Не затуманюймо

Чернівчанин Сергій Гапляк , історик, написав у «Дні», № 138 , про українську кризу ідентичності і те, що заважає долати її на шляху до свободи й національного відродження. Він відвертий у висловах. Ось стислий узагальнений виклад сказаного ним.

Змагання за волю і самостійність є основним змістом національної історії. Тривале, упродовж століть, чужинницьке панування в Україні, включно з імперією під назвою «СРСР», не тільки усувало український етнос від процесу перерозподілу матеріальних благ, а й відривало покоління українців від духовних надбань своїх пращурів, здійснювало свою мовно-культурну експансію, яка приховано, тихо триває й досі; послідовно звужувало сферу застосування рідної мови, поширювало ідеологію малоросійства, плодячи відступників і перевертнів. У результаті населення України не усвідомлює себе цілісною спільнотою — нацією. Маємо таку собі «комуну», частини якої орієнтовані на позаукраїнські центри впливу. Але наша історія має також героїчні сторінки боротьби за волю і незалежність, і однією з них, ще пам’ятною, є боротьба УПА. Маємо національних героїв, і саме їхній приклад повинен надихати нас, а не якась чужа слава.

Думки С.Гапляка поділяє багато українців, може мільйони, і не тільки західних, про що свідчать і листи в «День». Ось хоч би лист киянина Леоніда Іваненка , вміщений у № 162 від 7 вересня .

Не мав наміру щось своє висловлювати на цю тему. Спонукав Олександр Карпець , його розлогий відгук у «Дні» №161 на лист чернівчанина, з публіцистичним виходом поза сказане паном Сергієм. Шаную пана Олександра, його бажання бути модерним. Не знаємося особисто, обидва часто друкуємось у «Дні», іноді поруч, і хоч «Платон мій друг», та істина... в нас різна.

Почав опонент з того, що написане чернівчанином є «концентратом міфологем», емоційним вибухом «колективно несвідомого»; що «оцінки С. Гапляком нашої історії цілком віддзеркалюють сучасну какофонію ново-української обмеженості суспільної думки, що постала на місці колишньої радянської обмеженості».

Не обійдуся-таки без короткого відступу, а сказане вище прокоментую згодом.

О. Карпець явно тяжіє до філософського підходу, психології, дефініцій, навіть коли пише: «Облишмо філософію та психологію, насамперед тому, що діалектика Гегеля–Маркса, аналітична психологія Юнга та їхній глибинний зв’язок завжди важко сприймалися».

Чому ж, сприймати можна, воно ж не лише для «обраних».

Також те, чому німець Шопенгауер, і не тільки він, менторську філософію німця Гегеля, разом з її діалектикою, вважав такою, що не несе нові знання, а «зачаровує словами», називав її «інтелектуальним шарлатанством», «епохою інтелектуального безчестя». Якихось півстоліття тому це повторив К. Поппер, визнаний філософ наукового методу, автор відомої праці про відкрите суспільство та його ворогів (відкрите – себто суспільство громадянське). Він також говорив про марність «поліпшення» визначень (дефініцій), обмеженість психології в описі суспільних явищ, які не зводяться до психологічних, — вони детерміновані різними чинниками реальності і логікою ситуації.

Цим і закінчу вимушений «філософський» відступ. Ніби зайвий, а знати корисно.

Підемо далі, повернувшись назад, до «міфологем» з «какофоніями».

Смію сказати: тривале панування в Україні чужинців, чужого закону, звичаїв і духу, панування того, що вже на нашій пам’яті було названо «імперією зла», з усіма негативними наслідками, які відгукуються досьогодні і серед яких комплекс меншовартості є лише одним із проявів національного лиха – то не якісь вигадки, не міф, пане Олександре. І ви це напевно знаєте, хіба що не хочете «дражнити»... Кого?

Відтак, що робити з цим, бо робити щось треба.

Наші західні сусіди з колишнього «соцтабору», слов’янські теж, як відомо, відмовились від нав’язаного їм «великим східним братом» минулого, його кадрів, орденоносців і «зброєносців»; його режим завжди вважали чужим і поневолюючим, хоч мали також своїх «відступників і перевертнів». Вони визволилися від них, застосовуючи люстрацію, і це було і є для них, більш успішних у всьому, складовою національного відродження – духовного, політичного, економічного. Це не значить, що в них нема «лівої ідеї», як і в Західній Європі, але вона — європейська, західна, ринкова, демократична, плюралістична і доволі ліберальна. Не «режимна» й не олігархічно-кланова. Права ідея — так само.

Отож, ситуація там інакша, і лібералізм має іншу логіку.

А що ми? Як із нашим відродженням, може, й народженням наново, не скаліченими національно?

О.Карпеця нервує, що «деякі вітчизняні та зарубіжні «експерти» (в лапках, не інакше) висловлюються в тому дусі, що «Україна, мовляв, є «незакінченим проектом». В його обширному, емоційному, з дошкульними епітетами С.Гапляку і «всім їм» тексті й натяку немає на те, що «український» режим червоних комісарів, чекістів і гулагiв — не українського, а московсько–більшовицького походження (у відомо за чиєю вказівкою і де створеній КП(б)У на початку її «народження», у 1918 р. було лише кілька етнічних українців–малоросів); що цей режим був в Україні чужим і поневолюючим, тому й сталося у нас те, що називаємо «розстріляним відродженням».

«Діалектична» ідея О.Карпеця — і бездискусійно! — така: «оженити» лихе минуле (і кепське нинішнє) з українським майбутнім. Патріотичних українців — з відступниками і перевертнями... «Оженити» без усяких умов, не допитуючись, чиє буде зверху і що з того вийде. Якщо вийде щось, і «весілля» відбудеться... Ну так, «танцювала риба з раком...».

Говорячи про необхідну Україні консолідацію, про слова і діла, що єднають, маю на увазі щось трохи інше. Єднання тих, хто може і повинен поєднатися. Для добра України, її національного відродження і розвитку, в одному руслі із західними сусідами, а не спиною до них. Патріотичний ізоляціонізм неприйнятний!

Для Олександра Карпеця неприйнятною є думка про народ як про одність, він іронізує, мовляв, «це коли всі отарою біжать в одному напрямку». Отже, «діалектично правильно», коли різні частини народу (нації) біжать у різні боки, себто розбігаються? Вельми гарна перспектива... Порадити б таке полякам, німцям, французам, чи тим же росіянам у Росії. Воно й Гегелю не підійшло б, натхненнику «нового трибалізму» і «поклику крові»...

Не плутаймо різні поняття. Партійна неоднорідність, різність партійних симпатій, поділ на «правих» і «лівих», демократів і республіканців, лібералів і консерваторів – справа нормальна й зрозуміла, як і позмінна перемога на виборах і тих, і тих. Чи, скажімо, інше: економічні інтереси місцевої людності, традиції, звичаї в різних регіонах у чомусь відмінні, і мене не лякає можливий федерально-самоврядний устрій України. Одність потрібна в чомусь іншому, вищому – у тому, що робить націю нацією, не дає їй розсипатися, виродитися, з власної глупоти, національного нігілізму й безпам’ятства чи для чиїхось позаукраїнських інтересів поступово самоліквідуватися.

Закінчу з оптимізмом і вірою в те, що похмурий сценарій не здійсниться. Бо байдужих меншає. Серед молодих українців — теж. І це добрий знак.