Хто винен: український контекст споконвічного питання
«Чим більше об’єктивності та безсторонності, тим більше це стимулює талановитих людей до розкриття їхнiх можливостей і здібностей. І навпаки, непродумана зрівняльна система стригти всіх під один гребінець відлякує талановитих людей — вони підуть. Нічого гіршого для компанії бути не може» (К. Татеїсi «Вiчний дух пiдприємництва» — стор. 156).
«...штучно скорочувався «масив вибірки» — адже вибирали фактично не кращих із кращих, а з уже раніше відсортованого й підігнаного під певний ранжир кола претендентів.
...в номенклатуру нерідко потрапляли й за знайомством, за родинними й клановими ознаками, а також відповідно до особистих критеріїв того, хто добирав кандидатури» (В. Врублевський «В. Щербицький: правда й вимисли». — стор. 79).
«Альтернативи адміністративній реформі немає. Нам зараз гостро бракує підготовлених, кваліфікованих управлінських кадрів.
Адже зараз, навіть коли йдеться про призначення на важливі економічні пости в уряді, виникають постійні кадрові проблеми. У багатьох iз тих, хто сьогодні посідає такі пости, за спиною приблизно одна школа — завод, райком комсомолу, облдержадміністрація. Так, начебто більшість із них справляються з обсягом своїх завдань, але чи якісно справляються?
Радянський Союз також у 30-і роки провів індустріалізацію (це вже інше питання, як він її провів), але наскільки б вона була швидшою, прогресивнішою, дешевшою і безкровнішою, якби на пости директорів заводів ставили б справжніх, досвідчених, дипломованих фахівців, а не колишніх командирів ескадронів, яким все одно чим керувати — електростанцією чи птахофермою, тому що все одно знань немає, а є тільки енергія, ентузіазм і командирський голос!» (Леонiд Кучма «Про найголовнiше» — стор. 100— 101).
Неважко помітити, що спроба перетворення колишніх комсоргів на «реформаторів» закінчилася приблизно так само, як відомий дослід професора Преображенського. Ми отримали «нових українців» — великих любителів смачної їжі, шикарних автомобілів, «хатинок» за кордоном та інших атрибутів, котрі потребують величезних фінансових ресурсів. У результаті «нові українці» виселили вчених із інститутів, робітників із заводів, а площу, яка звільнилися зайняли колишні райкомівці, міськкомівці, обкомівці і цеківці, які враз виявили в собі таланти і потяг до бізнесу і заповзялися за безцінь розпродувати те, що створювалося протягом тривалого часу працею багатьох поколінь. Така політика призвела до розвалу промислового та наукового потенціалу держави, масового зубожіння народу. В результаті наша багата країна, з величезним інтелектуальним, науковим, промисловим, природним потенціалом змушена приймати програму боротьби з бiднiстю. А для того, щоб уникнути відповідальності за результати власної діяльності, треба було знайти крайнього. Командир ескадрону «вірних ленінців» отримав команду кричати: «Геть злочинний режим!», але не колишніх райкомівців, міськкомівців, обкомівців і цеківців, які окупували практично всi керівні посади в адміністраціях всіх рівнів, а законно обраного Президента, якого, до речі, обрали згідно з Конституцією і законами, різного часу самими ж «екс-комівцями» і прийнятими. Серед керівників акції протесту було дуже багато тих, хто посідав вищі державні пости, і вони чудово розуміють, що одна людина, навіть якщо це глава держави, керувати п’ятдесятимільйонною країною не спроможна, для цього існує ціла система державних інститутів, у якій задіяно величезну кількість урядовців різних рівнів. Чому жоден із керівників акції не звернув на це уваги? Випадково? Гадаю, що ні! Якби справжнi цілі акції відповідали тим, проголошуваним, то набагато більш логічним було б гасло «Геть злочинний режим компартноменклатури!» Але на це організатори протестів ніяк не могли піти, бо самі до цієї ж компартноменклатури і належать, і багато з них самі дуже сильно постаралися для того, щоб ми нинi «мали те, що маємо». А їм зараз необхідно відшукати крайнього, щоб зняти з себе відповідальність напередодні чергового раунду боротьби за владу. Це один бік медалі. Але є ще й інший.
