з церквою. Взагалі ж великий громадський рух на Сході, спрямований на возз’єднання Німеччини, в значній мірі підтримувався церквами й пасторами. Тому не є дивним, що поняття «атеїстичне» або «постатеїстичне суспільство» сьогодні майже не вживаються в Німеччині.

Але все це ні в якій мірі не означає, що німці нині є релігійним народом. Належність до релігійної громади в багатьох існує лише на папері. Переважна більшість німців відчуває себе дуже далекими від церкви, релігії і Бога. Від традицій залишилися «лише» деякі цінності та звичаї, наприклад, церковне вінчання, яке все ще практикується більшістю молодих пар, а судячи з повідомлень преси, тепер знову стає навіть модним.

Десь із кінця вісімдесятих чи початку дев’яностих років у розділах з питань культури німецьких видань час від часу знову з’являються речення про «повернення богів». Маються на увазі симптоми духовного пошуку «сенсу» чи значення життя, на що звертає свою увагу все більша кількість людей поза традиційними релігійними громадами. На жаль, такий пошук дуже часто призводить до повернення до забобонів чи до сектантства. Але як би там не було, — у цьому випадку можна говорити про окремі елементи «постатеїстичного суспільства» і в Німеччині.

Який взаємозв’язок існує між цією бездуховною ситуацією і такими суспільними інститутами, як родина чи освіта, які тривалий час були порівняно стабільною базою для німецької державної та суспільної надбудови? Як реагують родина та освітні установи на послаблення та тиражування моральних цінностей, що спостерігається сьогодні?

Вважаю, що простежуються дві лінії розвитку, як у освіті, так і в родині. Одна лінія описує поступове зникнення традиційних підходів на користь прагматичного вирішення. Все більше пар проживає спільно, не беручи шлюбу. Все більше людей перебуває у змінних подружніх стосунках, у «співжитті на певний період часу». Дітей виховують матері-одиначки, батьки беруть відпустки для виховання дітей. Одностатеві подружні пари завдяки відповідному правовому інституту, що зветься «співжиття», отримують статус, який прирівнюється до шлюбу.

Одночасно в системі освіти втрачається значення успадкованих гуманістичних ідеалів освіти. Формування поінформованої, вільної людини з почуттям відповідальності вже не є основним завданням середньої та вищої школи. Чесно кажучи, це стало б для них сьогодні вже непосильним завданням. Більш важливим є запропонувати молодим людям практичні та технічні навички, завдяки яким у них будуть реальні шанси на ринку праці в цьому світі, який стрімко змінюється.

Але друга лінія розвитку дозволяє побачити в змальованих змінах можливості свободи та емансипації, про які раніше можна було лише мріяти. Якраз демократичне суспільство, яке базується на відповідальних і вільних вирішеннях питання індивідом, надає своїм членам максимальної свободи навіть у таких особистих сферах як родинне життя і освіта. Якщо дозволите, я наведу яскравий приклад, виходячи зі своєї професії дипломата: міністр закордонних справ Йошка Фішер зі своєю специфічною біографією є видатним прикладом того, які можливості для розвитку особистості можуть таїтися в описаному збігові обставин.

Який висновок можна зробити зі сказаного щодо ситуації з родиною та освітою в сучасному німецькому суспільстві? Гадаю, що в цей час необхідно накласти певні «корсетні кісточки» на родинні та освітні життєписи людей, які перебувають у постійній зміні, щоб забезпечити певні точки опори в неозорому світі, не обмежуючи необхідної свободи дій. Власне, шпагат із підтримкою. У питанні політики щодо родини це, наприклад, означає, що суспільство визнає, окрім класичного шлюбу та родини, також і інші різноманітні форми спільного мешкання. Але в той момент, коли з’являються діти, родинні структури, як би вони не виглядали в деталях, повинні забезпечувати надійність. Адже лише тоді діти зможуть відчувати себе в безпеці в тій мірі, яка їм потрібна, щоб розвиватися позитивно. І втручання держави й суспільства — одне з їх найважливіших завдань.

Для політики в галузі освіти це означає, що вона не повинна обмежуватися лишень передачею знань, необхідних для професії. Можливо, не так важливо, чи буде в німецьких школах предмет «Релігія», який існував здавна, замінено предметом «Формування життя, етика та релігія», як це робить федеральна земля Бранденбург. Найважливішим видається те, що учнів заохочують думати про свої особисті можливості і про свою особисту відповідальність у вільному та терпимому суспільстві.

І, нарешті, я вважаю, що Федеративна Республіка Німеччина робить зараз точно так само, як і багато інших країн з європейською культурою, історично нову й сміливу спробу створення відповідального та солідарного суспільства при одночасній реалізації всеосяжної особистої (і не лише економічної) свободи. Цей процес почався у нас принаймні з 1968 року і ще не досяг свого завершення. Пристосування політики в галузі родини й освіти до змінених суспільних реалій залишається довготерміновим завданням.

На завершення — найголовніше: все це може успішно вести людей у нашій країні в майбутнє лише в тому випадкові, коли наше суспільство загалом керуватиметься не лише визнаним, але й втілюваним у життя принциповим розумінням етичних норм. У нас їх зафіксовано в Основному законі, і базуються вони на світогляді, що сягає своїм корінням у християнство. Але щоб жити за цими нормами, політиці та суспільству необхідно щоденно або пристосовуватися до змін зовнішнього світу, або чинити їм опір.