Окрім опозиціонерів, у нас існує величезна армія комсомольських загонів «реформаторів». За роки незалежності колишні комсорги на кожному кроці кричали про правильність та необхідність курсу реформ, про особисту відданість реформаторському курсові та особисто главі держави, iз вдячністю приймали з його рук найвищі посади та державні нагороди, клялися у вірності й відданості і практично щодня бігали до приміщення АП вирішувати свої особисті питання. Якщо ви скажете, що такого не було, я готовий вибачитися й узяти свої слова назад. Як же повели себе «реформатори» під час акцій протесту? Може, керівники пропрезидентських партій вийшли до тих, хто мітингує й сказали, що це вони підтримували й схвалювали те, що все відбувалося, що це їхнi однопартійці створили такі правила гри, коли чверть відсотка населення може безмежно збагачуватися за рахунок інших!? Що це їхнi однопартійці роз’їжджають Києвом у шикарних іномарках в супроводі охорони, а в той час, коли країна бореться зі злиднями, все, що непосильною працею нажите, відібрано у народу за роки незалежності та надійно сховане на закордонних рахунках, тому саме ці політичні партії та їхнi керівники повинні персонально відповісти за важке становище в державі й готові взяти на себе цю відповідальність!? Не чув я жодного такого виступу від керівників партій, жоден не сказав, що це його партія й особисто він повинні нести відповідальність за становище в державі. Всі лаяли опозицію й мовчки спостерігали, як всю відповідальність намагалися перекласти на одного Президента.
Я це пишу не для того, щоб виправдати Президента. Повноваження глави держави чітко визначено в Конституції України, й дотримання Основного Закону України є гарантією демократичного шляху розвитку держави.
У той же час, не можна не помітити, що стараннями деяких політиків, державних службовців, засобів масової інформації у переважної частини громадян сформовано погляд, що державою може керувати одна людина й тому вона може бути винуватцем усіх життєвих проблем. Такий погляд є дуже небезпечним, оскільки якщо в усьому, що відбувається, винен глава держави, то всі інші можуть безкарно робити що завгодно, і це призводить до створення системи загальної безвідповідальності.
Відомо, що акції протесту проходили не лише в столиці, але й у обласних центрах. Може, хоч один глава обласної адміністрації вийшов до мітингуючих і сказав, що не Президент, а він, як глава адміністрації, є відповідальним за невирішені проблеми? Що він, як глава адміністрації, не застосував владу до директора підприємства, який на базі заводу створив сорок малих підприємств, а завод, на якому працювало понад 10 тисяч осіб, збанкрутів, обладнання нові господарі здали в брухт, а люди залишилися без роботи. А на іншому заводі, інший директор і роботою людей забезпечив, і платню виплачує постійно. Можливо, глава обласної адміністрації звернув увагу мітингуючих на те, що Президентові закон не дав права притягувати до відповідальності недбайливого директора, а таке право надане прокуророві, який міг запросити такого директора з його контрактом, де той перед державою брав зобов’язання ефективно керувати ввіреною йому в управління державною власністю, і віддати йому належне законом за його «старання»? Отже, в тому, що десятки тисяч людей залишилися без роботи, винен не Президент, а він, як глава обласної адміністрації, який своєчасно не застосував передбачених законом заходів. На жодному радіо- чи телеканалі не чув я таких виступів «губернаторів». Натомiсть усі розповідали, як вони про народ піклуються, наскільки краще стало жити, і лаяли опозицію. Уявіть собі реакцію людини, що залишилася без роботи, опинилася далеко за межею бідності, на заяву високого урядовця про те, що жити стало краще. Ніякі акції опозиції такої реакції викликати не можуть.
За роки незалежності ми всі могли пересвідчитися, що спроба перетворення колишніх комсомольських працівників на урядовців і державних діячів дала негативний результат — на внутрішній арені довели країну до такого стану, що доводиться боротися зі злиднями, і на зовнішній зганьбили. Вихід лише один: відправити їх назад — займатися своєю улюбленою справою. Півтори сотні партій вистачить для забезпечення їх політичними портфелями. Нехай складають списки, заповнюють анкети, формують більшість, меншість, ведуть боротьбу, імітують боротьбу — це кому що до вподоби. А до керівництва державою мають прийти прагматики, які мають знання, життєвий досвід, спроможні формувати правила гри в інтересах держави й суспільства загалом. У нас є величезні резерви наукових та виробничих кадрів. Все залежить від того, за яким принципом проводитиметься добір, які критерії буде закладено в його основу. Якщо конкурс буде проводитися так, як раніше провадився прийом до партії (знання статуту, програми, рекомендації), то все залишиться як було: керівні посади знову займуть колишні комсорги, а талановиті люди — підуть. Як говорять японці: «Нічого гіршого для компанії бути не може!» Звичайно, ми не японці, але дуже хотілося б, щоб наша багата країна боролася за провідні позиції на світових ринках, а не зі злиднями всередині країни.
